Свято чи прохання про допомогу
Вже впродовж майже 10 років 21 лютого Україна відзначає День рідної мови або «День підтримки мовного та культурного різноманіття багатомовності». Та, мабуть, далеко не кожен усвідомлює, що означає ця дата. Чи можна нею пишатися, чи варто влаштовувати гучні демонстрації?
1952 року влада Пакистану проголосила урду єдиною державною мовою, хоча рідною вона була лише для 3% населення. Це було сприйнято негативно, особливо на сході, де майже всі розмовляли бенгальською мовою. 21 лютого 1952 року під час демонстрації протесту в Дака поліція та військові убили не одного студента-демонстранта. Після проголошення незалежності Східного Пакистану (Бангладеш) 1971 року цей день відзначають в країні як день мучеників. За пропозицією Бангладешу ЮНЕСКО проголосила 21 лютого міжнародним днем рідної мови.
Тридцята сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО винесла питання про захист мов, котрі стоять на грані вимирання. Як відомо, з 6000 мов у світі близько половні загрожує вимирання. За прикладом далеко бігти не потрібно: в 1917 році на території Росії було 193 мови, а вже після розпаду СРСР їх залишилось лише 40. Організація прагне підтримувати мову як ознаку культурного осередку людини. Цей день вони зосереджують на боротьбі проти вимирання та витіснення мов іншими. На жаль, сьогодні наш народ дещо інакше розуміє цей день. Для багатьох – це чергове свято, коли можна послухати співи та подивитися виступи гарних дівчат у вишиванках чи сміливих юнаків у шароварах. Проте лише незначна частина трактує цей день як акцію з метою щось змінити чи чомусь запобігти. Траплялися випадки, коли маса телеканалів ігнорувала це свято. В новинах просто не згадувалося про день рідної мови. Складається враження, що люди, котрі мають доносити до народу важливу інформацію, просто викидали її з життя рідної країни. Наприклад, існування у Києві Українського Дому або потреба святкування дня української мови – наче у всі інші дні ми, свідомі громадяни, маємо забувати про рідну мову. Навіть боляче дивитися на столицю України, котра несе на вустах чужу мову, немов рідне, прославляє не своє, а чуже багатство, та ще й попри все соромиться рідного слова. Деякі українські співаки навіть в інтерв’ю забувають про те, хто вони.
Не менш вагомою в цьому контексті є проблема другої державної мови. Доконаним фактом є те, що російська доволі вдало побутує серед українського народу. Вона зайняла яскраве місце серед розмовної мови, вміло просуває своє «я» серед преси та іншої друкованої продукції. Навіть більше: російськомовні книги та видання перевищують кількість українських. Це лише при потребі відомі державні діячі говорять відшліфованою українською мовою, натомість їхні діти зазвичай не знають українського «ненька», а проворно щебечуть «матушка». Дуже жаль за фільми, поставлені українськими режисерами, але через якісь прогалини в житті України, озвучені по-російськи. Не менш вагомою проблемою є намагання запровадити так звані «регіональні мови», мета якої розірвати цілісність держави і підняти мови меншин на передові ролі в українському суспільстві.
Безперечно, не варто забувати про людей-вихідців з інших країн, але і варто вкотре нагадати собі, що «мова — це не засіб спілкування, а спосіб життя» (Ірина Фаріон), пам’ятати, що саме ми стоїмо на захисті рідної мови. Іноземець не буде прославляти її славне минуле, не розвиватиме її сьогодення і в майбутньому не піднесе її на вищі сходинки життя. Ніхто не любитиме її міцніше і тепліше, ніж справжній українець. Той житель рідної неньки, хто бореться за її процвітання, доносить її велич до сердець людей і впевнено гордиться щирістю та милозвучністю першого слова ще зовсім маленького нащадка…