Двохтисячники
Новаторське мистецьке „Я” не завжди вихлюпувалось у „десятилітніх періодах письменницьких поколінь”, і, хоча письменники називають себе різними „десятниками”, літературні критики схильні вважати (і влучно зауважують), що були лише покоління 20-х, 60-х, 80-х. Літератори, які почали писати в дев’яностих та називають себе, відповідно, „дев’яностниками”, насправді ними не є, а отже, лишаються, по суті, поствісімдесятниками. Двохтисячники, зважаючи на сталий вплив мистців-вісімдесятників і поствісімдесятників, а також „застарілий” жанровий інструментарій, ще не „народились”. Тому про „Покоління 2000” говорити ще рано. Проте така тенденція є, адже в поезії з’являються нові „медійні жанри” (про них зазначено в додатку до №6(131) бюлетня „Смолоскип України” „Знак”), такі, як sms-поезія, що дечим нагадує давні невеликі японські вірші хоку, призначення яких подання інформації часто повчального змісту.
Одним із чинників, який сприяє розвиткові, популяризації молодіжної літератури, є „медійний принцип”, який полягає, за словами Богдана Горобчука, на „безпаперності”. Самвидавівських сайтів достатньо, аби подавати туди свої твори на розсуд потенційних відвідувачів електронних сторінок. Отже, письменники, які мають обмежені ресурси своєї самореалізації, потребують якнайбільше використовувати так званий “інтернетівський самвидав”. Наша література, перебуваючи в стані друкокризи, а в деяких куточках України руїни і соціяльного збайдужіння, не може нічого иншого запропонувати деб’ютанту (в плані друку книги), як вміщувати свої твори на різноманітних сайтах. Україна опинилася в нетиповій літературній ситуації: майже все друковане змагання (навіть у малих тиражах) зводиться до грошей, що органічно суперечить принципам книгодрукування Европи та решти цивілізованого світу. І тому, можливо, найбільш істотною рисою потенційного існування „покоління двохтисячників” як нового творчого покоління, яке Віра Балдинюк називає „молодняком”, буде „медіяреальність”, котру з часом використовуватиме більшість сучасної української молоді.
Окрім цього, потрібно пам’ятати, що наступний період, який визначатиметься ґенерацією „двохтисячників”, не будуть сприймати ані шістдесятники, ані вісімдесятники. Це відчутно й тепер, коли літературну поствісімдесятницьку молодь не сприймає ґенерація вісімдесятників, не говорячи вже про шістдесятників. У цьому й полягає „конфлікт поколінь”, який незабаром ще раз проявиться, можливо, з більшою силою, ніж це ми спостерігаємо зараз.
Думаю, що в майбутньому значним попитом користуватиметься sms-поезія, яка з часом почне витісняти традиційну римовану поезію, білий вірш і навіть верлібр. Останній заполонив Україну в середині 90-х років ХХ століття, то чому ж таке не може трапитися з sms-поезією, яка є, на мою думку, сумішшю короткого верлібру і білого вірша, що характерне для sms-повідомлення, записаного латиницею. Ця поезія є легшою для сприйняття у свідомості пересічної молоді, її швидко пишуть. Проте сподіваюсь, що розквіт sms-поезії не затьмарить розвиток инших видів поезії. Наприклад, верлібр зараз використовує близько 93% письменників, решта припадає на римовану поезію та білий вірш. Така ситуація є тривожним сигналом для нашої літератури, адже для її повноцінного розвитку потрібне вдосконалення всіх жанрів поезії та прози. Популяризація лише певного жанру може спричинити зникнення цілих пластів літературних текстів. Подібна ситуація, думаю, буде і тепер — винайдуться нові жанри, які пов’язуватимуться з комп’ютером, Інтернетом і мобільними телефонами, бо для молоді завжди притаманний творчий підхід. Відтак всі ці новаторства, зрештою, навіть традиційні класичні твори, будуть поширюватися частіше в Інтернеті, і рідше — у вигляді друкованої продукції. Якщо така тенденція в майбутньому закріпиться, то вітчизняне книговидавництво може потрапити в досить скрутне становище. Тому вкрай необхідним є прийняття нової політики у сфері українського книгодрукування.
СНИ
Ти коли-небудь розплющував очі? Так? Ти впевнений? А може, насправді все життя ти прожив у снах? У солодких кольорових снах, де було вічне літо, синє небо, тепле сонце, барвисті квіти, кохана людина, вірні друзі, блискуча кар’єра. . . А що, коли все це примарилося? Як сон уночі? Може, насправді квіти вбив сірий сніг, сонце сховали похмурі хмари, кохана людина розлюбила, друзі розбіглися по світу, а кар’єру зруйнували, поки ти спав? А якщо все ще гірше – може, ніколи і не приходило те літо з синім небом, теплим сонцем, барвистими квітами; може, ніколи і не обіймала тебе кохана людина; може, ніколи і не було поруч друзів; може, взагалі не було тої кар’єри? Подивись довкола, понишпори у власній душі. Подумай. Може, це просто приверзлося тобі твоїм сонним розумом? Просто марево. Галюцинація, у яку віриш доти, поки не торкнешся пальцями нічого. Сон, у якому живеш, поки промені осіннього сонця реальности не розбудять тебе. Не боїшся прокинутися і побачити за вікном дощову осінь? Не боїшся, що в дзеркалі відображатимуться нещасні очі розчарованої душі? Ну, плач, плач гірко тепер, а чого ти хотів? Такий сон не може тривати вічно. Це лише те, що лишається опісля солодких марень. Усе життя, заплющуючи очі на реальність, ризикуєш одного ранку не побачити НІЧОГО.
Ти коли-небудь розплющував очі? Що, ні? Раджу тобі не робити цього й надалі. Набагато легше жити в незнанні, вірити у вічне літо, кохання і підтримку, друзів і кар’єру. А коли розплющуєш очі, то бачиш лише самотність: близьких людей давно нема поряд, зрадливі очі, нещирі усмішки й більш нічого. І та самотність тоді переповнює тебе, ллється через край. Тоді самотність тече з твоїх очей, капає на твої опущені руки, які ти вже не в силах підняти.
Спи, спи солодко, мій друже, хай тобі мариться, що здійснилися всі твої мрії, хай тобі вкотре насниться, що ти не одинокий. Усе одно, ти прокинешся в порожньому ліжку порожньої квартири з порожнім серцем і з порожнім життям. . .
А щастя було сонцем…
…Це було як дотик сонця на світанні, коли похмура земля принишкла в очікуванні його лагідних, усміхнених променів. Це було відчуття такого великого щастя, що просто хотілося плакати. І трава затремтіла срібними крапелиночками роси. І Ви також, напевне, колись відчували, пережили та, захоплені його красою, заходились ревно шукати оте непосидюще відчуття, яке люди називають щастям. Протягом усього життя…
[/author]«Є два типи сприйняття життя: один – ніщо не є чудом; инший – чудом є все»
Альберт Айнштайн [/author]
Відколи з’явилася людина, всепереможним її бажанням було жити, причому жити не в сірих буднях, брудних квартирах, з безліччю проблем, боргів і вічно поспішаючи невідомо куди… Ну зовсім не так, як оце вміємо ми. Людина хоче жити щасливою. Отож, осліплені жагою пізнання такої приємної загадки, як щастя, на його пошуки вирушали і письменники, і фізики, і медики, і філософи, і психологи… І я разом з Вами.
Зійшлися точно на одному: воно існує. Зрештою, найперше покликання людини бути щасливою. Хоча инакше і бути не могло на планеті, де щоранку сходить сонце…
Хтось те щастя не знаходив і, розчарований, полишав цей світ, залишаючи у спадок болючу безнадію і ще купу наукових праць про сенс життя. Ще хтось його знаходив, але боячись, щоб його не відібрали, егоїстично забирав в могилу, так до кінця життя ним не скориставшись. Але були люди, які, знайшовши те щастя, щедро дарували його иншим. Тоді траплялося чудо: серце тих людей ставало сонцем, яке щедро проливало своє проміння, дарувало навколо тепло і світло.
…Так було віками. А одного разу Господь Бог послав свого вірного ангелика на землю в ХХІ ст., щоби той написав дисертацію на тему “Еволюція щастя на планеті Земля”.
То до чого ж добрели наш розум, наука, віра, фізичний і кар’єрний ріст у теперішньому часі?
…На вулиці бродили самотньо люди, неначе чорні тіні. Під будинками багато бездомних живих істот: із простягнутими руками, із заплаканими очима, із порожніми серцями. Це були жебраки любови. Зневірені, втомлені життям і собою, самотні…
Дехто намагався боротися проти цього, організовуючи протести і маніфестації, хтось хотів просто затамувати біль. Згодом люди почали групуватись, аби поруч був хтось, хто тебе розуміє. І зараз маємо компанії оптимістів, реалістів, песимістів, неформалів з купою відгалужень; науковців, робітників, студентів, учнів, “правих” і “лівих”, тих, хто в опозиції та позапартійних… Люди, які понад усе боялись залишитись одинокими, влаштовували бенкети із самотностей; люди, щоб не чути голосу тиші, щораз гучніше вмикали будь-який шум, вони говорили, кричали, скандували, лиш би не мовчати. Бо почули б не тільки себе. А хтось собі щастя придумав і повірив, але раптом воно відлетіло назавжди. Бо мрії дарують щастя окрилене. От воно собі і полетіло…
У процесі пошуку щастя дивні люди віднайшли багато нового. Нові хвороби і нові пігулки, нові війни і зброю, новітні технології і залежність від них, різні способи життя, різні релігії, дисципліни, придумали нову орієнтацію, закони, логіку і, навіть, нового Бога… І чим ще залишається насолоджуватись? Тепер нема нічого, що б викликало здивування. Але наша біда в тому, що ми звикли до чудес. Але про це пізніше. Мабуть, смішно було ангелику спостерігати, як люди переривають землю, прочісують чогось ліси, досліджують кожен куточок нашої маленької миленької планети і далі не знаходять того щастя, яке грається з людьми в піжмурки. Бо тоді попередній абзац був би иншого змісту. Люди так наївно сподіваються, що наука, гроші, економічний прогрес зможуть зробити їх щасливими…Та як же вони помиляються!
Людина, глибина розуму якої сягає низини Маріянської западини і висоти гори Евересту, все ж не була щасливою. І вона пішла далі – у космос. Осідлавши найновіші винаходи не її геніяльности, людина винюхала всі закуточки відомого і невідомого, мітичного і містичного, через дев’ятдесяті гори дійшла висновку про існування Бога, злетіла собі на місяць – потішилась і повернулась назад… Кажуть, навіть вийшла на зв’язок із позаземними цивілізаціями. І що в результаті? Кілограми наукових досліджень стають макулатурою, бо “нові відкриття заперечують правильність попередніх” (Карл Поппер), у старих шкільних підручниках пишуть давно спростовані теорії, нова мода віддзеркалює давно забуту стару, а людське творіння стало діяти проти свого творця. Я вже мовчу про низку психологічних проблем: порожнечу, розпач, вбивства і кривавий пошук чогось, що подарує чергову дозу задоволення.
“Дурненькі ви люди! – сказав ангелик, – доки ви будете вовтузитись, шукаючи вирішення фізичних проблем і не знаходити їх, не бачачи, що…”
…Щастя в той час було в очах дитини ненародженої, яку мати вбила ще до того, як подивитись у ці очі…
…а щастя було в найпримітивнішій симпатії, яку ти в безнадії перетворила на ненависть…
…а щастя було в усмішці друга, який би подарував її тобі ще до того, як ти зі злості образив його…
…а щастя ховалося в ароматній троянді, яка, щоправда, найкраще пахне в руках того, кому ти її подаруєш…
…а щастя бриніло в крапельці роси, яку ти не помітив (помітила), поспішаючи на пари, чи на роботу…
Отож, подумав собі наш ангелик і вирішив ніякої дисертації не писати, а перетворитись на ще один промінчик сонечка, який будитиме тебе кожного ранку, даруючи світло і тепло.