№6 – червень – липень 2005

Деканат філологічного факультету, редакція студентського часопису „Ярослов”
вітає студентів-випускників.

СХОДОЗНАВЕЦЬ ТА ІНЖЕНЕР – ЯРЕМА ПОЛОТНЮК

У попередніх числах “Ярослова” ми інформували читачів про традиції святкування перського Нового року – Новрузу, а також про історію викладання сходознавства у Львівському університетті, зокрема у статті про М. Садик-бея. Незабаром одному із провідних викладачів катедри сходознавства філологічного факультету, доцентові Яремі Євгеновичу Полотнюкові виповниться 70. Вітаємо Шанованого Ювіляра, просимо у Всемилостивого Господа йому многих і благих літ, а нашим читачам пропонуємо короткий екскурс звивистими шляхами життя Яреми Полотнюка.

Дня 2 липня 1935 року в місті Коломиї Івано-Франківської (тоді Станіславівської) области в родині безробітного лісового інженера Євгена Васильовича Полотнюка та письменниці Ірини Вільде, справжнє прізвище якої було Дарія Дмитрівна Полотнюк (дівоче – Макогон), народився перший син – Ярема.

 Інженер-лісогосподарник Євген Полотнюк, закінчивши з відзнакою лісогосподарський факультет Львівського політехнічного інституту, був безробітним. Дарія Полотнюк мала роботу в приватному часописі “Жіноча доля” і, як на ті часи, одержувала досить пристойну плату – 5000 злотих, що давало змогу утримувати батьків, чоловіка та сина. Першим учителем Яреми Полотнюка була його бабуся Адольфіна Гнатівна Макогон з дому Янушевських, німкеня, яка з донькою і з чоловіком розмовляла залежно від ситуації то українською, то німецькою мовами. У 8 років Ярема втратив батька (його 28 грудня 1943 року в Ворохті розстріляло гестапо).

Середню освіту Ярема Полотнюк одержав у Львівській середній школі, яку закінчив 1952 року. Того ж року він вступив у Львівський політехнічний інститут, у якому вчився до 1958 року. Пізнання Сходу почалося у Львові, де Я. Полотнюк у п’ятнадцять років вперше почув перську, а точніше один із її різновидів – таджицьку мову, і тоді ж уперше ознайомився з арабською графікою й арабською мовою. Як це часто буває, його першою “хрестоматією” з арабської мови став Коран. Далі, керуючись якимось бажанням чи інтуїцією, Я.Є. Полотнюк, за допомогою принагідних учителів самотужки вивчав арабську й перську мови, сумлінно студіюючи все, що було з цих предметів у бібліотеках Львова та в букіністів. Доля чи випадок допомогли Я. Є. Полотнюкові сконтактувати з професором Алелі Теймуразі, завдяки якій він зміг одержати шедеври перської літератури не тільки для себе, але й для инших українських сходознавців, таких, як В. Мисик і В. Рудковський.

  Я. Полотнюка, тоді ще студента четвертого курсу Львівської політехніки, запросив в університет професор Семен Михайлович Шаховськиий вести гурток перської мови. Гурток успішно працював під патронатом професора С. Шаховського та працівника катедри нової історії Михайла Марковича Кнороза, який перед війною закінчив Варшавський університет за спеціяльністю „китайська мова та санскрит”. Ще навчаючись у Львівському політехнічному інституті і проходячи практику на Харківському електромеханічному заводі, Я. Полотнюк познайомився з відомим на ту пору арабістом Андрієм Петровичем Ковалівським, який справді був людиною-легендою: харківський професор мав аж три дипломи, бо закінчив германську філологію, факультет української культури та арабську філологію в Ленінграді. Зробивши Я. Полотнюкові “бліц-екзамен” з арабської й перської мов, професор визначив дальшу долю тоді ще студента-політехніка: “Та кидайте ви цю освіту технічну і їдьте вчитися в Ленінград! Тільки в Ленінград!”

 Мати не дозволила залишити Політехнічний інститут, і майбутньому сходознавцеві довелося закінчити п’ятий курс, захистити диплом і піти на три роки працювати інженером–електриком у конструкторське б’юро заводу “Автонавантажувач”. Ці три роки Я. Полотнюк уранці, коли його рідні ще спали, самотужки студіював підручники з арабської й перської мов. Допоміг, як це нерідко буває, його величність випадок – коли в 1962 році у Львові, як і по всій Україні, проходила декада таджицької літератури й мистецтва, поет Ростислав Братунь запропонував Я. Полотнюкові привітати таджицьких письменників їхньою рідною мовою, що власне інженер-електрик Я.Полотнюк з успіхом і зробив. На другий день дивака-інженера було запрошено до секретаря обкому партії з ідеології В.Д. Маланчука і той, згадавши, як він сам учив факультативно перську мову в післявоєнному університеті, поблагословив його на навчання в Ленінграді. Другим “хресним батьком” майбутнього сходознавця став академік Є.К. Лазаренко, який доклав неймовірних зусиль, щоб Львівський університет справді став Франковим.

Доля йшла назустріч Я. Полотнюкові. Його прийняли без вступних іспитів у Ленінградський університет із дозволом скласти “академрізницю” (крім арабської та перської мов) у Львові. І ось нарешті вимріяне навчання в Ленінграді на Східному факультеті. Треба сказати, що Я.Полотнюкові щастило: на ту пору факультет переживав ліпші свої часи: тут працювали такі корифеї сходознавства, як іраніст-філолог дуже високої ерудиції С.М. Соколов, іраніст, історик іранських мов та семітолог М.М. Боголюбов, історик перської літератури О.М. Болдирєв. Та чи не найбільшою удачею Я.Полотнюка стала зустріч з Л.Т. Ґюзальяном та В.І. Бєляєвим, яких він уважає своїми головними вчителями. Ленінградська букіністика та допомога матері створили майбутньому сходознавцеві всі умови, щоб учитися самому й купувати літературу на той випадок, коли доведеться викладати.

Навчаючись у Ленінграді, майбутній сходознавець мав нагоду (не без протекції О.Ф. Акімушкіна) ознайомитись із величезними книгозбірками рукописів університетської бібліотеки, Державної публічної бібліотеки ім. Салтикова–Щедріна, а також із фондами відділу рукописів Ленінградського відділення Інституту сходознавства Академії наук СРСР. Голова йшла обертом від побаченого!

 Напрочуд швидко пройшов час та наступила переддипломна практика, Я.Полотнюк поїхав у Таджикистан у Душанбе, де мав нагоду практикуватися в живій мові, побувати на лекціях професора Галяля Карімова, слухати змістовні лекції колишнього працівника зовнішньої розвідки Юрія Хромова, Андрія Бертельса. Практика давала дуже багато, адже навколо розмовляли тільки перською. Тут майбутній сходознавець прочитав за дорученням доктора Фазилова “Багаристан” (“Весняний сад”) Абдуррахмана Джамі. Тоді ж Я.Полотнюк купив близько 40 рукописів, які згодом передав у фонд Рідкісної книги університетської бібліотеки Львівського національного університету ім. І. Франка.
Особливе місце в науковому житті Я. Полотнюка відіграв Леон Тегранович Ґюзальян, який був не тільки спеціялістом високого класу, що досконало знав класичну та сучасну перську мову, але й чудово знав історію мусульманського Сходу, його побут, звичаї та етику. Це була людина високої порядности та культури, педагог, який щедро ділився досвідом зі студентами, що прагнули знань. Не раз і не два Л. Т. Ґюзальян запрошував переростка-студента у свій кабінет, коли там збиралися його друзі, такі, як дружина художника Альтмана, піяніст Святослав Ріхтер чи генерал Джеганбані. Не менша авра й пієтет оточували і другого вчителя Я.Є. Полотнюка – Віктора Івановича Бєляєва, професора-арабіста, семітолога й арамеїста, що також знав декілька европейських мов. Коли В. І. Бєляєв захотів почитати хрестоматію В. Розена та В. Ґірґаса, він запросив Я. Полотнюка до себе додому, де вони на кухні читали цю унікальну хрестоматію. “Ви – третя особа, що удостоїлася чести бути на кухні у В. І. Бєляєва, – жартував пізніше професор-арабіст із Луганська Вольф Менделєйович Бейліс, – першим був один американський арабіст, другим – історик-сходознавець Борис Заходер і третім – Ви.” Завдяки ленінградським колегам і наставникам у Яреми Євгеновича Полотнюка з’явилися друзі й колеги в США, Великобританії, Чехії, Польщі, Словаччині, Єгипті, Лівані, Ізраїлі та Ірані, колеги, для яких були харектерними не тільки велика ерудиція та знання, але й готовність прийти на допомогу словом і ділом. Добрими словами Ярема Євгенович згадує й польських арабістів Януша Данецького та Йозефа Бєловського, іраністів Таде-уша Махальського й пані Барбару Менкарську, тюрколога Яна Райхмана, ізраїльського арабіста Йоханана Каплівацького, не кажучи вже про багатьох друзів і колег із Ташкента, Душанбе, Баку, Самарканда та инших міст, куди наукова доля закидала львівського сходознавця.

Назагал сходознавці – це неначе окрема каста людей, прикметною рисою яких є високий професіоналізм і порядність. Я. Полотнюк не раз говорив студентам: “Шановні колеги! У сходознавстві є дуже чітка лінія спадковости. Так, наприклад, Олексій Болдирєв і Володимир Ґірґас свого часу вчилися у Франції в Сильвестра де Сасі. Згодом у В. Ґірґаса вчилися Віктор Розен та Володимир Бартольд, рівно ж учнями яких потім були Леон Ґюзальян та Віктор Бєляєв, у них учився Полотнюк, а в Полотнюка – Ви. А тому завжди пам’ятайте про свій родовід у науці! Пам’ятайте й ніколи не плямуйте його негідними вчинками”.

У 1995 році Я.Полотнюк поїхав в Іран на Другий всесвітній конгрес іраністів у Тегерані, де вів розмову про розширення науково-культурних зв’язків з іранськими університетами. У Києві чимало “іраністів”, були не проти зробити собі екскурсію в Іран, але їм посольство Ісламської Республіки просто не дало віз, бо їх ніхто не знав, а Я.Полотнюк був знаний.
Через рік на стажування в Іран запросили студентів з України, двох зі Львова і аж двадцять п’ять із Києва. Практика показала, що львівські студенти за рівнем знань не поступаються київським, хоч умови в одних і других не до порівняння. Трохи пізніше при філологічному факультеті відкрили катедру сходознавства і Я.Полотнюк з допомогою доцента Н.М.Захлюпаної писав усі програми для курсів спеціяльности “Перська мова і література”. Перші “законні” студенти-іраністи Я. Полотнюка не раз згадують, як Ярема Євгенович читав їм мало не всі можливі лекції. Це була перська мова і література; іранське країнознавство й ісламознавство; історія, теорія та практика перської каліграфії, а також основи перської поетики. Аналогічно було і з першими практиками. Ярема Євгенович зі студентами слухав платівки та диски із записами шедеврів перської поезії, читав епіграфічні написи на зброї, килимах та камені, проводив екскурсії в Олесько, Підгорецький замок, Жовкву та на гору Маківку… І, звичайно, це незабутні вечори-зустрічі перського Нового року – Новрузу, де студенти читали напам’ять перські вірші та співали перських пісень. Такого не було в Києві, де є іранське посольство. А у Львові було! Але тепер Я.Полотнюк уже не “один в полі воїн”, довкола нього поволі гуртується колектив учнів-однодумців: це і Олег Кшановський, це і дочка сходознавця Ярина Полотнюк, це і талановитий Роман Гамада, це і військовий перекладач Володимир Дубовик. Одним словом, утворюється повноцінна молода катедра сходознавства. Колектив підібраний чудово. На прохання Ярини Полотнюк у Львівський університет надходять чудові іранські видання класиків перської літератури. Тепер Я. Полотнюк виношує ще одну ідею – прорив у персомовну літературу Індії, яка цікавила його зі студентських років. У радянські часи, зокрема десь в 60-70-их роках персомовна література Індії була табуїзована. Затуляти її чимось не можна було, бо про неї писали ще і А. Кримський та О.П. Баранников, але говорити про неї було “немодно”.

   Звичайно, Я.Полотнюк зробив для розвитку катедри багато, але зробити це все він зміг тільки завдяки підтримці ректора І.О. Вакарчука, завдяки активній праці професора Я.Р.Дашкевича, завдяки подвижництву заступника декана Н.М.Захлюпаної, підтримці тодішнього декана Т.Ю.Салиги та дипломатичним зусиллям декана теперішнього Я.І.Гарасима, який вів нелегкі перемовини з київськими чиновниками від науки і, безумовно, завдяки дружному й талановитому колективу колишніх учнів Я.Полотнюка, що знайшли своє місце в науці та на катедрі.

20 квітня 2004 року Я.Полотнюк став першим із десяти нагороджених указом уряду Ірану іраністів, які одержали грамоту з рук міністра культури та ісламської орієнтації пана Ахмеда Масужед-Джамаї. Цього ж таки 2004 року ім’я сходознавця внесено в енциклопедично-біографічний довідник “Нова історія України – Львівщина та львів’яни”.

Підводячи підсумки, можемо запитати, а що, властиво, зробив Я. Полотнюк у науці? По-перше, Я. Полотнюк відродив у Львові іраністику й арабістику, яка своїм рівнем не поступається попередній львівсько-петербурзькій школі. Не кажучи вже про київське сходознавство, де вивчення східних мов мало дещо утилітарний характер. По-друге, з ініціятиви Яреми Євгеновича Полотнюка у Львівському університеті чи не вперше в Україні впроваджено курс “Вступ у персо-мусульманську культуру”. Як працівник Музею історії і релігії Я. Полотнюк за сприяння музейників і бібліотекарів організовує своїм студентам практику, де вони читають й описують справжні східні рукописи.

Уважатимемо, що Я.Полотнюкові пощастило й з учителями, і з учнями, і на зустрічі з добрими людьми, і в сімейному плані, бо весь час він мав “міцний тил”, що дуже важливо в житті.

Колеги

„Зачарований на схід”

При думці про Ярему Полотнюка відразу набігає слово „покликання”. Бо закінчив собі хлопець Львівський політехнічний інститут, здобув фах інженера і раптом – на тобі: “понесло” його до Ленінграда на Східний факультет університету. І вчився так добре, що пропонували йому залишитися в аспірантурі, готуватися, як писали колись, до професорського звання. Не залишився, повернувся до Львова (пізніше, здається мені, трохи каявся, що пропустив такий шанс). Але вийшло на краще, бо ці знання згодилися тут, вдома.

У 60-ті роки я мав приємність тісно співпрацювати з Яремою Євгеновичем. Він дізнався про моє зацікавлення східною поезією і став намовляти мене вивчати перську мову. На жаль, крім вивчення арабських літер та якихось фраз справа далі не пішла. Зате ми мали можливість разом перекладати: підготували малу антологію перської поезії, фрагменти з поеми „Шах-наме” Фірдоусі, окреме видання творів Румі. Я бачив, з якою науковою сумлінністю він підходить до текстів, як вникає у тонкощі суфійської середньовічної символіки. Ні, ця людина таки вродилася, щоб стати сходознавцем. А як добивався він можливости навчати студентів перської мови попри всі труднощі (хоча й охочих ніколи не бракувало), поки в наш час цій ідеї не було відкрито „зелене світло”.

Навіть своїм зовнішнім виглядом пан Ярема нагадує „східну людину”. А ще – наполегливий, любить пожартувати, а на морі – поплавати з ластами та половити крабів, щоб їх відпустити. Одним словом, „зачарований на схід” – схід культури.

Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ,
член-кореспондент НАН України,
завідувач катедри теорії літератури
і порівняльного літературознавства

Відкриття Сходу

Мої однокурсники і я особисто завдячуємо Яремі Євгеновичу Полотнюкові ознайомленням з великою орієнтальною культурою. Молодий, енергійний, безмежно закоханий у сходознавство, він у 1967 році прийшов на філологічний факультет, і багато з нас записалося на факультатив із перської філології. Через якийсь час наше коло звузилося, а ті, що залишилися, змогли багато навчитись – не лише перського алфавіту, який мав на нас магічний вплив, не лише історії перської літератури, яка чарувала своєю неподібністю до української. Ярема Євгенович завжди наголошував на тому, що згодом пригодилося кожному, хто хотів досліджувати явище художнього Слова, – на етичних засадах наукової творчости.

Традиційні стежки української філології східний вітер осипав пахощами екзотичних квітів, зворушував незвичайним і незабутнім голосом очеретової гілки. Справжня поезія крихка, як спогад, об’єднує людство, не кажучи вже про різні покоління своїх інтерпретаторів, дослідників. У наших сходознавчих студіях, принаймні для мене, незмінно були присутні українські автори, як Павло Тичина чи Агатангел Кримський.

З якимось дивним сентиментом, правду кажучи, я викладаю тепер українську літературу студентам перської філології. Ми не забули Вас, Яремо Євгеновичу, ми розійшлися і кожен з нас по-своєму береже зерна Вашої науки.

Богдана Криса,
професор катедри української літератури ім. акад. М. Возняка

Величальне слово про видатного українського сходознавця
Полотнюка Я.Є.

Високоповажний Яремо Євгеновичу!

Ви зі своїми оригінальними науковими дослідженнями та працями робите значний внесок у розвиток української орієнталистики та гідно продовжуєте традицію своїх попередників: З. Смоґожевського, В. Котвича та Могаммеда Садик-бея Агабек-заде.
Я з великим задоволенням співпрацюю з викладачами катедри сходознавства славетного Львівського національного університету імени Івана Франка.
Щиро вітаю Вас із славним ювілеєм!
Бажаю міцного здоров’я, щастя, добробуту та нових творчих успіхів.
Многая літа Вам !

З повагою,
Ферхад Туранли –
доцент катедри тюркології Інституту філології
Київського національного університету імени Тараса Шевенка