9 листопада – День української писемности та мови
Яким має бути український правопис?
“Правопис – корсет мови?”- запитує нас Ірина Фаріон. А й справді, чим у мові є правопис, зокрема в мові українській? У контексті дискусії навколо дерусифікації українського правопису мовознавець Ірина Фаріон трактує це явище як “культурно-політичний вибір”. Століття руйнацій (асиміляцій) української мови призвели до того, що той правопис, із яким ми є сьогодні, має “пів придатний” характер, бо втратив елементи своєї українськости (“о царство пів правописів, о знаку деградацій”).
Український правопис пройшов доволі складний шлях свого становлення. Серед його предтеч у цій генезі можемо виділити головно такі: “Грецько-словенороська граматика”, видана при школі братства “Адельфотес” у Львові (1591 р.), трохи згодом, добре нам відома “Грамматіка…” Мелетія Смотрицького (1619 р.), яка забезпечувала правописом українську мову протягом 150-ти років, пізніше була “Грамматика малоросійськаго нарічія” Олексія Павловського (1818 р.). Потому до творення українського вже правопису спричинився Михайло Максимович, видавши (1827-1828, 1834-1849) збірки українських пісень за історико-етимологічним правописом, який теоретично обґрунтував у передмові (максимовичівка), а також геніяльний Панько Куліш, створив для нас не менш відому кулішівку (1856-1862 рр.). У 70-их рр. цього ж століття група українських філологів на чолі з Павлом Житецьким розробила український правопис, відомий під назвою “герцеговинка”, або ж драгоманівка, а року 1893 в усіх українських школах Галичини та Буковини було впроваджено желехівку, що являла собою фонетичний правопис, в основу якого Євген Желехівський поклав кулішівку. 1918 р. правописна комісія на чолі з Іваном Огієнком за вперше науковою системою уклала “Найголовніші правила українського правопису”, які 1921 р. вийшли друком. Відтак був академічний соборний правопис 1928 року (періодично 1933, 1946, 1960 рр. він суттєво змінювався в бік зросійщення). У намаганні дерусифікувати український правопис 1999 року українські вчені Василь Німчук, Олександр Пономарів, Іван Вихованець, Ніна Клименко, Ніна Тоцька та ин. розробили “Український правопис. Проєкт найновішої редакції”, який базується на правописі 1928 року. Особливістю “Проєкту 1999” є те, що в ньому враховано ті фонетичні та морфологічні зміни, що склалися в мові традиційно від 1928 року. До прикладу, там, де правопис 1928 р. каже: “дифтонг еі в нових запозиченнях передаємо через ай (після л – яй , а не ей) : Райн, Ляйпціг; “Проєкт 1999” пише: Лейпціг, Рейн, мотивуючи таке написання традиційним. У “Проєкті” ви не знайдете тих застарілих правописних норм, на які ще можна натрапити у правописі 1928 року (кляса, філольоґія), навіть краще сказати, що ці правописи один одного доповнюють. Загалом “Проєкт 1999” можна вважати дуже вдалою синтезою чинного правопису та так званого скрипниківського правопису 1928 р., бо за своїм характером він є неначе перехідною ланкою між правописною ситуацією сучасности і тією , яку прагнемо бачити в майбутності.
Для дерусифікації правопису потрібно повсякчасно пильнувати у своєму усному та писемному мовленні таких його власне українських елементів, як: 1) уживання: фонеми /ґ/ (ґрунт, інавґурація); 2) фонеми /т/ у запозичених із грецької мови словах (катедра, а не кафедра; міт, а не міф); 3) /и/ на початку певних слів (инший, инколи); 4) появу інтервокального [й] в запозичених словах (матеріяльний, діяспора); 5) звукосполучення [аў] на місці дифтонгів au та ou в запозичених словах (павза, Фавст); 6) апостроф у словах иншомовного походження (грав’юра, б’юро); 7) закінчення /и/ в родовому відмінку однини іменників третьої відміни (радости, гордости); так само іменників четвертої відміни (імени, племени); 8) відмінювання деяких запозичених іменників середнього роду на о (кіно – кіна, б’юро-б’юра ); 9) із двох паралельних форм – насильно маскулінізованих іменників та їх корелятів жіночого роду – надавати перевагу останнім (бензина, маргарина, синтеза, а не бензин, маргарин, синтез); 10) написання окремо слів із пів (пів яблука, пів Києва); 11)написання власних назв за правилом “дев’ятки” (Дизель, Сименс, а не Дізель, Сіменс); 12)відповідно до живого мовлення не відбивати подвоєння приголосних в иншомовних власних назвах (Мароко, Голандія, а не Марокко, Голландія).
Своїми міркуваннями щодо правописної ситуації в Україні ми попросили поділитися головного редактора видавництва “Свічадо” Миколу Янева, керівника редакційного відділу видавництва “Літопис” Мирославу Олійник (нагадуємо, що ці видавництва у своїй роботі користуються “Проєктом найновішої редакції” українського правопису), а також Зеновія Терлака, завідувача катедри української мови ЛНУ ім. Івана Франка.
Отже, чому видавців не влаштовує чинний правопис?
КОМЕНТАРІ
Микола Янів,
головний редактор видавництва “Свічадо”
Чому Ваше видавництво користується “Проєктом 1999”, а не чинним правописом?
Головними є дві причини. По-перше: час, коли велася дискусія про цей правопис, те, як вона протікала і та інформація, що подавалася в ЗМІ, якщо сказати молодіжним жаргоном, “дістали”. Дискусія, м’яко кажучи, відбулася досить некоректно. І якоюсь мірою це був перший поштовх для того, щоби з’ясувати свою позицію щодо цього “проєкту”. І це радше питання громадянської позиції. По-друге, це річ суто фахова. Люди, які працюють у видавництві, особливо редактори, мусять вирішувати певні проблеми (філологічні, правописні) з конкретною книжкою. В процесі цього всезагального тиску ми для себе мусіли з’ясувати, що можемо запропонувати тому ж таки авторові, перекладачеві чи замовникові. І в цих пошуках ми зійшлися на цьому “проєкті”.
Які Ви бачите засоби впровадження цього правопису?
Попросту, використовувати його у мовленні. Це важко, бо потребує певних зусиль над собою. Але достатньо якогось часу, щоб до цього звикнути. А далі і твої колеги у спілкуванні переймають таке мовлення. Так само дуже впливовими є електронні ЗМІ, тому що це зразки живого мовлення. Писане слово – це одне, а мовлене має значно більший вплив. Чи нарікають читачі? Я знаю, що проблема якоюсь мірою існує. Це проблема інерції. Коли щось змінюємо, то мусимо над собою трішки попрацювати.
Мирослава ОЛІЙНИК,
керівник редакційного відділу видавиицтва “Літопис”
Видавництво “Літопис” засноване 1996 року. Саме тоді зміцніла “правописна” ідея – повернення до правопису 1928 року або й витворення на його засадах нового правопису. Усвідомлюючи нелегкість такого переходу, директор видавництва Михайло Комарницький і головний редактор Мирослава Прихода вирішили видавати книжки за правописом 1928, однак із деякими доповненнями з огляду на реалії сьогодення. Приємно, що наші видання не просто втрималися на книжковому ринку, але й, незважаючи на “альтернативний правопис”, успішно конкурують із книжками, написаними за чинним правописом, і щобільше – дешевою (через свої величезні тиражі) російською книжковою продукцією. Безперечно, видання книжок – це вагомий засіб популяризації “альтернативного” правопису. Однак не єдиний. Не забуваймо про величезний вплив на суспільну свідомість мас-медія, які формують естетичні смаки й, на жаль, мовну культуру (чи, радше, безкультур’я), реклами. Ми усвідомлюємо, що книжки нашого видавництва власне через правопис можуть дистанціювати деяких читачів. Тому змушені ставити планку вище, ніж инші видавництва, і пропонуємо читацькій авдиторії ті позиції, які перебувають на гребені популярности у світі. Нам приємно, що маємо замовників і читачів не тільки в Галичині, де до “альтернативного” правопису ставляться прихильно, але й у Донецьку, Луганську, Вінниці. Нас не роз’єднує правопис, нас об’єднує добра книжка.
Зеновій ТЕРЛАК,
завідувач катедри української мови ЛНУ ім. Івана Франка
Проєкт найновішої редакції українського правопису зможе стати реальністю лише в повноцінній українській державі, громадяни якої шануватимуть загальнонаціональні духовні цінності. Сьогодні, коли вирішується доля рідного народу і доля рідного слова, мусимо гуртуватися навколо національної ідеї. І немаловажну роль у цьому повинно відіграти позитивне розв’язання правописної проблеми.
Український правопис повинен відповідати духові української мови і за формою, і за змістом.
Сторінку підготував Іван Бондар