ФОТОФАКТ
11 жовтня на урочистому засіданні Вченої ради ЛНУ ім. Івана Франка з нагоди святкування дня Університету вшанували кращих викладачів та співробітників нашої alma mater, які своєю сумлінною працею зробили вагомий внесок у розвиток освіти та науки. Серед відзначених — кандидат філологічних наук, доцент катедри української мови Ніна Захлюпана, кандидат філологічних наук, доцент катедри слов’янської філології Алла Татаренко, професор, завідувач катедри загального мовознавства Флорій Бацевич, кандидат філологічних наук, доцент катедри історії української літератури ім. М. Возняка Степан Микуш, директор бібліотеки діяспорних видань ім. Петра Ґоя Богдана Присяжна.
Політика чи естетика?
101 лавреатом Нобелівської премії в галузі літератури став англійський драматург та сценарист Гарольд Пінтер. “У своїх п’єсах Пінтер змальовує пастки, що ховаються за буденними розмовами, відчиняє двері в запорошені комірчини підсвідомости. Його драму, спершу визначену як один із різновидів “театру абсурду”, тепер справедливо називають “комедією погрози”. По суті, Пінтер повернув театру два його основні елементи — замкнений простір та непередбачувані діялоги”, — йдеться в офіційному прес-релізі Нобелівського комітету, розповсюдженому в четвер, 13 жовтня.
Гарольд Пінтер народився 10 жовтня 1930 року в Лондоні у родині кравця. У дитинстві майбутній драматург брав участь у постановках шкільного театру, виконував ролі Ромео та Макбета. Коли розпочалася Друга світова війна, родина покинула Лондон і повернулася в столицю лишень 1942 року. У 1948 році Гарольд вступив до Королівської академії драматичного мистецтва. Через два роки він опублікував свої перші поетичні спроби, а 1957-го — свою деб’ютну п’єсу “Кімната”, прем’єра якої відбулась у Бристолі. У творчому доробку цьогорічного тріумфатора літературного “Нобеля” — 29 п’єс, серед яких драми “Сторож” (1960), “Колекція” (1962), “Коханець” (1963), “Повернення додому” (1965), “Зрада” (1978), “Місячне сяйво” (1993), “Святкування” (2000). Остання п’єса драматурга — ”Спогади про минуле” опублікована 2000 року. Упродовж останніх років Гарольд Пінтер, який нещодавно відзначив своє 75-річчя, став відомим ще й як активний громадський діяч. Зрештою, драматург завжди заявляв про свою громадянську позицію, зокрема щодо воєнних дій в Афганістані чи Югославії, однак особливо бурхливою була його реакція на введення американських військ в Ірак.
Після 11 вересня 2001 року він разом із вісьмома иншими видатними діячами британської культури підписав лист-заклик до світових лідерів не відповідати війною на терористичні дії, 2002-го поставив свій “автограф” під схожою петицією ста митців до Джорджа Буша, а наступного року опублікував збірку поезій “Війна”, в якій засудив іракський конфлікт. Ця книга отримала поетичну премію імени Вілфреда Овена. Пінтер – затятий критик політики США. Він відкрито назвав Буша “серійним убивцею”. Три роки тому лікарі виявили в Гарольда Пінтера рак. Він переніс важку операцію. Навесні 2005 року Пінтер заявив, що не має більше наміру писати п’єси, однак пообіцяв продовжувати роботу в инших жанрах, передусім у поезії. Цього року, окрім Нобелівської, драматург отримав також премію Празького Об’єднання Франца Кафки. Нагадаємо, що минулорічним лавреатом цієї престижної нагороди стала Ельфріда Єлінек, яку Нобелівський комітет визнав кращою письменницею 2004 року. Образ Пінтера-драматурга, твори якого перекладено багатьма мовами світу, успішно доповнює Пінтер-кіносценарист, режисер і навіть актор, адже він починав свій шлях у Королівській академії драматичного мистецтва. Сценарії до фільмів “Слуга” (“The Servant”), “Нещасний випадок” (“The Accident”), “Посередник” (“The Go-Between”), “Жінка французького лейтенанта” (“The French Lieutenant’s Woman”) належать саме Гарольдові Пінтеру. В одному зі своїх інтерв’ю драматург заявив, що його прадідусь і прабабуся — вихідці з Одеси.
Ім’я Пінтера-драматурга відоме ще з бунтівних 60-их. На пострадянському просторі він здебільшого має репутацію складного, навіть інтелектуально заанґажованого драматурга. Хоча це не зовсім так. П’єси Гарольда Пінтера настільки ж цікаві, як і твори Шекспіра. Попри усю складність стилю та брак сюжетности, попри те, що жодному глядачеві не захочеться слугувати прототипом для парадоксальних та дивакуватих персонажів Пінтера, — на задньому плані цього, на перший погляд, абсурдного дійства завжди лежить тонке полотно або картинка минулого століття із його агонією та розчаруваннями. Пінтеру вдалося реалізувати мрію кожного режисера — у мінімальний за обсягом текст вкласти невичерпну інформацію. 
Репліки героїв у його п’єсах короткі, лаконічні, инколи навіть уривчасті, але за невеликою кількістю знаків завжди ховається глибока думка, неосяжна у своїх потрактуваннях. У п’єсі “Колекція”, наприклад, діяпазон пристрастей просто вражає. Він резонує від дрібних побутових сцен (кохання і зрада, вірність і продажність) до абсолютно метафізичних речей (на що перетворюється людина, яка володіє иншою людиною; на що перетворюється людина, яка стає річчю в колекції иншої людини). Пінтер не просто делікатно препарує людську свідомість прямісінько на очах своїх читачів чи глядачів, а й дозволяє реципієнтам отримати від цього кайф. Це схоже на політ у сні — і приємно, і страшно водночас.
Багато скептиків в один голос заявляють, що цього року Нобелівський комітет остаточно скомпрометував себе, присудивши премію з літератури Гарольдові Пінтеру — ненависнику Буша та його військової політики. Це ще один доказ того, що вирішальна роль у визначенні переможця належить не творчому доробку автора, а його громадянській позиції чи політичним уподобанням. До того ж інтригу підсилила несподівана заява про відставку члена Нобелівського комітету Кнута Анлунда, через що лавреата з літератури було названо із тижневим спізненням. Чого ж у виборі Шведської академії виявилося більше – політики чи естетики —розсудить, гадаю, уважний читач. А їх, слід сподіватися, у Пінтера побільшає.
Юрко Римашевський
Новини
7 жовтня у Дзеркальній залі Львівського національного університету ім. Івана Франка відбулося нагородження лавреатів премії Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету. І-у премію отримали доктор філософський наук, завідувач катедри філософії ЛНУ ім. Івана Франка Анатолій Карась за книгу “Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях” та головний редактор часопису “Літературна Україна” Петро Перебийніс за поетичну дилогію “Чотири вежі”. ІІ-IV премії розділили між собою декан факультету міжнародних відносин ЛНУ ім. Івана Франка професор Маркіян Мальський (за працю “Теорія міжнародних відносин” у співавторстві з Михайлом Мацяком), Сергій Квіт (за книгу “Основи герменевтики”), Марія Зобенко (за дослідження “Українське небо Олеся Гончара: есеї, студії, полеміка”), Михайло Лукінюк (за книгу “Обережно, міти!”), В. Захарченко та В. Запоточний (за дослідження “Державне регулювання регіональної економіки”). Василь Боровий (за книгу “Полинова сага”), Зоя Гостєва (за книгу “Слово про слово”). Голові журі премії Фонду Воляників-Швабінських академіку НАН України Леонідові Рудницькому присвоїли Почесне звання “Doctor Honoris Causa” Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учений також отримав найвищу відзнаку НТШ “Медаль ім. Михайла Грушевського”. Леонід Рудницький зізнався, що отримані нагороди були для нього приємною несподіванкою.