Фотофакт
Упродовж майже тижня (27 вересня – 1 жовтня) Львівщина стала місцем зустрічі українських вчених із цілого світу, а Львівський національний університет імени Івана Франка тим закладом, який взяв на себе всю організаційну роботу і відповідальність за проведення цього заходу. Винуватцем такої події є геній української нації Іван Франко, 150-річний ювілей якого ми святкували в серпні, а назва заходу – Міжнародний науковий конгрес “Іван Франко: дух, наука, думка, воля”.
До оргкомітету Конгресу увійшли представники академічної еліти України із різних міст – Києва, Львова, Харкова, Тернополя, Дрогобича, Чернівців. Співголова із львівського боку – ректор нашого університету Іван Вакарчук. На пленарному засіданні прозвучали вітальні виступи від почесних гостей – міністра освіти і науки України Станіслава Ніколаєнка, голови Львівської облдержадміністрації Петра Олійника, голови Львівської обласної ради Мирослава Сеника, міського голови Львова Андрія Садового. Також було зачитано привітання від Президента України Віктора Ющенка.
Загалом робота Конгресу – це 26 секцій, які відображають багатогранність діяльности та інтересів Івана Франка, свідчать про його енциклопедичність, адже перелік назв секцій – це всі галузі гуманітарного знання. Окрім цього, під час Конгресу було проведено два круглі столи: “Академічне франкознавство: стан і проблеми” та “Іван Франко у ХХІ сторіччі”. Як у роботі секцій, так і в круглих столах брала участь велика кількість науковців не лише із України, а й учені із цілого світу.
Секції були дещо вужчим, суто науковим аналізом та обговоренням постати Франка, аніж круглі столи, де розглядали актуальні проблеми сучасного франкознавства на більш загальному, глобальному рівні. Серед цих проблем – видання повного академічного зібрання творів Івана Франка, укладання франківської бібліографії, створення каталогів та електронних версій творів та праць Франка, перевидання різноманітних матеріялів, підготовка “Франківської енциклопедії”, дискусія з приводу Державної премії імени Івана Франка та проблеми вивчення творчости письменника в школі. Конгрес став тим великим зібранням учених, де нарешті нельвів’яни почули, зрозуміли та осмислили ті насущні франкознавчі проблеми, які уже не один рік обговорюють та вирішують у Інституті франкознавства ЛНУ ім. Івана Франка та Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Це стало своєрдіним актом єднання франкознавців заради вирішення проблеми гідного пошанування Івана Франка, на яке ми ще вповні не спромоглися. Конгрес – це лише перший крок, це теоретичне усвідомлення того, що потрібно робити. Україні необхідна велика консолідація заради того, аби зреалізувати все, що було задекларовано на Конгресі. Попри, здавалося б, не святковий, а робочий формат Конгресу, все ж він став справжнім святом для всіх його учасників, адже була можливість послухати концерт мистецьких колективів Львівського університету, побувати у Львівській опері на “Мойсеї” Мирослава Скорика, поїхати на Гуцульщину та Дрогобиччину, де також була велика культурна та святкова програма.
Варто відзначити дуже високий рівень організації з боку нашого рідного університету, де адміністрація поставилася до Конгресу із великим пієтетом та скрупульозністю. Кожен учасник відчував велику долю уваги до себе. Із особливою приємністю хочеться сказати про ректора Івана Олександровича Вакарчука, який узяв на себе всю моральну відповідальність за проведення Конгресу та організував із допомогою великої кількости працівників та студентів університету у своєму закладі справжнє наукове свято.
Детальніше про Конгрес читайте та дивіться тут .
НЕ ЗАБУДЬ ЮНИХ ДНІВ…
Ці нотатки про зустріч молодого Івана Франка з Університетом, який згодом буде названий його ім’ям, адресовані насамперед наймолодшим читачам “Ярослова” – першокурсникам.
По закінченні сьомого класу Дрогобицької гімназії Іван Франко вперше під час літніх вакацій не поїхав додому допомагати рідні у господарстві, а подався щойно збудованою залізницею до Стрия, а звідти – пішки гірськими селами аж до Лолина, де мешкала родина його товариша Ярослава Рошкевича. “Ся маленька вандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі”1 . У Лолині юнак зустрів і перше своє кохання – Ольгу, вродливу доньку священика Михайла Рошкевича, яка згодом стала його нареченою, але – не дружиною: після судового процесу 1877-1879 рр. над Франком та його товаришами о. М. Рошкевич відмовився од свого наміру мати зятем “проскрибованого” студента, на якого досі покладав великі надії. Але в ті спекотні дні 1874 р. двоє молодих сердець відчували глибоке бентежне почуття від того, що були поряд, розмовляли одне з одним, читали “Фауста” Ґете. Повертаючись до Дрогобича, Іван подарував книжку свого найулюбленішого німецького поета дівчині.
Наступного року відвідав Рошкевичів на Великдень, а після матури (гімназійних випускних іспитів) провів у Лолині літні канікули. Молодша сестра Ольги — Михайлина згадує: юнак, на якому зґрабно сидів модний костюм, брав жваву участь у товариських забавах, зачаровував старших гостей своїми декламаціями Шевченка, цікавився фольклором і стародруками
Минало літо. Настав час збиратися до Львова. І хоча серце щемливо стискалося від думки про розлуку з коханою (“боюся Львова” [Т. 48. – С. 40], – признався дівчині перед від’їздом), все ж, прогулюючись з друзями околицями вечірнього Дрогобича, марив про те велике місто, де мав реалізувати себе як літератор. Ще торік гімназист деб’ютував сонетом “Народнії пісні” у львівському студентському журналі “Друг” і відтоді систематично листувався з редакцією часопису і друкував на його сторінках свої твори. Упродовж двох останніх гімназійних літ створив близько ста поезій. Чимало з них увійшло до першої поетичної збірки “Балади і розкази”, яку видав пізніше, на першому курсі університету. У листах до львів’ян гімназист просив: “Волите всегда <завжди> говорити ширше о своїм житті у Львові, о зовсім щоденних речах, не знаєте, як мене все те інтересує” [Т. 48. – С. 29].
Дитинство, незабутні гімназійні літа залишилися за плечима… Попереду відкривалися невідомі, але звабливі життєві простори. Чувся упевненим у собі, сильним, змужнілим. Упродовж трьох років навчання в нормальній школі й вісьмох гімназійних літ звик добиватися мети, покладаючись лише на власні сили. Усі проблеми мусив вирішувати самотужки, отож свідомо розвивав успадковану від батьків працьовитість, наполегливо тренувався і самовдосконалювався, інтелектуально збагачувався. Обсяги були вражаючими: з року в рік займав провідні місця за результатами успішности, нерідко ерудицією дивував учителів, а головне – роздмухав у собі іскру Божу: дев’ятнадцятирічний випускник Дрогобицької гімназії вирушав до Львівського університету з кількома рукописними томами оригінальних і перекладних творів, спонукуваний тугою за небуденною інтелектуальною працею, якої ніхто, крім нього, не здійснить.
А Полтва текла поряд – посеред Гетьманських валів (теперішній проспект Свободи), наприкінці яких ще не височіла звична для нашого ока Опера. Схована на Марійській площі (де зараз пам’ятник А. Міцкевичу) в підземний канал, річка випливала з Академічної вулиці (проспект Шевченка), де була обсаджена обабіч рядами високих тополь. Власне, на Академічній Полтва й народжувалася – її джерельні потоки сходилися наприкінці вулиці перед суворим будинком тодішнього університету, що височів на пагорбі, підпертому кам’яним муром, перед узгір’ям Цитаделі. Маючи намір студіювати класичну філологію й українську мову та літературу, Іван Франко записався на філософський факультет. 23 жовтня професорська колегія факультету повідомила про звільнення його від плати за лекції, які мав слухати під час зимового семестру 1875 – 1876 навчального року, а 20 грудня ректор і декан підписали посвідчення про внесення імени І. Франка в список студентів.
Окрім університету, ще кілька адрес відвідав дрогобицький матурант у перші дні і тижні свого львівського побуту. Серед них, без сумніву, редакція “Друга”, а також – Перша руська (тобто українська) академічна гімназія. Справа в тому, що до Львова Франко прибув не сам, а разом з молодшим своїм колегою Ярославом Рошкевичем, якому в Дрогобицькій гімназії допомагав у навчанні на прохання його батька. Дуже задоволений співпрацею Франка зі своїм сином, о. М. Рошкевич спеціяльно перевів Ярослава з Дрогобицької гімназії в Академічну, аби той і далі залишався під доглядом авторитетного опікуна.
За тих часів Академічну гімназію було розміщено у величавому архітектурному ансамблі Народного Дому, на фасаді якого височів давній державний символ українців – на синьому тлі золотий лев, що спинається на скелю. Широкими кам’яними сходами І. Франко не раз вибігав на другий і третій (за теперішніми мірками — третій і четвертий) поверхи, де були розташовані гімназійні класи, аби зустрітися зі своїм вихованцем і розпитати професорів про його успіхи в навчанні. Рошкевич-батько знав, кому доручив свого сина – тут, як і скрізь, І. Франко був пильний і пунктуальний. “Всечесний отче! – повідомляв він до Лолина. – І ось я у Львові. Скором приїхав, поспішив я, щоби дізнатись, як Славко стоїть в школі. З нічого не стоїть зле, сомнительно хіба з одної математики, но ще, відай, буде найменше два рази питаний” [Т. 48. – С. 19].
Тут, у Народному Домі, також на другому поверсі, у кімнатах студентського товариства “Академічний кружок” (“Студентський гурток”), містилася й редакція журналу “Друг”. Франко відрекомендувався редакторові Антону Дольницькому – юристові, котрий тільки-но закінчив університет. “Враження, яке я виніс з тої зустрічі, донині стоїть в мене в пам’яті, – свідчить А. Дольницький. – Його особу знав я до того лише з присланих його поезій та з поголосок, які приходили з Дрогобича про його визначний, подиву гідний талант як відмінного учня. Представляв я собі його як особу статну, показну на зріст, – а тут при першій зустрічі уздрів я худощаву мізероту, без заросту молодця, з рудавим волоссям, зачервонених повіках (віях), незґрабних рухах, але зате з ясним, рішучим виразом очей та дуже симпатичною, захоплюючою мовою при певній вздержливості <стриманості>, яка могла свідчити про його самовпевненість, про почуття свого “я”, а може, своєї вищості над другими. При тім зберігав він звичайно серйозність, в бесіді був строго логічний, послідовний, часто з закраскою гумору, дотепу або сарказму. Сміятись не любив, хоч і сам жартував і чужими жартами тішився”.
У помешканні редактора – а воно було поряд, в одній із кімнат “Академічного кружка” – сходилася творча молодь. На той час в “Академічному кружку” гуртувалося чимало національно свідомих студентів, котрі, за словами І. Франка, “поприходили з різних гімназій і з яких кождий приносив щось свого” [Т. 41. – С. 375]. Тут І. Франко особисто познайомився з Василем Давидяком, з котрим досі листувався, і молодим письменником Михайлом Вагилевичем – племінником славетного Маркіянового побратима, заприязнився зі своїми однолітками Володимиром Левицьким (пізніше більш знаним як “Василь Лукич” – редактор журналу “Зоря”) та Іваном Белеєм, який згодом редагував газету “Діло”, і багатьма иншими співробітниками. Особливо близько зійшовся з другокурсником Михайлом Павликом, котрий надав притулок І. Франкові та його вихованцеві Я. Рошкевичу. Мешкали втрьох на другому поверсі так званої “бойківської” кам’яниці навпроти Бернардинського костьолу.
Уже в перших днях жовтня на загальних зборах засновника журналу – товариства “Академічний кружок” – І. Франка обрали бібліотекарем. Допався ведмідь до меду! Відтепер віддавав бібліотеці весь вільний час, перечитував кілька тисяч зібраних тут томів, не шкодуючи молодих очей (ось чого вони завжди були червоні). Та й на вулиці рідко коли можна було стрінути його без книжки під пахвою.
Після лекції професор залюбки затримувався, щоб погомоніти з неофітами філології. Він у ті часи був з головою занурений в українську граматику й діялектологію, тож і слухачів своїх палко заохочував до праці в тому напрямі, нерідко в ентузіястичному запалі непомірно звеличуючи улюблений предмет понад рештою наукової проблематики. “Але дайте спокій, – якось під таку хвилю нетерпляче вигукнув викладач, коли Франко почав було допитуватися про найновіші американські та німецькі дослідження в галузі загального мовознавства. – Пощо вам забігати в якісь теорії? Вчіться граматики! Граматика то ґрунт, а ті теорії вам ні на що не придадуться” [Т. 43. – С. 369]. Ясна річ, такі вияви хвилевого настрою захопленої душі не були жодною програмною засадою проф. О. Огоновського. Він міг легковажно обмовитися про літературознавство (“то базікання”), але задум І.Франка та його друзів видати прозу М. Устияновича підтримав й обіцяв свою допомогу [Т. 48. – С. 46]. Та й, зрештою, ніхто з того гурту, що юрмився навколо О. Огоновського та І. Франка, ані самі співрозмовники й уявити не могли, що літ через десять професор розпочне друк головної праці свого життя – першої у вітчизняному літературознавстві суцільної історії українського письменства в чотирьох частинах (шести книгах), у якій чільне місце посяде творчість його учня… Під проводом проф. Євсебія Черкавського студенти знайомилися з “Поетикою” Аристотеля, а на семінарських заняттях, які вів проф. Зиґмунт Венцлевський, по-латині відчитували й обговорювали реферати, присвячені римським авторам. Притім у дискусіях голос забирали досвідченіші студенти, які хизувалися своєю латиною.
Як відомо, пізніше Каменяр не раз гостро відгукувався про Альма Матер. Варто, проте, брати до уваги й те, що деякі з його висловлювань мали політичний підтекст, а инші характеризували не так рівень університетського викладання, як висоту інтелектуальних потреб самого Франка. Наприклад, в автобіографічному листі до М. Драгоманова, опублікованому 1890 р. у передмові до збірки І. Франка “В поті чола”, читаємо: “Лекції на університеті зовсім мене не зайняли і не дали мені нічогісінько – ані методи, ані здобутків” [Т. 49. – С. 245]. Але вже 1894 р. письменник змушений був застерегти супроти однобічного тлумачення неоднозначної фрази: “В тих моїх словах не було тенденції уймити <применшити, відібрати> що-небудь науковій вартості викладів професорів, а тільки було зазначено, що я не найшов у них того, чого мені бажалося…” [Т. 43. – С. 367]. І далі пояснював, що, крім систематичного, послідовного засвоєння усталених у тодішній науці, але фраґментарних уявлень, він у свої студентські літа із притаманним для юнацького віку максималізмом прагнув системного, універсального, так би мовити, погляду який дав би відповідь на основні питання: що се за наука? які її зв’язки з иншими дисциплінами й життям? якою є сучасна дослідницька методика в тій галузі?
Другий, набагато дошкульніший відгук І.Франко висловив під час студентських заворушень, коли молодь протестувала проти полонізації вищої школи. Львівський університет, писав він у № 167 віденської газети “Die Zeit” за 1903 р., не був тоді світочем у царстві духа, а швидше закладом для культивування інтелектуальної безплідности і тієї мертвої книжної вчености, яку треба було проковтнути, якщо бажалося дістати державну посаду; “студіювання ради хліба, а не науки – це було гасло тодішнього Львівського університету” [Т. 34. – С. 372 – 373]. Ті болісні і багато в чому справедливі слова виражали попри все й гірке українське самопочуття “на нашій, не своїй землі”, і через місяць-другий у тій же “Die Zeit” письменник своєю статтею “Події у Львівському університеті” рішуче підтримав студентські вимоги створити український університет у Львові.
Тоді ж, у другій половині 1870-х, спраглий знань і звиклий до методичної праці студент пильно відвідував лекції й успішно складав іспити, отож його звільнили від оплати за навчання й дали стипендію з фонду Ґловінського. Про широчінь тогочасних його зацікавлень свідчить перелік лекційний курсів і семінарів, на які Франко записувався упродовж семи семестрів свого навчання у Львівському університеті: окрім класичної та української філології, він слухав курси римського права і слов’янської мітології, німецької літератури, психології та антропології, педагогіки, філософії, палеонтології, національної економії… Безперечно, університетські студії стали основою для самостійної дослідницької праці І. Франка. Тут, на університетській лавці, формувався учений-енциклопедист, який так дивував сучасників глибокою обізнаністю в багатьох галузях знань.
“Так, я знаю, Ви заборонили мені писати Вам, і все ж – вибачте мені – я не можу утриматись від спокуси потурбувати Вас ще одним, може останнім листом. Я мав рацію, коли сказав Вам перед від’їздом, що боюся Львова. Так, я зазнав тут немало злигоднів, пережив не одне розчарування, але найболісніше, чого я зазнав, є гнітюча, смертельна певність… що Ви не відповідаєте мені взаємністю на мої почуття! Ніде правди діти, я сам винен в усьому, але хіба Ви не могли сказати це мені особисто, чи ж треба було?… Ні, може, я занадто суворий до Вас, але, Боже мій! Хіба я сам знав коли-небудь, що таке поблажливість і душевна ласка? Моє життя тут – якийсь суцільний, безперервний дурман, бо я втратив точку опору, втратив надію! Ні, це не Ваша вина, а лише моє безталання – така вже моя доля!” [Т. 48. – С. 39 – 40].
Непорозуміння з’ясувалося під час першої ж зустрічі Івана з Ольгою 8 лютого 1876 р. Того вечора на припорошеному снігом Трибунальському плацу перед брамою Народного дому юрмилося чимало святково одягнених львів’ян і прибулих із провінції гостей. Усередині, у гардеробі вирував потік пишних убрань і чорних фраків. Він невпинно плинув у величну концертну залу, що палала безліччю яскравих люстер. Сяйво відбивалося у величезних дзеркалах і навоскованому паркеті. На галереї музики настроювали інструменти. У менших залах за довгим рядом зелених столиків збиралися гравці в преферанс, диміли сигари, точилися розмови. Враз із великої зали вдарили могутні акорди зворушливої прелюдії Фабіяна Тимольського до однієї з його чарівних коломийок. Почався рух, пари виступили вперед, утворивши коло, з якого випливла на середину ґраціозна пара, щоб українським національним танцем розпочати один із тих “академічних” балів, що пишалися славою по всій Галичині. І ось – “вся зала кипить і клекотить, немов розбурхана поверхня озера, що піниться тисяччю хвиль, бризків і вирів. Зненацька лунає голос аранжера: “Голубець!” – і пари з’єднуються та йдуть у коловий танець, а після трикратного повторення цього танцю музика обривається – й залу наповнює одне могутнє зітхання, нібито зітхання жалю за тим, що цей чарівний сон тривав так коротко й проминув безповоротно. Коломийка скінчилася.
Кавалери проводять своїх дам до крісел, вклоняються низько, розпочинають розмови, на які під час самого танцю не було ні місця, ні часу. Дехто приносить своїм дамам з буфету охолоджуючі напої, лимонад. Численні пари панянок, побравшися за руки, ходять по залі, розмовляють то поміж собою, то із своїми, поряд ідучими кавалерами в фраках, із капелюхами-шапокляками під пахвою” [Т. 17. – С. 363].
Шелест шовку, ритмічний стукіт сотень кроків, грім музики на галереї, спалахи ламп, жіночих прикрас та сотень юних очей – на те юнак не звертав уваги. “Мені із цілого того случаю осталися в пам’яті і в серці лиш тоті хвилі, коли я був при тобі, коли-м міг говорити з тобою, – остався жаль, якого дізнав я, виходячи вечером від тебе. О, як гаряче бажав, щоб ти хоть на хвилю була заглянула в наше мешкання! Кожне місце, на котре ти зирнула б, було би мені все припоминало тебе! Но годі, то не могло статися!” [Т. 48. – С. 46].
Любов ранила душу, але й наснажувала на творчість.
Хоч і пізнав би я всі мови
І ангелів, і всіх людий,
А якби я не мав любови,
Був би, як кимвал той твердий,
Був би, як мідь гучна й пуста
Й мертві були б мої уста
[Т. 3. – С. 289].
Свої взаємини з Рошкевичівною молодий письменник відбив у романтичних образах Андрія й Олесі зі своєї першої повісті “Петрії й Довбущуки”. Був то великий за обсягом твір, з багатьма карколомними сюжетними перипетіями. Працював над ним, очевидно, ще в гімназії, а з 13 жовтня 1875 р. розпочав друкувати його в “Друзі”, готуючи до кожного наступного номера свіжий розділ – “для скромного, навіть на ті часи, заробітку” [Т. 22. – С. 486]. Друкує в журналі романтично забарвлені поезії “Наперед”, “Любов”, “Божескість людського духа”, “Мятеж Митуси”, розвідку “Женщина-мати”, статті “Слівце критики”, “Літературні письма” та инші критичні відгуки на свіжі твори сучасників. Аристотель наштовхнув І.Франка на першу студію з естетики “Поезія і її становисько в наших временах”, у якій пробував неповороткою метафізичною термінологією виразити власні мистецькі сподівання: хай поезія навчить нас любити людей такими, якими вони є, хай заглядає вглиб людської душі, хай відкриє в нашому єстві добрі, ідеальні прикмети – іскру Божества. 1876 р. видав поетичну збірку “Балади і розкази”, яку присвятив Рошкевичівні.
– І ми теж готові подати руки за цей союз, – сказав український редактор, показуючи на себе та на свого мовчазного товариша, – але з однією умовою, що на підставі цієї нашої згоди нас ніхто не потягне до ніякої иншої згоди з поляками. Для нас найважливішою громадською справою є пробуджування почуття самостійності Руси – однієї, великої й могутньої Русі від Тиси до Амуру!
– Пробачте, від Тиси до Есмані! – зненацька озвався мовчазний товариш дражливим тоном, перебиваючи редактора, який зиркнув на того товариша із подивом й обуренням, немовби в цю мить впізнав у ньому найзапеклішого ворога.
– Пробачте, – викрикнув гучним голосом піп-депутат, – як австрієць і греко-католик я радив би вам, панове, говорити тільки про нашу святу Галицьку Русь!
– І я пробачаюсь, щиро пробачаюсь! – крикнув пан радник крізь шум та сміх, викликаний тими поправками, підвівся з крісла й зіперся обома руками на стіл. – Заявляю наперед, що до такого союзу я не можу належати й ні про що чути не хочу. Я, панове, цісарсько-королівський службовець, і ніщо інше. Єдина громадська й приватна справа, яка мене повинна цікавити в моєму житті, є справа канцелярська, і крім неї, я абсолютно ні про що не бажаю знати” [Т. 17. – С. 350].
Так зване русофільство було поширене за тих часів серед пригноблених слов’ян – чехів, болгар, сербів, але ніде, здається, не набуло воно такого потворного вигляду, як в Україні.
Ще під час революції 1848 р. – “весни народів” – Галицька Русь-Україна, розбуджена “Руською трійцею”, гуртувалася під синьо-жовтим прапором і боролася за втілення в життя конституційних прав української нації в Австро-Угорщині. Було засновано катедру української мови й літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Головацький, виходили газети, впроваджували рідну мову в школах. Але в пореволюційні десятиліття, особливо впродовж 1860-х рр., почався зворотній процес. Поки русини провадили баталії на мовному ґрунті (яким правописом писати – етимологічним чи фонетичним?), адміністративний провід у краю захопили поляки, котрі становили меншість у Східній Галичині, але були економічно сильнішими і вправнішими в царині закулісної політики. Чимало представників старшого покоління зневірилося в Шашкевичевих ідеалах, відновлювали архаїчну книжну мову, у вірнопідданському пориві ладні були навіть оголосити себе окремою “рутенською” нацією, щасливою під зверхністю австрійського чорно-жовтого прапора і татуня-цісаря. Їх називали “староруською партією”, або ж “твердими”, а потім – “москвофілами”, бо спекулюючи етнонімом “Русь” вони збивали з пантелику співвітчизників гаслами “єдності Руси”, зреклися рідної мови і друкували свої видання “язичієм” – сумішшю церковнослов’янської, польської та української мов. Зате в тих самих 1860-х рр. у протидії москвофільським орієнтаціям зміцнів народовський рух. Його розвивала національно свідома молодь, яка окреслила на своєму прапорі Шевченкове гасло “в своїй хаті своя правда і сила, і воля”. Народовці підтримували тісні стосунки з наддніпрянцями. Ідеологом народовського руху був Пантелеймон Куліш – друг покійного Тараса Шевченка, амбітна і неординарна особистість.
У західноукраїнському суспільстві москвофілів було небагато, але, оволодівши Галицькоруською матицею (науковим осередком) і Народним Домом (інституцією, збудованою у Львові на пожертви всієї української громади Галичини), вони не допускали туди народовців, самовільно розпоряджалися громадськими коштами. Після безуспішних спроб домовитися з опонентами, народовці заснували загальнонаціональні інституції: 1868 р. – “Просвіту”, 1873 – Наукове товариство ім. Шевченка, 1880 – широкоформатний журнал-тижневик “Зоря”.
Новини
У вересні цього року літературне бюро міста Фрайбурґа організувало “Турне по шести містах Німеччини” для українських письменників. Уперше в Німеччині зібралися “в одному купе” видатні українські літератори, серед яких лавреат премії Ляйпціґського Книжкового Форуму 2006 року Юрій Андрухович, а також Оксана Забужко, Любко Дереш, Сергій Жадан. Переклади творів українських авторів иноземними мовами, схвальні рецензії, симпатії читачів є свідченням того, що за останні роки українська література посіла поважне місце на европейському книжковому ринку.
Турне взяло свій програмний початок з інтернет-порталу “Потяг 76”, присвяченого сучасній українській літературі і названого на честь міжнародного швидкого потяга “Потяг 76”, який з 60-х років курсував між Ґданськом та болгарським узбережжям Чорного моря (сьогодні лише на теренах Західної України).
Купе віртуального “Потяга 76” – це літературні жанри: лірика, проза, есеїстика, які мандрують, перетинаючи далекі кордони. Поряд з уже названими авторами свої ліричні й прозові твори читали Тарас Прохасько, Олександр Бойченко, Наталка Білоцерківець та Андрій Бондар.
У програму було включено розмови, присвячені суспільно-політичним подіям в Україні, які впливають на літературні процеси. Критики та есеїсти, серед яких Микола Рябчук, один з найвідоміших українських журналістів, вели дискусію щодо ери постсоціялізму та подій помаранчевої революції.
Турне супроводжувала музика груп DJane Zavoloka (Kyjiv) та DJ Shantel // Bucovina Club (Frankfurt).