Ярослав ГАРАСИМ: „Наша газета – не партійна багатотиражка
Є речі, зрозумілі самі собою: вони не потребують якихось особливих преамбул або тлумачень. Гадаю, розмова із Ярославом Івановичем Гарасимом у стартовому числі газети філологічного факультету належить саме до безпреамбульних матеріялів.
Безумовно, обрання особи на нову посаду відразу викликає певний ажіотаж: потрібно десь щось змінити, виправити якісь прогалини, зробити те, чого, можливо, не помітили попередники. Штилю в усякому разі бути не повинно. Отож, Ярославе Івановичу, яка зараз „погода” над філологічним факультетом?
Ажіотажність обрання нового декана факультету є радше ілюзорною, аніж реальною. Насправді ж науково-педагогічну діяльність здійснює професорсько-викладацький склад факультету, а одною з чільних структурних ланок залишається катедра. Саме від ініціятиви завідувачів та працівників катедр насамперед залежить, як Ви сказали, “погода” на факультеті. Щоправда, цей ініціятивний потенціял можна стимулювати й усіляко підтримувати, як це було в останні дев’ять років, а можна залягти у безтурботний “штиль” й довіритися химерній силі інерції, як це було кілька років перед тим. Кожному з цих типів керівної поведінки новітня історія обов‘язково дасть адекватну оцінку.
Є така оповідка про філологів. Мовляв, на першому курсі всі студенти філологічного факультету мріють стати видатними письменниками, на другому — скандальними журналістами, на третьому — викладачами у вищих навчальних закладах, на четвертому — педагогами у школах, на п’ятому — йдеться про те, аби стати бодай кимось. Особисто Ви проходили цю “драбинку”?
На мою думку, у змодельованій Вашими міркуваннями “драбинці” відсутній основний і найбільш важливий щабель, а саме, ким мріють стати випускники шкіл, лише вступаючи на філологічний факультет. Очевидно, головним критерієм тут, як зрештою і при вступі на инші факультети, має бути внутрішній поклик до обраного фаху та прагнення оволодіти тою спеціяльністю, на якій ти зупинив свій вибір. І тільки потім, відповідно до ступеня засвоєння навчальної програми та з огляду на об’єктивну власну самооцінку, можна приміряти на себе “костюми” письменників, журналістів, викладачів, учителів тощо. Що ж до мене конкретно, то можу запевнити, що ані письменником, ані журналістом себе не бачив ніколи, усвідомлюючи відсутність відповідного художньо-публіцистичного хисту. А склалося так, що, опублікувавши на другому курсі невелике дослідження про “Лесишину челядь” І. Франка, відчув смак власне до наукових філологічних студій.
З самого початку філологія задумувалася у силу певних історичних обставин як спроба прищепити хлопцям та юнакам любов до певних гуманітарних наук. Тепер усе з точністю до навпаки. Які, на Вашу думку, причини такого статевого перевороту?
Філологія – це абсолютно самодостатня галузь наукових гуманітарних знань, яка ніколи не підпорядковувалась жодній кон’юктурі штучного прищеплення. А якщо під “статевим переворотом” Ви маєте на увазі значно більшу кількість дівчат, ніж хлопців, серед студентів філологічного факультету, то ця тенденція простежується на більшості факультетів університету. Причини тут, очевидно, варто шукати у демографічній ситуації яка склалася в державі, а також у тимчасово викривленій шкалі суспільних цінностей – у нестабільних умовах складного економічного становища окремі спеціяльності стали невиправдано престижними, а деякі з них перейшли у розряд несправедливо периферійних.
Зараз чималий ажіотаж викликають реформи у системі освіти. Такий промовистий факт, як відсутність українських вищих шкіл у списку 500 кращих навчальних закладів світу, свідчить, що ці “косметичні перебудови” в усякому разі не йдуть на користь нашій освіті. Яке Ваше ставлення до цих змін? Треба щось міняти чи краще залишити все, як є?
Якщо й насправді навчальних закладів України немає у числі першої світової пів тисячі (мені, зокрема, такий факт невідомий), то це може свідчити лише про необ’єктивність та помилковість проведеного освітнього моніторингу. Инакше, як розуміти те, що серед студентів, які отримують міжнародні стипендії в авторитетних університетах світу чи не найвищий відсоток складає саме українська талановита молодь. Щодо змін у системі вищої освіти, то вони, без сумніву, потрібні, і мають бути скеровані насамперед на відродження мотивації для здобуття якісної освіти, вдосконалення якости підготовки фахівців, запровадження новітніх методів навчання, зростання ефективности самостійної роботи студента, можливість вільної траєкторії при виборі спеціяльно-орієнтованих дисциплін. І ці зміни мають стати нагальною потребою часу, а не проєктуватися лише на декларативні принципи Болонської конвенції.
Свого часу “ньюсмейкерами” суспільного життя виступали художники, письменники, філософи. Відповідним було й зацікавлення загалу: хто з митців кому що подарував, хто повісився в ресторані, хто кому присвятив свого вірша. Тепер провідними особами у нас є політики, футболісти, із арт-персон — моделі, поп-виконавці, телезірки. Тенденція доволі небезпечна…
Я щось не можу пригадати такий історичний період, коли зацікавленням широкого загалу ставали камерні мистецькі акції, які Ви перелічили. А в “ньюсмейкерів” суспільного життя художники, письменники і філософи оберталися якраз тоді, коли вони виходили за рамки богемного герметизму і очолювали рух за національне відродження. Чудовим прикладом такого мистецького осуспільнення є шістдесятники, діяльність яких була цілком скерована на збереження української національної ідеї при тоталітарному комуністичному режимі. І, повірте мені, ніхто з представників широкого загалу в період, так званого, брєжнєвського застою не назве Вам жодного випадку депресивного мистецького суїциду, але майже кожен галичанин знає про обставини смерті Володимира Івасюка. Стосовно провідних ролей у суспільстві спортсменів, телезірок та поп-виконавців, то факторами їхньої популярности переважно є постійне перебування у панорамі мас-культури, високий професійний рівень (йдеться про спортсменів) та відносна доступність і зрозумілість їхньої культурної продукції. Врешті, усі ці лідери суспільного рейтингу можуть виконувати дуже важливу громадянську функцію, якщо послідовно декларуватимуть власні патріотичні позиції.
До чого я це веду. Новостворене видання фактично за мету ставить висвітлювання подій та постатей, доля яких для загалу не є найцікавішою. Небезпечно ж?
Ви хочете мене змусити повірити в те, що людей не цікавить доля Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стуса, Ліни Костенко?! Та зрештою, річ не тільки у цьому. По-перше, студентська газета філологічного факультету – це не партійна багатотиражка, що має спекулювати на примітивних злободенних сюжетах чи жаских картинах кримінальної хроніки. А по-друге, зацікавлювати читача треба не лише апріорі інтригуючою тематикою, а в першу чергу способом висвітлення матеріялу та якістю публіцистичної продукції.
Кажуть, мрії збуваються лише у твоїх найкращих друзів. У Вас часом такого не було?
Якщо це й справді так, то, маючи друзів, людина гарантує собі здійснення мрій. А друзі у мене є…
Юрко Римашевський