А ти побував на “Драбині”?
Уже другий рік поспіль проходить аматорський театральний фестиваль “Драбина”, у якому беруть участь молоді, не професійні, проте дуже талановиті театри, які пропонують на розсуд журі і глядачів свої роботи. Цього року цей захід тривав протягом одного тижня, а саме з 21 по 26 березня. Я із задоволенням ходила щодня на вистави і отримувала велике задоволення.
Варто зазначити, що фестиваль має шалену популярність серед нашого студенства, під час кожної вистави студентський клуб був переповненим ущерть, – люди сиділи на сходах, підлозі, дехто стояв, а дехто навіть лежав. Отож, щодо самого конкурсу, то в ньому брали участь театри зі Львова, Івано-Франківська, Рівного, Києва та Кременчука. У день відкриття поза рамками конкурсу з дуже оригінальною виставою виступив театр „Або…або”, вони ж організатори (кожному б стільки наснаги). Ну а далі, у той же день свою працю показали два юні львівські театри: Театральне збіговисько ім. FREDERIKA та театр „АванГард”. Останній дуже сподобався публіці і здобув приз глядацьких симпатій. Звісно, цим відкриття не закінчилось, увечері святкування продовжилось у клубі-кафе “Лялька”, але потрапити туди могли не всі. Мені все ж таки поталанило бути там і побачити виставу минулорічного переможця “Драбини” – театру пантоміми „Клітка”, а потім повеселитись на вечірці.
Другого дня була вистава “Crazy” ще одного львівського театру „Лови мить”, який минулого року переміг у номінації “найкращий актор”.
Наступного фестивального дня виступали гості з Рівного та Києва: театр “Метр” з виставою “Джош” та київський театр “Версії”, які показали роботу під назвою “Зоря на даху” (тут, мабуть, було найбільше декорацій за весь фестиваль). 24 березня, у четвер відбулись дві найкращі вистави “Драбини”. Неперевершена гра дівчат івано-франківського театру “Пухнасте слоненя” сподобалась не лише мені, а й більшості глядачів та журі, які засипали їх своїми оплесками. Ну а одразу після них всі присутні мали змогу побачити “Алісу” – виставу “Театру підозрілого глядача”.
Особливо плідним виявився останій день конкурсу, коли були представлені аж три театральні роботи. “Сеанс чорної магії з її викриттям” у виконанні театру зі Львова під назвою “Надир” захопив серця всіх присутніх за що й отримали відповідну нагороду.
Після тижня насиченого різноманітними емоціями (переважно позитивними) від “Драбини”, у суботу відбулося її закриття. Проходило все дійство у театрі “Воскресіння”, на яке могли потрапити ті, у кого було запрошення. Спеціяльно на честь фестивалю приїхав театр із Румунії, який сподобався всім присутнім, незважаючи на те, що їх вистава звучала мовою оригіналу.
І далі найцікавіше – нагородження переможців. Першого місця не було, бо визначити його членами журі виявилось нелегко, тому вирішили зробити два других і їх отримали театр “Пухнасте слоненя” і “Театр підозрілого глядача”, а третє дісталось театрові “Надир”. Були й инші нагороди, в основному майже всі театри були відзначені. Особисто я вважаю, що всі учасники “Драбини” заслуговують уваги, бо вони не побоялись відкрити свої серця, душі перед великою авдиторією людей.
Зрештою, театр для більшости з них просто захоплення, а не професія.
Я впевнена, що є дуже багато людей, у яких є цікаві ідеї, але бояться показати їх, тому я хочу наостанок закликати їх наступного року подати заявку на участь в “Драбині”, це цього варте.
Отож, працюйте, і вас обов’язково оцінять, але не обов’язково зрозуміють.
Ольга Петришин
Кожен студент – учасник самоврядування
Після подій Помаранчевої революції звідусіль чути: усе змінилося – змінилися люди, змінилися погляди, змінилися студенти. Я ніколи не задумувався, чи це справді так, але прийшов час, і я розумію, що спілкуюся вже з зовсім иншими студентами, зі студентами вільними, які прагнуть самі змінювати своє життя на краще, зі студентами, які готові самоврядувати.
Процес становлення самоврядування в нашому університеті триває вже понад вісім років. Ще раніше почали з’являтися студентські ради на факультетах. Але й ті в певний час переставали діяти. Студентське самоврядування чекало свого часу. Ряд подій, які сталися як в країні, так і в університеті протягом останніх двох років пришвидшив процес впровадження самоврядування. Право студентів на власні органи, які матимуть повноваження представляти всю студентську громаду, зараз обговорюється у цілому університеті. Сьогодні студенти всіх факультетів та коледжів розуміють, що захищати свої права, організовувати свій відпочинок чи покращувати навчальний процес можуть вони самі, і для цього їм потрібно лише об’єднатися та організуватися.
І все ж, що таке самоврядування і для чого воно потрібне? По-перше, у студентському самоврядуванні беруть участь усі студенти навчального закладу. Тобто кожен студент, що вступив чи поновився в університеті, стає учасником самоврядування. По-друге, студентське самоврядування та його органи зобов’язані всіляко забезпечувати та захищати права кожного студента. По-третє, самоврядування – це гарантоване університетом право студентської громади вирішувати питання університетського значення.
У різних навчальних закладах країн Західної і Центральної Европи самоврядування є звичною річчю з виробленими схемами співпраці та фінансування. В Україні, на жаль, усього цього нема. Нема зацікавлености як з боку держави, так і з боку адміністрації ВНЗ. Був певний проблиск, коли вийшов указ Президента “Про обов’язковість створення студентського самоврядування”, але це призвело у більшості випадків до створення псевдосамоврядування, коли ректори просто призначали голів студентських самоврядувань. Є і такі заклади, де ректори підтримують і розуміють необхідність студентського самоврядування. Узагалі адміністрації ВНЗ повинні зрозуміти, що чинне студентське самоврядування – це великий плюс, це прямий контакт з студентами та спільне вирішення проблем закладу.
Реальне студентське самоврядування захищатиме інтереси студентів перед адміністрацією, покращуватиме навчальний процес, організовуватиме дозвілля, вирішуватиме проблеми у гуртожитках, буде проводити культурну та освітню діяльність, допомагатиме студентській самодіяльності, сприятиме у науковій роботі…
Вирішити більшість своїх проблем, ми, студенти ЛНУ ім. І. Франка, можемо самостійно, але лише при загальній зацікавленості та допомагаючи один одному.
Володимир Телюк
Синдром ламання ритуалів
9 березня у Національній опері України у Києві пройшов вечір з нагоди 191-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка. Уже понад сорок років у межах цих святкових урочистостей відбувається ритуал нагородження лавреатів Шевченківської премії. Натомість цього року церемонія вшанування ледь не опинилася на межі зриву через відсутність Глави держави, який 8-9 березня перебував із офіційним візитом у Німеччині. Винахідливі організатори уже ладні були на урочистостях лишень назвати імена лавреатів, а нагородження провести кількома днями пізніше у присутності Віктора Андрійовича, з чиїх рук лавреати мали б отримувати пам’ятні медалі, дипломи та грошові премії (власне цей красномовний жест „отримування з рук” розколов українських митців на два табори — прихильників та противників нагороди). Однак в останню мить стало відомо, що Президент таки прибуде на святкування привітати цьогорічних лавреатів. Ющенко свого слова дотримав — прибув, хоча й із колосальним запізненням. Довге очікування глядачам компенсував уже звичний концерт, сконструйований із творів Шевченка у виконанні Національної заслуженої академічної капели України „Думка” та Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України. Поява на сцені Віктора Ющенка відразу викликала помітне пожвавлення у залі. Сотворилася дивовижно невимушена атмосфера, переплетена жартами. Нагороджені, замість виголошувати заготовлені промови, вибухали щирими словами подяки.
Не обійшлося цього року й без нововведень та несподіванок. По-перше, відтепер, згідно із президентським указом, присуджуватиметься щороку до десяти премій (замість уже традиційних п’яти). „Такі зміни пояснюються тим, що за останній час у літературі, мистецтві, культурі загалом визрів сильний потенціял, — пояснює голова Шевченківського комітету Іван Дзюба. — Журі доводилося вибирати з-поміж 72 кандидатур! Це рекордна кількість за 44 роки існування премії! Тому ми подали прохання про збільшення кількости лавреатів Президентові. Крім того, минулий рік вважається особливим: Помаранчева революція, формування нових політичних сил і укладання стосунків між ними… Хотілося, щоб він був ознаменований і в культурі”. По-друге, цього року в номінації „Сценічне та екранне мистецтво” з п’яти кандидатур, які ввійшли до завершального туру конкурсного відбору, нагороди не отримав ніхто. Натомість серед літераторів лавреатів було аж п’ять – літературознавець Михайлина Коцюбинська за книжку „Мої обрії”; філософ та культуролог Сергій Кримський за праці „Философия как путь человечности и надежды” і „Запити філософських смислів” (філософів у нас, здається, ще не вшановували); поет Микола Воробйов за збірку „Слуга півонії”; письменники Марія Матіос за прозовий твір „Солодка Даруся” та Михайло Слабошпицький за роман-біографію „Поет із пекла”. Лавреатами премії в номінації „Образотворче мистецтво” стали Володимир Микита (цикл живописних робіт „Рідний край”) та автори концепції й оформлення скульптурного комплексу „Відродження” у Сімферополі — скульптор Айдер Алієв, архітектори Ібрагім-Герей та Зарема Нагієви, Февз Якубов та Азіз Абдуллаєв. У номінації „Музичне мистецтво” нагороди отримали композитори Віктор Камінський за симфонію-кантату „Україна. Хресна дорога”, ораторію „Іду. Накликую. Взиваю…”, „Акафіст до Пресвятої Богородиці” і Юрій Ланюк за музичні твори „Палімпсести” та „Музика з Книги Стайнених Просторів та Елегії для Птаха Сяйва” (обидва — львів’яни).
Попри все, цього року обійшлося без гучних скандалів, як от кількарічної давности відмова письменника, поета та есеїста Юрія Андруховича номінуватись на премію або вихід зі складу Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка відомого поета Миколи Вінграновського („28 душ Шевченківського комітету, і навіть у такому невеличкому колективі все одно сидить і групівщина, і кланівщина. Шу-шу-шу… Не хочу!”). Проте вже наступного року ситуація може кардинально змінитися. Подейкують, що дуже доречно було б перенести вручення Шевченківської премії у Моринці, де поет ходив „малими босими ногами”. Як воно буде — побачимо.
Юрко Римашевський