Мирослава Олійник,
видавництво “Літопис”
1.Чому видавництво послуговується альтернативним правописом до чинного?
Видавництво “Літопис” засноване 1996 року. Це був час, коли в Україні назріла гостра потреба творити власний інтелектуальний простір і формувати україномовну читацьку авдиторію на ґрунті української й західної гуманістичної думки. Саме тоді зміцніла “правописна” ідея – повернення до правопису 1928 року або й витворення на його засадах нового правопису. Усвідомлюючи нелегкість такого переходу, директор видавництва Михайло Комарницький і головний редактор Мирослава Прихода вирішили видавати книжки за правописом 1928, однак із деякими доповненнями з огляду на реалії сьогодення. Приємно, що наші видання не просто втрималися на книжковому ринку, але й, незважаючи на “альтернативний правопис”, успішно конкурують із книжками, написаними за чинним правописом, і щобільше – дешевою (через свої величезні тиражі) російською книжковою продукцією. Бо насправді конкурентноздатність книжки – це похідна від кількох чинників, зокрема від актуальности тематики, художньої вартости книжки, високої якости перекладу (більшість наших книжок – перекладні), доброго мовного й художнього оформлення, ефективної реклами, налагодженої мережі розповсюдження тощо.
2. Які методи впровадження правопису до активного вжитку, окрім видання книжок?
Безперечно, видання книжок – це вагомий засіб популяризації “альтернативного” правопису. Однак не єдиний. Не забуваймо про величезний вплив на суспільну свідомість засобів мас-медія, які формують естетичні смаки й, на жаль, мовну культуру (чи, радше, безкультур’я), реклами. І якщо в книговидавничій сфері ми не єдині, хто живе на засадах “альтернативного” правопису, то на телевізійних каналах – це справа поодиноких журналістів-ентузіястів. Трохи ліпша ситуація з друкованими ЗМІ. Та загалом над створенням українського (за своєю суттю) правопису мали б працювати фахівці-мовознавці, а про його впровадження повинна подбати держава.
3. Які книжки видає “Літопис” поза “альтернативним” правописом?
Політику видавництва формує не тільки керівництво – директор і головний редактор, але й читацька авдиторія та замовники. Иноді замовник має деякі застереження стосовно “альтернативного” правопису, існує й така категорія видань, зокрема шкільні посібники, довідкова література, яку ми зобов’язані видавати за чинним правописом. Однак загалом 95 % наших книжок за т. зв. правописом Голоскевича. Трапляється, що перекладач, автор тексту чи науковий редактор має свої побажання (до речі, часто обґрунтовані) щодо написання тих чи тих слів. Уважаю, що це нормальна робота над правописом рідної мови, а не розхитування мовних норм.
4. Наскільки змінюється читацька авдиторія залежно від користування альтернативним правописом?
Насправді читача відштовхує не правопис, а помилки, які трапляються у друкованих виданнях. Однак ми усвідомлюємо, що книжки нашого видавництва власне через правопис можуть дистанціювати деяких читачів. Тому змушені ставити планку вище, ніж инші видавництва, і пропонуємо читацькій авдиторії ті позиції, які перебувають на гребені популярности у світі (напр. “Маятник Фуко” У. Еко, “Мандрівка людей Книги” чи “Гра на багатьох барабанчиках” О. Токарчук, “Наївний. Супер” Е. Люе) і наразі не перекладені російською (“Роль читача” У. Еко, “Історія европейської ментальности” П. Дінцельбахера). Нам приємно, що маємо замовників і читачів не тільки в Галичині, де до “альтернативного” правопису ставляться прихильно, але й у Донецьку, Луганську, Вінниці. Нас не роз’єднує правопис, а навпаки, нас об’єднує добра книжка.