“Слуга слуг Божих”
18 травня цього року Святійшому Патріярхові Іванові Павлові ІІ Папі Римському виповнилося би 85 років. Понтифік помер у суботу, 2 квітня о 22.37 за київським часом. Папою Римським кардинала Кароля Войтилу обрали у жовтні 1978 року. Він став першим неіталійцем і першим поляком на папському престолі за 455 років. П’ятдесятивосьмирічний Кароль Войтила став наймолодшим Папою Римським двадцятого сторіччя, і йому ж випало розв’язувати найбільше проблем як у церкві, так і поза нею.
Понтифікат Івана Павла II визначають дві особливі риси: велика кількість опублікованих праць та постійні подорожі, упродовж яких Святійший Отець відвідав із пастирським візитом майже всі країни, де є Церква. Іван Павло II та його курія написали стільки праць, які за кількістю і якістю порівнюють із працями великого богослова Святого Томи Аквінського. Потрібно ще чимало часу, щоби їх до кінця осмислити. Якщо б Кароль Войтила не мав пасторальних єпископських обов’язків і продовжив наукову діяльність, то, без сумніву, він став би одним із найвизначніших науковців свого часу. Нинішнє і майбутнє покоління повинні бути вдячні Богові, Провидінням якого всі ці здібності втілені у Папі і служать Церкві.
Іван Павло ІІ був людиною миру і не тільки у вузькому значенні цього слова. У своїй тихій особі він умів примиряти здавалося б непримиренне і поєднувати здавалося б непоєднуване, якщо судити за суто людськими мірками. Але що непідвладне людині, то є можливим для Бога і з Богом. У своїй інтелектуальній формації й науковій діяльності він зумів поєднати феноменологічну близькість до життя з томістичною любов’ю до термінологічної точности і систематичности. Інтелектуальну допитливість справжнього науковця збагачувала релігійна певність віруючої людини. Наукова критичність і дерзновенність людини молитви; вишукана аристократичність і невимушена безпосередність; витончена поетичність і менеджерська практичність; нездоланна спрямованість до єдино потрібного і непідробне, навіть дитинне уміння цінувати земні, прості, людські радості; екуменічна відкритість і свідомість власної релігійної тотожности; християнський світогляд і щира симпатія до сучасної культури; такий свій для поляків і такий не чужий для українців, італійців, німців, американців, нігерійців та инших представників Божого люду; духовне захоплення Богом у дусі релігійної містики Івана від Хреста і тверезість раціонального богослова; любов Божа і любов людська… Список можна продовжувати. Стосовно Івана Павла ІІ ця єдність протилежностей (coincidentia oppositorum) чомусь не дивує, видається цілком природною. Чи не тому, що подібна великодушність є привілеєм справді святих? Недарма ж у народі кажуть, що людина, яка завершує свій земний шлях у Світлий Тиждень Великодня, має особливу прихильність у Бога.
Людина завжди відчуває, коли її люблять, — инші люди, міста, країни… Особливо сильно відчутна любов чужих, далеких — бо її не очікуєш. Каролю Войтилі вдалося неможливе. Він відбувся як особистість, як релігійний лідер, як політик, як символ нашого часу — і водночас він зберіг у собі вміння любити инших. Він не просто вірив — він любив Бога так, що Бог, навіть якби його раптом і не було, мав би виникнути у відповідь на це почуття простого вадовіцького хлопця, який став римським первосвящеником. Він так охоче ділився цією любов’ю з людьми, що вони усвідомлювали — він любить їх просто так, за те, що вони є. І бажає, щоб вони були кращими.
За матеріялами періодичних видань “Старий Замок”, “Дзеркало тижня” та веб-сторінок Української Греко-Католицької Церкви та Українського Католицького Університету