Знаний літературознавець, письменник, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка Львівського національного університету імені І. Франка; викладач, який серед студентів має славу непересічної особистості, справжнього професіонала, що прищеплює не лише знання, а й велику любов до української літератури; він знає: національне теж має значення. Отож, сьогодні поговоримо з Ростиславом Богдановичем Чопиком!
Чи задумувалися Ви коли-небудь про зміну професії? В якій сфері, крім філології, могли б себе реалізувати?
У моєму віці вже не змінюють жанру (усміхається). А от у межах філології іду від простішого до складнішого. Смію сподіватися, що для студентів я вже навчився писати. Сьогодні хочу, щоб мене читали стоматологи, інженери, ботаніки, щоб це було не лише для вжитку філологічного. Письменники ж не вчаться писати із праць літературознавців, вони пишуть інтуїтивно. Тому літературознавці теж, як письменники, повинні писати для людей, людською мовою. Я хочу писати просто про складне.
Який портрет сучасного письменника?
Письменник має бути таким, який він у процесі творіння. Він не може собі наказувати. Іван Франко писав, що не можна вимагати від письменників, якими їм бути. Вони мають писати про те, що їм близьке, те, що вони переживають, що можуть глибоко відчути. Тобто письменника не можна намагатися виховувати. Потрібно виховувати людину в людині, а вже яким вона буде письменником – це її особиста справа.
Працюючи серед студентів, Ви бачите їх під іншим кутом зору. То яка сьогодні головна проблема студентства? Чи є у Вас секрет співпраці з ними?
Я студентам і завдячую ідеями моїх есеїв, бо вони, як і студії літературознавчі, якраз народжувались у студентській авдиторії. Я бачу, коли в них ліхтарики запалюються в очах, це для мене є знаком того, що їм цікаво. Я дуже люблю визначення, що поганий педагог диктує, хороший педагог орієнтує, а геніальний – надихає. Студентам не треба диктувати, їх треба зорієнтувати і надихнути, щоб їм веселіше шукалося. От до цього я прагну, на це орієнтуюся. Проблема студентів у тому, що викладачі їх часто вчать за радянськими принципами. На лекціях викладач говорить, як потрібно розуміти ті чи інші твори. Я завжди до лекцій прошу прочитати тексти, щоб студенти мали своє безпосереднє відчуття твору, щоб я міг тільки коригувати його, шліфувати, а не нав’язувати своє бачення. Студенти, як я пишу в своїй першій книжці, найкращі люди: учорашні, нинішні, вічні… Людина закінчується, коли перестає в душі бути студентом, коли думає, що все вивчила. Леся Українка казала: “Ніколи не кажи до себе: “Я вже скінчив науку”. Людина має все життя вчитися, їй має бути це цікаво. Тому студенту треба дати компас, аби він міг рухатися. Треба виробити смак, власне на добрій лектурі.
Чи помічаєте Ви у своєму житті знаки? Звертаєте увагу на такі сигнали або ж нехтуєте ними?
Я намагаюсь впізнавати якісь знаки, але не залежати від них, бо тоді це вже будуть забобони. Я свої есеї пишу, коли мені показується якийсь знак: сюжет або образ, який підтверджує істину, що я давно шукав. Різниця в тому, що письменник користується домислом, він може щось вигадувати, а мені потрібно знайти таку колізію на місцевості. Треба, щоби це було реально, бо я – дослідник. Але естетичний сенс має бути: і етичний, і філософський. А взагалі, не люблю, коли розділяють, скажімо, науку і релігію – там розум, а тут – віра. До прикладу, в дошевченківський період романтики знали все те, про що сказав Шевченко, але він змусив їх у все це повірити. Вони мали знання, але не мали віри. А Тарас Шевченко сказав про Україну так, що всі повірили в її існування, і вона з’явилася.
“Історія – це лише версія подій, що відбулися, в нашій інтерпретації”, – так говорив Наполеон Бонапарт. Що для Вас історія? Яке ставлення до неї?
Я в дитинстві хотів бути істориком, але то були радянські часи, і мені тато добре порадив, що правдивої історії ти знати не будеш. Література ближча, там більше правди, ніж в історії. Мене цікавила не та історія, яку записували хроністи, а та, яка записана в легендах, переказах, піснях, думах. Той дух нації, який закодований в народному епосі. Історики зосереджуються на війнах, а письменники – на житті. Те, що народ переживає у мирний час, є значно важливішим. Я вважаю, що історію не можна вигадати, бо тоді вона покарає. Якщо ти будеш зневажати минуле, фальсифікуючи його, то майбутнє вистрілить у тебе не з гармати, а з “Граду”. Література дає можливість це відчути, адже почуттям не збрешеш. Ти відчуєш, чим жила українська душа саме з художніх творів. У своїй книжці “Менталітети” я звертаю увагу на такі колізії минулого, про які документів або немає, або їх зумисно було знищено. Адже якраз імперська ідеологія ґрунтувалася на суцільній фальсифікації. Вони з’являлися такими, якими було потрібно владі. От, наприклад, як можна вивчати історію, скажімо, українського визвольного руху ХХ століття за протоколами НКВД, якщо ув’язнені говорили те, що від них вимагали слідчі. То хіба це правда?
Яке Ваше життєве кредо?
У своїй книжці “Менталітети” я пишу, що моє гасло: про сучасне писати, як про давно відоме, а в минулому віднаходити те, що цікаве у наш час. Це таке методичне гасло, воно допомагає знайти щось єдине в часі та просторі. Істина кожного разу в іншому місці. Вся суть – знайти її. Тому завдання дослідника, науковця чи письменника якраз в актуальний момент знайти цю вічну істину. Дехто каже, що немає сенсу щось писати, у Біблії все написано. Але в Біблії написано тою мовою, яка на той час була людям зрозумілою, а тепер ці вічні істини потрібно пояснювати іншим способом. Ті метафори не завжди задовольняють сучасного читача. Треба знайти ті слова, які дійдуть до сучасної людини.
Література, за Вольтером, буває або нудна, або хороша. То яка ж література є “хорошою”? Твори яких сучасних письменників Ви читаєте?
Якщо нудно, тоді вже не читаю, бо немає часу на погані книжки. Мені найбільше подобається ранній Хорхе Луїс Борхес. Потім він вже занадто містифікувався й офілософився. Також балканець Данило Кіш. До речі, завдяки нашій Аллі Татаренко, маємо його чудову “Книгу любові і смерті”. Мені ось така література близька. Нещодавно прочитав “Скромний герой” і “Сон кельта” Маріо Льйоса, така класична добра проза. А ще припали до смаку твори представника хорватської та боснійської літератур Міленка Єрговича. Мені до вподоби те, що близьке до есеїстики. До прикладу, Маріуш Щиґел – польський есеїст, хоча сам каже, що пише репортажі. Всі вони іноземці, а от з українців подобається есеїстика Оксани Забужко. Ще всім раджу почитати Тараса Прохаська. Коли Юрій Луценко сидів у тюрмі, то читав Маркеса і Борхеса, а коли йому принесли Прохаська, то він сказав, що Прохасько – це Маркес і Борхес в одній особі. Щось у цьому є. Також подобається Валерій Шевчук і загалом химерна проза. Мене цікавить усюди щось синтетичне, щоб була і література, і наука, і музика, і живопис – усе одночасно, в єдиному акорді. Чим більше там буде конотацій, тим на більшу кількість відчуттів воно подіє. Сучасне мистецтво має до цього прагнути!
Зовсім нещодавно, 3 грудня, відбулась презентація Вашої книжки “Менталітети”. Яка ідея закладена в ній?
Книга для студентів, і не лише філологів. Це книга про те, що національне “також має значення”, в сенсі не шароварному, а ментальному – особливого світосприйняття тієї чи іншої нації, в якім закорінена її ідентичність. Зараз це дуже актуально, бо всі побачили, що особливості світосприйняття можуть бути фатальними, якщо їх не враховувати. Ось думалось, що в умовах цивілізованого світу, коли помилки історії враховано, чого б нам чекати від сусідів якихось підлот. Але ж ні! Це дійсно їхній менталітет. Вони вірять в ідола. Про це ще тоді, в 1845 році, писав Микола Костомаров у “Законі Божому (“Книзі буття українського народу”)”. Треба менталітет сприймати як даність. І українська схильність до демократичного життя, і майданна свідомість – все це виявляється знову ж актуальним. Світ дивується: як українці настільки можуть самоорганізуватися і жертвувати життям заради цього. Наскільки зовні ці народи ніби схожі, а яка прірва між ними, наскільки різні менталітети. У своїй книжці я показую на різних прикладах саме такі сюжети, де оце “ментальне” стає головним персонажем.
Які Ваші плани на майбутнє?
Планую завершити книжку “Від Сковороди до Шевченка”, де якраз хочу показати такий ембріональний період нової української літератури і української ідеї, коли українство почало самоусвідомлюватися. Узагальнюючи, від сковородинського: “Пізнай себе!”, до Шевченкового: “Все розберіть… та й спитайте. Тоді себе: що ми?”