«Hostel»: у нас і в них

Якість освіти безпосередньо залежить від рівня умов, у яких її здобувають. Очевидно, европейські чиновники цю життєво важливу аксіому усвідомлюють краще за своїх українських колег, позаяк те, що, скажімо, у Франції чи Британії називають словом «hostel» (дослівно — «студентський гуртожиток»), на пострадянському просторі нарекли б «чотиризірковим готелем»

У нас
    
Для студента, що народився далеко від міста, у яке приїхав навчатися, питання поселення таке ж важливе, як і проблема вступу до навчального закладу. Власне, вони тісно пов’язані. Багатьом студентам, батьки яких є не вельми заможними людьми, годі й думати про приватне помешкання. Плата за наймане житло, а також за комунальні послуги — це пристойні видатки для сімейного б’юджету. Хоча за студентське помешкання так само слід заплатити, щоправда, зовсім небагато — близько двадцяти неоподаткованих мінімумів на рік. Тож не треба дивуватися, коли кімната буде без меблів, «кухонного куточку» та вбиральні. У кімнаті щонайменше двоє мешканців. Та якщо місць не вистачає, тоді де троє — буде й четверо.

Існування поняття «студентський гуртожиток» — яскравий приклад колишнього, власне, комунного суспільства. Аби радянський студент не жив, як Степан Радченко з роману Валер’яна Підмогильного «Місто», у кінці 60-х років постали ці новобудови. Класичний університетський гуртожиток — невибаглива, буквою «г» чи «п» десятиповерхова будівля з тисячами дрібних кімнат. Разом з накопиченими за десятиліття негараздами на початку 90-х за їхнє утримання взялася самостійна українська держава. Дотепер жоден університетський б’юджет неспроможний відреставрувати академічні житла повністю. За пів кроку до Европи український студент приречений жити у відверто антисанітарних умовах.
Студенти найбільших на заході країни та одних з найрентабельніших у цілій Україні Національного університету «Львівська Політехніка», Львівського національного університету імени Івана Франка та Національного медичного університету імени Данила Галицького переважно мешкають у гуртожитках. На балансі в кожного з цих меганавчальних закладів є низка гуртожитських споруд. Відповідно до фінансової спроможности адміністрація цих ВНЗ повсякчас намагається проводити реставраційні роботи, внаслідок чого студенти одного й того ж університету можуть проживати в суттєво відмінних умовах. Наприклад, студенти Львівського національного університету імени Івана Франка, мешканці гуртожитку №3 на вулиці Медової печери, у душ змушені ходити до своїх колег у сусідній, відремонтований гуртожиток №2. У гумових капцях, халаті, з милом та иншими аксесуарами в мішечку, з рушниками на голові, прохолодного осіннього вечора йдуть студентки через ціле подвір’я з одного гуртожитського корпусу в инший. Донедавна в них був душ. Щоправда, один на десятиповерховий корпус! Та й той закрили — кажуть, будуть ремонтувати.

Не дуже квапляться з ремонтом і в студентському містечку Національного університету «Львівська Політехніка». Гнилі та заіржавлені каналізаційні труби, закіптявілі стіни на кухні, несправні бачки в туалетах, м’яко кажучи, давно чекають майстрів. На такий дискомфорт студенти особливо не скаржаться. Ми, мовляв, чули, як живуть у гуртожитках Київського університету культури… Елементарні, здавалося б, речі, у гуртожитських притулках часто відсутні. Наприклад, дуже потрібну в побуті річ, холодильник, у гуртожитку має далеко не кожен. На кілька тисяч мешканців їх може бути десь із десяток — не більше. Це «круто», якщо у твоїй кімнаті є холодильник. У Національному медичному університеті імени Данила Галицького дехто має на цьому непогані прибутки. Холодильник у певних осіб тут можна взяти в таку собі оренду — за 20 гривень на місяць.

Через неможливість забезпечити повноцінну життєву структуру в самих кімнатах чи блоках, де мешкають студенти, згідно з правилами внутрішнього розпорядку, розробленими і затвердженими Центральним комітетом профспілки працівників освіти і науки України, такі речі, як доступ до мережі Інтернет, тренажерні і читальні зали, відпочинкові кімнати, спортивні клуби розміщуються в приміщеннях загального користування. Усі заходи, що проводять у таких кімнатах, повинні закінчуватися до 23-ої години.

Що таке кімната відпочинку? Звучить доволі привабливо. А насправді нічого особливого: кілька покритих дерматином фотелів, м’яка канапа, великий вазон у старому, уже не придатному для побуту десятилітровому відрі, і новенький телевізор Samsung з напівсправною кімнатною антеною. Усе це у приміщенні завбільшки дев’ять квадратних метрів. Такою невибагливою гуртожитською розкішшю самі студенти послуговуються вкрай рідко. У випадку, коли телебачення транслює футбол, телевізор виносять у коридор.

Завжди готові до семінару, усміхнені і гарно зачесані студентки ніколи не запізнюються на пари. Так само ніколи не затримуються в університеті й після пар. Відвідавши бібліотеку, невеликим гуртом вони чемно сядуть у трамвай і поїдуть до свого гуртожитку. Сьогодні ще ж треба попрати, приготувати їсти, понабирати води в пластикові пляшки (хто не знає, у Львові вода з 6-ої до 9-ої ранку і з 18-ої до 21-ої вечора), щось почитати, зрештою, побалакати…

У них
Перше, про що згадують українські студенти, повернувшись з навчання у Европі, — унікальні миючі засоби, якими щоранку «крохмалять» вулички европейських міст, та неймовірний комфорт і зручність умов проживання у «їхніх гуртожитках». Безумовна перевага европейських хостелів — це суворо регламентовані правила, яких потрібно дотримуватися. На перший погляд, начебто до болю знайомий перелік заборон та дозволів. Хіба ж ми не знаємо, що відвідувачів можна приймати до 21-ої години, для приготування та споживання їжі призначено лише кухню, вологе прибирання потрібно проводити в кімнаті не рідше, як раз на тиждень, а палити та споживати алкоголь можна лишень у відведених для цього місцях? Різниця, однак, у тому, що при виявленні найменшого порушення студента в Европі суворо карають — із ним одразу розривають контракт, що логічно призводить до виселення.

Европейські студенти не уявляють, що з наданням комунальних послуг можуть виникати труднощі. Персональний комп’ютер у кімнаті з доступом до «всесвітньої павутини» — це теж звична річ: европейські освітяни усвідомлюють, що Інтернет сьогодні став потужнішим та популярнішим джерелом отримання знань, ніж, скажімо, ті ж книгозбірні. Окрім того, в Европі цілеспрямовано проводять програму «кожному студенту — окрему кімнату». Адже, на думку психологів та педагогів, одноосібне проживання в кімнаті стає запорукою більш відповідального та наполегливого ставлення до навчання. При цьому не відбувається нівеляція дружніх стосунків між студентами. Для спільного проведення часу в хостелах передбачено кімнати відпочинку, невеличкі бібліотеки, тренажерні зали, кафетерії. Ще однією «родзинкою» є змога студентів за певну доплату харчуватися у хостелах. В окремих закладах такого типу передбачено навіть можливість замовляти сніданок чи вечерю в кімнату.

Проживають у хостелах студенти за свої кошти. Розмір оплати — від 115 евро на місяць у Франції до 380 евро у Німеччині. Окрема оплата за комунальні послуги.

Якщо студент є стипендіатом, дану суму частково покриває навчальний заклад.

Однак европейці, мабуть, не були б европейцями, якби зупинилися на досягнутому. Створивши мережу унікальних (як на наш суб’єктивний пострадянський погляд) студентських хостелів, чиновники не відкидають можливостей у найближчому майбутньому перетворити їх на помешкання лишень для иноземних студентів. Натомість звичайному німецькому юнакові, котрий приїхав з Дрездена студіювати в Берлінський університет філософію чи право, запропонують винайняти помешкання в місті. Це, однак, зовсім не означає, що студента полишать наодинці з «квартирним питанням». У Німеччині вже кілька років діє Студентський соціяльний фонд (Deutsches Studentenwerk), який допомагає приїжджим облаштуватися в місті. Окрім пошуку квартир та укладання договору із власником, ця організація виступає фінансовим ґарантом майбутніх мешканців, у разі потреби вона може надати студентові кредит на оплату помешкання. Поширеною є також практика, коли одну квартиру винаймає кілька студентів з метою рівномірного розподілу коштів, необхідних на її оренду. В Італії подібна організація, заручившись підтримкою інвесторів, здійснює оновлення гуртожитків, споруджених у 60-х роках минулого століття, реконструюючи їх у комфортабельні однокімнатні квартири, які італійці називають «studio». Мова йде про максимально зручно облаштоване помешкання із «кухонним куточком» та вбиральнею. Собівартість такого житла невисока, що якраз «на руку» студентам з невеликими фінансовими можливостями.

Найбільш консервативною в плані відмови від студентських гуртожитків (зрештою, хіба лишень у цьому?) серед европейських країн є, безумовно, Англія.

Англійські чиновники свято опікуються своїми «університетськими містечками» (офіційно їх називають «резиденціями»), не бажаючи не лише змінювати їх на підозрілі хостели, а й відмовлятися від них зовсім.

Однак реакція Англії є швидше винятком, ніж закономірною рефлексією на нововведення. Позаяк уряди инших країн Европи переконані: університетські гуртожитки — це тягар як для навчального закладу, котрому доводиться їх утримувати, так і для студента, якому доводиться в них мешкати. Зрештою, кому, як не Европі, яка в далекому XIV столітті створила першу «бурсу» (прототип сучасного хостелу), у ХХІ столітті першою ж від неї відмовлятися.

Іван Бондар, Юрко Римашевський

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС

Переступивши шкільний поріг, ми поступово нагромаджували знання. Освіта — велика річ, а без диплому зараз важко. Щоб забезпечити себе хорошою роботою, а отже, і поважним майбутнім, ми продовжуємо свою боротьбу вже в університетських стінах. Та чи зможе університет дати нам те, чого ми прагнемо: підтвердження, що ми дійсно розумні і недарма «протирали штани» цілих п’ять років. З иншого боку, хотілося, щоб і за кордоном нам довіряли і не влаштовували переатестацій. І тут пішли чутки про так званий болонський процес. Всі про нього говорять, але щось конкретне знають одиниці. Уже вдруге почуваю себе піддослідним кроликом: спочатку експеременти з дванадцятибальною шкалою оцінювання (у школі), а тепер і до стобальної доросли. Маю пропозицію розгянути серію питань, пов’язаних з основними ідеями, проблемами та шляхами їх вирішення, що стосуються болонського процесу. У чому ж полягає це «чудо» — болонський процес і з якою метою його запроваджують в Україні?

Передісторія болонського процесу (БП) сягає 1954 року, коли було підписано Европейську культурну конвенцію, зокрема в ній ішлося про необхідність заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури инших країн. Ідеї щодо освітньо-культурного об’єднання країн Европи знайшли своє продовження у Великій Хартії університетів.

18 вересня 1988 року в італійському місті Болоні на святкуванні 900-ї річниці Болонського університету – найстарішого навчального закладу Европи, було підписано Велику Хартію. Хартію не було представлено політичною владою, її розробляли в університетах. Водночас вона спирається на цінності університетських традицій, проте сприяє зміцненню зв’язків між вищими школами у всьому світі. І це зрозуміло, адже в кожній хаті свій господар і хазяйнувати треба не без його допомоги та підтримки.

БП було започатковано 19 червня 1999 року, коли 29 міністрів освіти країн Европи підписали «Болонську декларацію». Країни-учасниці узгодили спільні вимоги, стандарти національних систем вищої освіти і домовилися про створення єдиного европейського освітнього і наукового простору до 2010 року. У межах цього простору мають діяти єдині умови визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільности громадян, що має істотно підвищити конкурентоспроможність европейського ринку праці й освітянських послуг. У документі не забули і про прийняття загальної системи порівнюваних вчених ступенів, запровадження в усіх країнах двох циклів навчання. Бакалаврський цикл має становити не менше трьох років, маґістерський — не менше двох років; запроваджують і так звану кредитно-модульну систему.

Інтерес до БП не спадає, і, як результат, — наступний етап: підписання Празького ком’юніке (Прага, 19 травня 2001 р.) представниками вже 33 країн. Основні засади: постійне навчання протягом усього життя; мотивоване залучення студентів до навчання; сприяння підвищенню привабливости та конкурентоспроможности европейського простору вищої освіти для инших реґіонів світу. Третій етап. Рада ухвалює та підписує відповідне ком’юніке, у якому йшлося про розширення загальноевропейських вимог і стандартів на докторські ступені (м. Берлін 18—19 вересня 2003 р.). А саме, встановлено один докторський ступінь — «доктор філософії» у відповідних сферах знань, введено додаткові модулі, курси та навчальні плани.

Після останньої конференції (12 травня 2005 р.) 45 країн та Україна зокрема, підписали Болонську декларацію. Кожні два роки організовують Конференцію, де збираються міністри, відповідальні за вищу освіту в усіх країнах-учасницях, щоб оцінити прогрес та встановити керівні принципи та пріоритети наступного періоду.
Було б непогано якби БП нам сприяв. Будемо сподіватись світлого та освіченого майбутнього. Нам лишається вибір: йти, можливо, до вищого освітнього рівня, або лишатись біля свого старого і перевіреного часом та мудрими головами корита.
Далі буде…

Ната ПАУК