У терміна “АТО“ існує кілька трактувань, але найпоширеніше – це комплекс заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичних дій або, якщо казати прямо, антитерористична операція. Та для кожного українця ця абревіатура стала особливо значущою. Якщо скористатися Вікіпедією для визначення цього терміна, то можна побачити суміжний йому “війна на сході України”. Відкривши посилання українською, а потім російською мовами, звертаєш увагу на те, що змінюється не тільки переклад тексту, але і його зміст. Наприклад, українською мовою пишеться: “Війна на сході України – збройний конфлікт на території Донецької і Луганської областей України між організованими та керованими Російською Федерацією незаконними збройними формуваннями Донецької і Луганської “народних республік”, визнаних терористичними організаціями з українськими правоохоронцями із залученням Збройних сил України”.
Але російською мовою інформація подається зовсім з іншого боку: “Война на Востоке Украи-ны – боевые действия, проходящие между вооружѐнными силами Украины и отрядами повстанцев (в основном сторонников самопро-возглашѐнных Донецкой и Луганской Народных Республик). Кроме вооружѐнных сил Украины в боях против сторонников ДНР и ЛНР также участвуют другие военизированные и неправительственные формирования. Совет Европы, НАТО, Европейский союз, Украина, США и ряд других государств обвиняют Российскую Федерацию во вмешательстве в конфликт – в частности, в использовании регулярных войск на стороне повстанцев. Российское руководство отвергает заявления о своём военном вмешательстве, заявляя, что Россия не является стороной противостояния, а само оно носит внутриукраинский характер”.
Але для кожного українця мало назвати те, що відбувається, антитерористичною операцією. Для кожного з нас це – війна.
Усе почалося 21 листопада 2013 року. Саме тоді студенти вийшли на Майдан. Усім відомо, що це був протест проти рішення президента не підписувати асоціацію з ЄС. Усі пам’ятають, що відбувалося далі. З часом, скориставшись слабким становищем в Україні, російські військовики наступили на територію України, а саме на територію Луганської та Донецької областей. На сьогодні в зоні АТО загинуло близько 2000 осіб. В основному, кожен доброволець, який іде туди, каже: “А хто, якщо не ми?”, “Я йду туди для того, щоб вони не прийшли сюди”. У кожного з них своя історія, своя сім’я, свої бажання та мрії. Але війна ніколи не несе нічого хорошого, в неї завжди страшні наслідки, які б цілі люди не захищали. У кожного з нас на війні зараз перебуває хоча б один знайомий і, що найстрашніше, у багатьох там є брати, батьки, кохані або друзі.
Усі ми робимо вибір і живемо з ним. Це не обов’язково щось колосальне, але будь-яке рішення має наслідки. Щодня ми відкидаємо одне, а обираємо інше, щодня відмовляємося від одного заради іншого. Так само з бажанням обороняти Батьківщину: в кожного своя думка щодо цього. Не багато здатних зробити цей вибір на користь захисту нашої країни, але варто пам’ятати, що рано чи пізно прийде момент, коли треба буде відповісти на питання: “А що я зробив для добробуту України? Де я був, коли вмирали її сини?”
Сумно спостерігати, як майбутнє нації – молодь – проводить час на шумних вечірках і в нічних клубах. Тяжко збагнути, що може змусити українця веселитися, танцювати, витрачати чималі кошти на розваги тоді, як щодня вмирають десятки наших ровесників, наших співвітчизників, наших захисників. Виходить ситуація, яку описує народна приказка: “Одне плаче, друге скаче…” Найгірше те, що ця війна принесла одним сім’ям надзвичайне лихо, а інші люди можуть залишатися черствими, байдужими і просто бути осторонь. Україно, схаменися!
Всю нашу історію народ боровся, все своє існування Україна не дає загнати себе в ярмо, змагається за свободу. Незалежність, отримана в 1991 році, була фіктивною. Тільки зараз українці виборюють свою волю і суверенність. Історія України – кругообіг боротьби за свободу. Якнайкраще підтвердження цього факту можна прослідкувати із фольклору, адже саме народна пісенна творчість відображає життя людей, їхні радощі та страждання. Цьогоріч особливо актуальною стала одна з відомих у XX столітті колядок, де слова пронизують до глибини душі:
Сумний Святий вечір
в сорок шостім році:
По всій нашій Україні
плач на кожнім кроці.
Сіли до вечері
мати з діточками,
Замість мали вечеряти,
облились сльозами.
Мати гірко плаче,
а діти питають:
– Мамо, мамо, де наш
тато, чом не вечеряють?
– Тато на чужині,
в далекім Сибіру,
Споминають Святий вечір
в нашій славній Україні.
Ох, скільки ж цьогоріч було сумних Святих вечорів по всій Україні! Скільки дітей плакало за своїми батьками, скільки матерів за синами!
Хтось думає, що нам нічого не залишається, окрім як сидіти і чекати, поки наші батьки захищають наш сон, і кожну хвилину молитися за них, бути вдячними за те, що наші вороги не прорвалися до нас. Але, я гадаю, ми повинні відчувати на собі відповідальність за ситуацію, в якій опинилася держава, і за те, що з нею може статися в майбутньому. Всім нам слід вносити щось своє в цю боротьбу, адже в іншому випадку цього “майбутнього” в України може і не бути. Уявіть собі: хтось пише вірші та пісні для підтримки духу, хтось надає матеріальну допомогу, хтось допомагає переселенцям з їжею та житлом, хтось турбується про поранених у шпиталях, а хтось пішов у саме пекло війни захищати наш спокій. Хіба ж хтось зможе перемогти таку країну? Хіба ж хтось зламає такий народ? Думаю, відповіді це питання не потребує.
Є над чим подумати, чи не так? Люди, які захищають наш сон, – не просто військові, вони Герої нашого часу! А Герої ніколи не вмирають! Слава Україні!