Мовний простір

Мовознавча Франкіяна

Постать Івана Франка – це найширший обрій для дослідження. У межах ста років активно працює франкознавство, однак, кожне із поколінь інтерпретаторів знаходить все нові й нові точки підходу до невичерпно багатих та несподівано глибоких текстів великого українського письменника і вченого. Сьогодні спадщина Івана Франка також стає об’єктом соціолінгвістичних студій, причому обов’язковими елементами таких досліджень є оригінальний підхід до постановки проблем та цікаві результати.

Уже традицією стає функціювання студентського наукового семінару “Мова і суспільство” під керівництвом професора Галини Мацюк. Не дивно, що чергове засідання семінару, яке відбулося 23 травня в 231-ій авдиторії нашого університету, було присвячене аналізу саме Франкових текстів, адже не за горами 150-річчя від дня його народження. Хоча я впевнений, що не лише цим керувалися керівник та учасники семінару, адже Франкові тексти привертають увагу дослідницького ока не лише напередодні славних дат. Гадаю, тут переважає ота невичерпна сила енергетики тексту та вічне захоплення титанізмом задумів письменника. Засідання семінару “Мова і суспільство” під егідою “Мова і соціум у творах Франка” ще раз це засвідчило.

Ключовими проблемами круглого столу (а це нова форма проведення семінару) були: “Про що розповідає ім’я героя?”, “Як розмовляють герої творів?”, “На що націлює читача епіграф?”, “Зміна мовного коду. Чому?”. Десять учасниць (першокурсниць-україністок філологічного факультету) намагалися дати свої відповіді на поставлені питання. Досвідом соціолінгвістичних зацікавлень ділилися аспірантка Ірина Верста та магістрантка Галина Плінська, яка головувала на засіданні.

Думаю, байдужих у 231 авдиторії не було, адже належно опрацьований матеріял усіх повідомлень та цікаві запитання слухачів – яскраві докази цього.
Отже, слово доповідачам.

Олеся Яцірук (“Чоловіче ім’я в селянському середовищі”): У системі художніх антропонімів Івана Франка існує протиставлення за ознакою приналежности імени різним соціяльним прошаркам. Герої з селянського середовища – Василь, Лесь, Петро, Яць, Федьо та ин. Основу антропонімікону складають церковно-християнські імена в адаптованих варіянтах, слов’янських автохтонних імен менше, кількість неукраїнських імен незначна. Найбільш уживаним є ім’я Іван, яке знаходимо у 38 прозових текстах. Частота вживання імен різна, наприклад в оповіданні “Грицева шкільна наука” ім’я Гриць вжито 69 разів! Чоловічий іменник містить пестливі форми (їх не мають представники багатих прошарків). Ім’я – своєрідний “паспорт” героїв, иноді вмотивований внутрішньою формою.

Олеся Рудник (“Чоловіче ім’я в середовищі міщан”): Іменник міщан не притаманний для будь-якого иншого прошарку. Склад імен засвідчує зв’язок інтуїтивного та свідомого, об’єктивного та суб’єктивного, раціонального та емоційного начал у творчій лабораторії І. Франка. Важливо зрозуміти механізм кодування соціяльної інформації в імені й те, як його дешифрує реципієнт, тобто читач. Думаю, що письменник враховує тогочасну моду на ім’я. Потрібно усвідомити метаморфозу імени з умовного знака в індексний. Функції повних і неповних імен різні, оскільки передають офіційну і неофіційну сфери їхнього вживання в тогочасному соціумі.

Ірина Степована (“Іменник аристократії”): Герої І. Франка – представники правлячої еліти в різних державах. Імена запозичені з єврейської, грецької, латинської, польської та ин. мов. Август – цісар, у латинській мові означає “священний”, у тексті є похідні утворення Августик, Густе, Густик. Алкан-Паші – хан (етимологія невідома). Репертуар імен: Арнус (король), Аскольд (князь), Дір (князь) та ин. Вибір імен прогнозує авторську модальність та прагматичну спрямованість тексту на читацьку авдиторію.

Анастасія Терлецька (“Жіноче ім’я”): У текстах І. Франка жіночі імена відображають весь спектр емоційно-експресивних авторських оцінок (від інтимно-пестливих до нейтрально-згрубілих). Ґандзя, Ґандзюся, Зосенька, Анельця, Юльця, Олюся, Фрузя – ці та инші приклади переконують, що їх є більше, ніж згрубілих. І. Франко враховує соціяльно-естетичні можливості антропонімів, які стають засобами авторського самовираження і виразно ілюструють моральні уподобання героїнь, представниць різних соціяльних прошарків.

Анна Даньо (“Мовні маркери комунікації героїв із селянського середовища”): Основною ознакою селянського мовлення є виразні діялектні риси, які посилюють правдивість Франкового відображення тогочасної дійсности. Можемо відзначити фонетичні, морфологічні та лексичні діялектизми у мовленні селян.

Надія Гальчак (“Яким був соціолект юристів”): Соціяльний діялект галицьких чиновників має спеціяльну лексику, свою інтонацію, але не має власної фонетичної чи граматичної системи. Разом з тим, І. Франко переконує, що мовлення представників цього професійного середовища включає ще й певну кількість емоційно забарвлених слів та елементів з инших мов. Соціолект юристів протиставлено соціолектам представників инших середовищ.

Марія Тисяк (“Гендерні ознаки мовлення”): Комунікація героїв характеризує галичанина і галичанку та їхні відносини в тогочасному соціумі. Чоловіки посідали, як правило, чільні місця, проявляли себе як лідери, тому в мовленні є засоби вираження твердости і рішучости, авторитарности, чоловічої агресивности, відображено завищену самооцінку, маніпуляції, нерівноправність. Водночас кожна жінка – це унікальне поєднання життєвого досвіду і неповторности. Чутливість, емоційність героїнь переконливо передають лексичні маркери. Гендерні ознаки відображають опозиції строгий/ніжний, твердий/ледве чутний, гордий/із плачем, флегматична/спокійна та ин.

Галина Гураль (“Епіграф як компонент структури тексту Івана Франка”): Письменник використовує епіграфи у прозових та поетичних творах. До перших иншомовні епіграфи, зокрема російські та німецькі, подано без перекладу. У літературно-критичних працях є епіграфи зі Святого Письма, із філософських творів. Епіграф створює певні асоціяції зі змістом твору ще до його прочитання. Важливу функцію відіграє ім’я, воно будує асоціятивний ряд для кращого розуміння твору. Епіграфи виконують концептуально-роз’яснувальну функцію.

Леся Луньо, Галина Гудима (“Зміна коду у творах І. Франка”): У Галичині Франкового періоду була територіяльно та соціяльно зумовлена двомовність. Зміна коду – яскраве підтвердження цьому. Найчастіше в текстах спостерігаємо перехід з української на польську і навпаки, українсько-німецькі та німецько-українські діялоги. Можна припустити, що існує metaego, яке контролює й синтезує різні вербальні типи поведінки, співвідносні з відповідними мовними кодами. Твори І. Франка переконливо ілюструють міжмовні контакти представників різних народів, які проживали в тогочасніій Галичині.

Данило ІЛЬНИЦЬКИЙ
Світлини Івана БОНДАРЯ

Вивчаємо українську

Мода на українські вищі навчальні заклади, схоже, знаходить нових прихильників серед студентів-иноземців. Таке зацікавлення відповідно створює необхідність підготувати кадри та розробляти програми, за якими б иноземці могли студіювати українську мову, необхідну їм для навчання за фахом у майбутньому.

Близько 20 студентів-иноземців Львівського національного університету імени Івана Франка мають змогу вивчати українську мову на катедрі українського прикладного мовознавства. Це представники різних країн — Туреччини, Сирії, Китаю, Пакистану, Японії, Лівії, Монголії, Румунії, Польщі, Молдови тощо. Студенти приходять сюди після закінчення річного курсу на факультеті доуніверситетської підготовки, де оволодівають українською мовою на початковому рівні. На катедрі, в процесі поглиблення і удосконалення знань з української мови, більшу увагу приділяють засвоєнню спеціяльної лексики, яка допомагає студентові оволодіти обраним фахом. Викладачі катедри в межах спеціялізації „Українська мова як иноземна” готують фахівців для роботи в иншомовній авдиторії. На жаль, досі не вдається відкрити спеціяльности, яка б дала можливість виділити більшу кількість годин для дисциплін із лінгводидактики а також проводити практику з иноземними студентами. Викладачі катедри готують навчально-методичні матеріали для роботи з иноземними слухачами. Так, цього року вийшли друком „Лінгвокраїнознавчий словник власних назв української мови” (Географічні назви. Зошит 1), посібник „Вчимося розмовляти українською” Б. Сокола. З 1996 року на катедрі постійно діє науково-методичний семінар „Теорія і практика викладання української мови як иноземної”. Цьогоріч семінар розширив свої межі, вирісши до рівня міжнародного. 19-20 травня він зібрав науковців, викладачів-практиків з Польщі, Чехії, Хорватії, Македонії та різних міст України.

Учасники семінару обговорювали проблеми адаптації иноземних студентів до українського мовного і культурного середовища. Характерна риса семінару – вдале поєднання виступів суто теоретичного характеру із практичними напрацюваннями. Мовознавці зі Львова, Києва, Любліна, Познані, Кракова, Праги, Загреба, Москви, Харкова та инших міст ділилися зі своїми колегами досвідом викладання української мови иноземним студентам.

„Я вважаю, що за два дні ми окреслили напрямки, в яких надалі будемо працювати. У процесі роботи семінару з’явилося чимало конструктивних пропозицій, які, гадаю, знайдуть підтримку не лише серед учасників конференції, а й усіх науковців, зацікавлених проблемою викладання української мови як иноземної,” – поділилася своїми враженнями Лариса Селіверстова, старший викладач Центру міжнародної освіти Харківського національного університету імени В. Каразіна. Отож, простір для науково-методичних розробок у сфері викладання української мови студентам-иноземцям чекає на своїх дослідників.

Юрко Римашевський