Вилазку спланували вже давно. Всі накази генштабу з учорашньої наради змішалися з планами загону, як капуста з горохом. Страх відійшов, але хвилювання позначалося на тремтливому автоматі. Позаду залишився напівзруйнований блокпост, що вірою і правдою служив, яким не яким, але прихистком у цьому безжальному кривавому місиві. В місиві, про яке ще рік тому ніхто з побратимів не міг подумати і передбачити, а, отже, й відвернути.
Просувалися по полю спокійно, тому природнім було, що комбат вирішив зняти напругу бородатим жартом про “міни”:
– Якщо хтось ступить на міну, то з брудними берцями в блокпост не пропущу. Будете всю ніч чергувати на морозі, поки не відмиється, щоб знали.
У цю мить промайнули спогади про рідну оселю, затишне ліжко та кохану, заради безпеки якої терпів усі теперішні негаразди. Та ліричний відступ протривав недовго, бо перша черга кулеметного вогню дала про себе знати зі сторони противника, і контроль над ситуацією довелося брати у власні руки.
По-пластунськи передислокувавшись до найближчого пагорба і зайнявши стратегічно вигідну позицію, загону потрібно було перечекати залпи мінометної атаки і отримати скориговані настанови комбата.
Основна ціль розміщувалася на північний захід від місця дислокації. Вітер був різкий, однак не сильний. Снайперська гвинтівка віддавала поголеним щокам прохолодою і спокоєм. Навести приціл. Вдихнути. Головне не зволікати. Усе, що лишається зробити, – натиснути на курок. І місія буде виконана. Одна особа завершить свій тернистий шлях існування…
Видихаємо… Темрява… Ні, такого не може бути… Чути мінометний вогонь. Вибух. Стогін.
“Mission failed”. Цей напис – перше, що я побачив, коли Вікуся люб’язно наважилися за кілька секунд таки відкрити мені очі. “Restart game after 14 seconds”.
– Кохана, ну я ж стільки часу чекав на цей патч. А тут ти… Перша смерть на першій же ж місії. А я гадав, що ще не розучився воювати.
– Любий, я тебе чудово розумію. Я готова тебе чекати все життя, а ось вечеря охолоне і не чекатиме. Тим більше, сьогодні твої улюблені спаґеті під соусом болоньєз і вчорашня запечена качка, яку мама передала.
– Умм… Гра може почекати, якщо ти запропонуєш ще й мій улюблений десерт!
– А це ще подивимося, як ми будемо себе поводити за столом, – відповіла Вікторія і, махнувши фартушком, поспішила на кухню.
Познайомився я з Вікою на третьому році навчання в університеті. Мій не по курсах молодий вік змусив юну першокурсницю помилитися при пошуку у “VK”. Шукаючи другокурсників, які могли б допомогти із зимовою сесією, вона натрапила на мене.
Винахідлива і гостра на язик, дівчина підкорила мене своєю красою і жагою до знань. Звичайно, розмови у мережі не відкривали цілісної картини, та мене не покидало передчуття, що, незважаючи на наявність у неї хлопця, у мене з’явиться шанс досягнути особистого щастя. Спільні університетські подорожі та участь у громадських заходах ставили мене перед фактом, що мені є що втрачати. І коли таки вдалося заманити Віку на перше побачення, я був готовий до того, що крига скресне, та єдине, що вона до мене тоді відчувала, це була повага (це якщо перераховувати позитивні почуття). Все так і залишилося б, якби…
У двері продзвенів дзвінок. Так неохоче було покидати спогади про ще таке недавнє безтурботне студентське життя і запах улюбленої страви, який змійкою простягнувся за мною по дорозі від кухні до коридору. Гостей не чекали, тому візит у цю досить пізню пору був як мінімум дивним. Світла на сходовій клітці знову не було, хоча гарантія на нову світлодіодну лампочку закінчувалася аж десь за півроку. Повернувши ключ двічі в щілині замка, я й не замислювався, що відвідувачі змусять мене отеретіти. Незмащені завіси дверей ще скрипнули востаннє, коли у мене пропав дар мови.
– Доброго вечора, старший лейтенант Генко. Вам прийшла повістка. Просимо Вас з’явитися у військкомат для проходження медогляду…
***
Снайперська гвинтівка віддавала поголеним щокам прохолодою і спокоєм, а ще лишила невиразний відбиток на сонній щоці. Спати зі зброєю стало поганою традицією останніх днів. Вона навіювала сон про те, заради чого охоче не спимо вже довгий час.
Пролунав вибух. Напевно, це вже другий, а першим був той, який мене розбудив. Значить, можна чекати і на третій, і на четвертий, і на п’ятий… Чекати. А на мене хтось чекає? Чи холоне, як моя вечеря? Звісно, що чекає, а хтось, можливо, і холоне, бо йому чи їй теж є на кого чекати, окрім мене. Не одна особа завершить тут свій тернистий шлях існування… Я не повинен бути серед них, адже мені не дано 14 секунд на рестарт гри. Так, як і кожному з нас.