Галина Вдовиченко – журналіст і письменниця, заступник головного редактора щоденної газети “Високий Замок” та багаторазовий лауреат премії “Коронація слова”, красива жінка, мати та дружина. До того ж, вона є випускницею нашого факультету!
Що би Ви відповіли, якби Вас запитали, хто така Галина Костянтинівна Вдовиченко?
Людина, яка пише.
Знаю, що змалку Ви розважали друзів різними історіями, які самі придумували. Потяг до письма у Вас був завжди? Як вирішили вивчати філологію?
Завжди була любителькою слова, книжок, мала якісь “свої” зошити, записники. Щось записувала, фіксувала те, що відбувалося, вигадувала історії. Розповідала про те, що трапилось, – з цікавими короткими діалогами, колоритними почутими висловами. Мене дивувало, що більшість людей не можуть живо розповісти про те, що з ними щойно відбулося, не звертають уваги на деталі… Натомість охоче згадують ту саму історію у твоїй інтерпретації, наче подивилися на неї іншими очима. З дитинства помічала: є люди, які бачать навколо себе історії, реальні чи нереальні, можуть цікаво відтворити їх, часом прибріхуючи для ефекту. Серед таких оповідачів-вигадників і народжуються письменники.
Філологія. Це був навіть не вибір, а доля. Бо я ж свого часу попхалася на медицину… Намагалася вступити у медичний інститут, і не добрала одного бала. Не вступила саме через “трійку” з твору. Я не могла повірити, це був шок для мене. Цього не могло бути, бо хоч би там що, а за твір я була цілковито спокійна. Та доля посміялася з моєї впевненості. Через рік я вступила туди, куди насправді хотіла, – на філологічний факультет ЛДУ. Перший рік вчилася, як навіжена, з бібліотек не виходила. Згодом могла на іспитах чогось не знати, але репутація вже за інерцією спрацьовувала…
Ким бачили себе після закінчення навчання? Чи все вдалося реалізувати з того, про що
мріяли в студентські роки?
Конкретної мети не було. Навіть дивно тепер, що можна було жити без планів на майбутнє. Я й до газети потрапила випадково. Захопилася репортажами. Здавалося, це моє. Воно й було – моє. Але через кілька років зробилося мені тісно у журналістиці. Приходила до героя майбутнього матеріалу, розмовляла з ним, писала про нього, але чи не найцікавіше залишалося “за кадром”, бо “не формат”. Чимало спостережень та думок були не для газетної публікації, а для оповідання, повісті, роману, для вигаданої історії. Але вигадана історія – вона нерідко є найбільш правдивою.
В одному з Ваших інтерв’ю я читала, що Ви мріяли “побороти в собі гріх творчої нереалізації”. Як гадаєте, вдалося?
Це ж справді страшно, коли людина хоче щось добре зробити, але обставини їй цього не дають. Тому варто тримати свою територію, прислухатися до внутрішнього “дзвіночка”, який нагадує про плинність часу, про можливості, які не повторюються. У мене це відбувається так: щойно виписується черговий текст, щойно відпускаєш його й переводиш дух, не минає й кількох днів, а вже інший сюжет, інша ідея починають смикати, нагадувати про себе. Коли нова історія проситься на папір, пручатися можна лише до певної міри, до певного часу, а тоді не залишається нічого іншого, як братися до роботи. Бо все одно та історія тобі жити не дасть. Іноді мені видається, що ті майбутні книжки використовують мене як чорну робочу силу, без якої вони не можуть з’явитися на світ. Вимотають, заберуть час – і відпускають. Щасливу. Ненадовго.
Чого Вас навчив філологічний факультет? Які навчальні предмети були улюбленими?
Чимало предметів були зайвими. А ті, що подобалися, були скороченими. Нерідко цікавезні теми з історії літератури проминали скоромовкою. Мовознавство та літературознавство були улюбленими предметами.
Кого з університетських наставників згадуєте з особливою теплотою? Розкажіть про найяскравіші моменти студентського життя.
Лекції професора Денисюка з літератури добре пам’ятаю… У професора Скоця був унікальний підхід до матеріалу, він розповідав нам про особисте життя письменників, про стосунки між ними, і це спонукало читати їхні твори чи не найбільше. Ніхто з колишніх студентів, упевнена, не забув заліків та екзаменів із зарубіжної літератури Галини Леонтіївни Рубанової, її лекцій з героїчних епосів. Пам’ятаю, як Чичерін розповідав нам про творчість Бальзака, цитував французькою мовою, щоб ми відчули звучання текстів. Професор налаштовувався на лекцію, як піаніст перед концертом. Він наче грав на сцені, від нього неможливо було відвести очей. Надзвичайної сили була ця особистість, я була закохана у Чичеріна, а йому тоді було вже майже вісімдесят…
Найяскравіші моменти – це для спогадів у колі однокурсників. Бо людині збоку, тій що “не в темі”, важко зрозуміти, чого ми регочемо на зустрічах, що такого кумедного у тих спогадах… Збираємось час від часу перед універом, заходимо до головного корпусу, пройдемося коридорами, зазирнемо до аудиторій – 308, 311, 321… І йдемо до якоїсь кав’ярні неподалік, вони усі тепер називаються по-іншому. Тільки “Пиріжкова” навпроти Головпошти і далі “Пиріжкова”.
Від початку Революції Гідності й за теперішньої політичної ситуації українці особливо інтенсивно слідкують за новинами. Тому кому, як не Вам, відомо, що дуже важливою є об’єктивність ЗМІ. Яким інформаційним ресурсам надаєте перевагу?
Першоджерелам та відповідальним засобам масової інформації. Порівнюю, як подають одну й ту саму інформацію різні ЗМІ, хто знаходить унікальну інформацію, у кого кращі аналітики. Щодня, окрім літературних сайтів, переглядаю Українську правду, Оглядач, Цензор, Лівий берег, gazeta.ua, Ехо Москви, ЗІК, Захід-нет… Навіть важко всіх перелічити. Фейсбук нерідко є першоджерелом для повноцінної майбутньої інформації. Коли я не на роботі, заходжу на сайт Високого Замку, щоб дізнатися, що в країні та у світі робиться.
Як вважаєте, яка роль письменника в сучасній Україні? Чи повинен він залишатися осторонь суспільного життя?
Він повинен якнайкраще робити те, що робить, те, що йому вдається – тобто добре писати. А що писати – це вже його вибір. Але бути осторонь суспільного життя навіть відлюдникам у наші дні практично неможливо. Одні літератори дуже активно реагують на загальні проблеми, публічно висловлюються та коментують події. Багато хто допомагає волонтерам, сім’ям поранених (це мені зараз найближче). Дехто воює на Сході. Хтось пише книжки про найважливіші події останнього часу. Ще донедавна мені видавалося, що час для художньої прози про Майдан і про війну ще не настав, а тоді зрозуміла, що у кожного, хто пише, все відбувається дуже індивідуально. Правил немає. Хтось уже пише, саме в ці дні, хтось за ці теми візьметься за десять років, а хтось – ніколи. Варто писати лише про те, що не дає спокою. Тому, думаю, незабаром побачимо на полицях книгарень романи, повісті про революцію, про війну, про наше сьогодення. Своєрідну історичну прозу, дуже “гарячу”, бо живемо в епіцентрі новітньої історії.
Які Ваші плани на найближче майбутнє? Що прагнете реалізувати у журналістській і письменницькій діяльностях?
Я пишу роман. Інше, що існує наразі у зародку, на рівні їдеї, поки що чекатиме. У журналістиці я зараз більше редактор, газетних матеріалів пишу мало, хіба про те, що дуже зачіпає та потребує газетного формату. В записнику на 2015-й рік деякі плани розписані по місяцях. Але нещодавно зазирнула у свій минулорічний щоденник, а там майже всі плани змінило життя, те, що здавалося важливим, стало другорядним.
