“Держава слова” Ліни Костенко
Держава слова… Я позичаю цей метафоричний вислів у Михайла Ореста не тому, що в поетеси бракує афористичних фраз, аби ними охрестити тезу моєї розмови. Їх, промовистих і містких, навпаки, дуже багато. Наприклад, я міг би сказати: „Душа тисячоліть шукає себе в слові…”, тим паче, що в цьому виразі пульсує одна із найосновніших медитацій, чи, точніше, історіософій Ліни Костенко. І все ж кажу „держава слова” з таких міркувань. По-перше, ще не відцвіли, не відшуміли наші помаранчеві надії нового, чи, точніше, чергового воскресіння України, які слово „держава” наповнили свіжою життєдайною силою, повторю Франкове, „міццю духа і вогнем любови”, як його (це слово) зактуалізували уста народу. До того ж Лінине Слово вийшло на стольний майдан України і вивело за собою вчорашніх „рабів німих”, що „отверзли уста”.
Ні! Я не плутаю. Знаю, де Шевченкові найсвятіші сентенції та заповіти і де Лінині найпотужніші, горді, найблагородніші істини, сповіді серця. А втім, мабуть, й не знаю, але прагну до них дійти як громадянин, а не тільки як читач із філологічної авдиторії. Знаю напевне, що Шевченкове слово, слово І.Франка, Лесі Українки, Є.Маланюка, О.Ольжича, О.Теліги, Ліни Костенко, М.Вінграновського, В.Симоненка, В.Стуса переплавились у таку духовну могуть, яка не дозволяє нам жити з душею раба.
По-друге, до виразу „держава слова” апелюю як до класичного аналогу в українській поезії і зіставляю його зі світом художніх ідей Ліни Костенко, аби таким чином побачити тяглість найболючішої української трагічної та оптимістичної проблематики, а отже, ввійти в той контекстуальний світ літератури, в якому є материк Ліни Костенко як суверенна країна. У цій країні, чи (синонімічно) державі головним громадянином, головним персонажем є Слово.
„Як в нації вождів нема, тоді вожді її – поети”, – це казав Євген Маланюк, афористичність висловів якого витримали іспит часу. Инший український патріот Едвард Козак – славнозвісний ЕКО, згадуючи наші національно-визвольні бойові перипетії, казав: „Усуси (Українські Січові Стрільці) були якимсь иншим військом, якого не було більше на світі… Військо, попереду якого йшли як генерали – поети…”
Це не для натяків, нема аналогів. Тут суворий реалізм. Слово Ліни Костенко вже більше як пів століття йде попереду нашої духовности, воно має свою землю, свій народ, як казала Леся, „власну хату, свій дом, свій храм”, свій космос. Не назвемо багато інших народів, у національному відродженні яких поезія би відіграла таку роль, як вона відіграє в нас. Слово Шевченка оберталося „в обоюдугострі ножі”, що здатні вицідити із серця народу сукрувату кров рабів і налити „живої, козацької тії крови, чистої святої”. А Франкове слово, вириваючись із свого позитивістичного віку, влягалось у гимни, в пісню, „ту палку, вітхненну, що міліони порива з собою”.
Промінням ясним, хвилями буйними,
Прудкими іскрами, летючими зірками,
Палкими блискавицями, мечами,
Хотіла б я вас виховать слова, –
заявляла Леся Українка.
Слово Ліни Костенко зі своїм власним невідступним від нього суддею – внутрішнім цензором – живе і діє в умовах своєї дійсности за його власною світоглядною логікою, незважаючи на політичні та ідеологічні ситуації. Тому воно ніколи і ніде не має потреби ні перед ким капітулювати.
Уже в ранніх її творах було видно, що поетеса демонстративно абстрагується від псевдолітературних сурмачів, від інструкційного оптимізму за рецептами соцреалізмівських догм, від бадьорої римованої публіцистики. Цей кон’юнктурний трафарет її ніколи не те, що не влаштовував, а був чужим, на протилежному березі її творчости. „Аж надто в нас кому затуплювати пера”, – колись сказав Святослав Гординський. Згадую ці слова знову ж таки для контексту розмови, для підґрунтя, на якому Ліна Костенко розбудовує власну естетику творчости. Власну, але співзвучну із загальноестетичними нормами, з яких починається художня доцільність, літературна справжність.
Криши, ламай, трощи стереотипи
Вони кричать, пручаються, – ламай!
Хоч давня звичка з профілем Ксантипи,
благає, плаче, просить: „Не займай!”
Відкинь її в м’яку дрімоту спалень,
Вона тобі нелюба. Ти болиш.
Гори. Щезай в пожежах самоспалень,
в гірських руїнах власних попелищ!
Акт творчости, у якому народжується слово, – це те, що побічних пояснень не має. Це, очевидно, труд душі, насолоду і тягар якого знає тільки той, хто творить, себто митець. За Ліною Костенко: „…це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі”. Але:
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше.
Муза Ліни Костенко любить правду. Правда – це її культ, „солодка в венах міць”. Вона ніколи її „не перешиває”, а „спокоєм мудрих слів” за неї стоїть, вона її сила і її мука, бо правда у вічному двобої зі своїм антиподом. Адже, „немає кращого гримера, ніж добросовісна брехня”. Тільки людина твердої волі може їй протистояти, піти їй наперекір, стати всупереч і не поступитись.
Поетеса Мар’яна Савка якось висловилась: „Ліна Костенко володіє даром говорити про головне. І мовчати. Мало хто вміє так красномовно мовчати, не удостоювати словом. Ліна Костенко вміє тримати павзу, вміє іти у внутрішню еміграцію, коли не відчуває доцільности озвучення своєї громадянської позиції”*.
Що ж, народ наш і справді каже: „мовчання – золото”. Але золото мовчання у Ліни Костенко инше. Це бунт, це протистояння, це біль, образа, гнів, це слова, що б’ють крилами у серце поетеси, а вона їх замикає в „клітку” своєї душі. Переболівши, перестраждавши ними, коли її слова уже „спливають кров’ю”, вона їх випускає у світ як гордих високолетних птиць.
Я тільки краєм ока сьогодні заглянув у цей світ, в Державу слова Ліни Костенко, в якому звучить самовимоглива струна душі поетеси: „Минає день, минає день, минає день! А де ж мій сад божественних пісень?”
Тут, корінням в українській землі, а кроною в людських серцях, у грядущих поколіннях, бо ж суцвіття саду Ліни Костенко, хоч „биті холодами”, прекрасну „зав’язь все-таки дали”. Правда незаперечна: „З такого болю і з такої муки душа не створить бутафорний сад”.
Тарас Салига,
професор,
завідувач катедри української літератури
ім. акад. М. Возняка
* Савка М. Життя на барикадах. Поезії // Дивослово. – 2005. – № 3. – С. 10.