Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь…
Колись Василь Стус написав ці пророчі слова, бо, напевне, вже тоді він щось передчував. Яким болючим виявилося його прозріння! Сьогодні поет крок за кроком повертається до нас у своїх збірках, які так і не побачив виданими в Україні, та віршах, що стали щемливими піснями. Його поезію читати важко, бо кожен рядок переповнений стражданням та болем, але, разом з тим, випромінює красу й любов до Батьківщини.
Роздаючи таланти, Бог відділив їх митцеві по самі вінця. Мова його творів вражає своєю оригінальністю, вона яскрава й емоційна, а слово – гнучке й досконале.
Здається, ніби поет по-особливому плекав кожне слово, смакував його. Цікаво, що якось йому припало до душі слово з вірша Миколи Вінграновського “ословитися”, і він вжив його у своїй поезії, відразу додавши першоджерело.
Недаремно митець з’явився на світ саме на Святвечір. Такі, як він, мають фатальну й загальнолюдську долю, бо вони собі не належать. Може, Василь щось бачив по-іншому, чи сприймав не так, але душа його боліла сильніше, прагнення волі було невимовно тужливим, а серце – відкритим і гарячим.
Батьки привезли на Донеччину Василька, коли йому було всього півтора роки. І так вирішила доля, що ці краї стали для нього місцем, де зміцнів його потяг до свободи, відповідальність за кожне вистраждане слово, початком і кінцем. Тут він зростав, а разом із ним мужнів його талант. Як важко було з року в рік, з дня у день відстоювати своє право розмовляти рідною мовою, помічаючи на собі здивовані, іронічні або й відкрито ворожі погляди!
Але історія нам демонструє, що такі ніжні та делікатні душі стоять до кінця, бо переконання в них непохитні й незламні:
Довіку не буде із мене раба,
Душа поневажить полон…
Сучасники про нього казали: “Стус – не селянський син. Він, певно, нешлюбний син якогось князя!” Поет надзвичайно пишався своєю національністю. Виплеканий на чистих водах українського слова, В. Стус не міг змиритися з тим, що пропонувала офіційна ідеологія. Чи не найгіршим було те, що він писав там, де писати вже було злочином.
І поет почав свою боротьбу… Тільки Господь бачив, як важко та страшно було молодому хлопцеві. “Полишений наодинці, напризволяще… Нами… Проти системи…” А система – вона ж усякого часу страшна технологічна машина, що будь-кого зіб’є з ніг. У 60-ті навіть слово проти системи було гріхом. Той гріх В. Стус спокутував своїм життям. Перший арешт: за вірші, за слово, за віру…
В “Особовій справі в’язня” записано, що вже з перших днів В. Стус стає “порушником режиму”: “намагався співати в камері”, “писав заяви, щоб йому дали можливість користуватися книгами із власної бібліотеки”.
Без сумніву, йому обрали найвіддаленіше місце для заслання, зі суворим кліматом і специфічним оточенням, повністю обмеживши його в спілкуванні з однодумцями.
Із “Таборового зошита” дізнаємося: “Таких умов, як тут, люди не пам’ятають ні з Мордовії, ні на чорних зонах, ні з Сосновки. Одне слово, режим, запропонований у Кучині, сягає поліцейського апогею. Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, або — найчастіше — загрожує карою. Буквально за півроку в мене тричі забирали побачення, чи не через місяць т.зв. “ларьок”, підряд три тижні відсидів у ізоляторі. Здається, ніде не було такого, щоб за голодівку забирали побачення, бо голодівка — то порушення режиму. Мене двічі карали за голодівку…”
В історії огляду лікарі назвали його “паталогічно чесним”. Так, чесним до того, що не міг не сказати, коли думав інакше, не виступити, коли всі мовчали, не захистити, коли могли вбити. Він був справжнім поетом, а значить людина не от сього світу. За роки ув’язнення він втратив здоров’я, а не сумління.
І тоді, коли значна частина інтелігенції мовчки відходила в бік, Василь Стус не відмовлявся від свого слова й використовував будь-яку нагоду, аби показати незламну позицію. Він був як лезо – прямий і гострий. Згадати хоча б його сміливу й беззастережну поведінку в кінотеатрі “Україна” на перегляді фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Бо ж він не вмів і не міг пристосовуватися, коли вірив у зовсім інше.
Згодом, поет напише до свого співв’язня: “Якщо про нас коли-небудь і згадають, то як про таких людей, що посміли бути самі собою в цей жорстокий час. А про декого десь там мале-е-енькими буквами напишуть, що він ще й вірші писав”.
Тим, хто не склав духовної зброї ніколи і ні за яких обставин, хто не втратив віри, Василь Стус присвячує:
…ми ще повернемось,
обов’язково повернемось,
бодай –
ногами вперед,
але: не мертвi,
але: не переможенi,
але: безсмертнi.
Ішов перший рік перебудови. У мордовському концтаборі четвертого дня осені 1985 року під час чергового тривалого голодування перестало битися виснажене серце Василя Стуса. І звістка миттєво прокотилася по всьому світові.
“Вістка про табірну смерть Василя Стуса вразила, як грім. 5 вересня 1985 р. про неї повідомили всі радіостанції світу. До Москви пішли урядові протести. Була найчорніша година перед Чорнобилем. Україна мовчала в клінічній анабіозі, і тільки мале коло друзів замученого поета збиралося в його київській хаті біля свічки перед розп’яттям. I сюди поверталася його душа, вибілена стражданнями, як білий птах”.
Карцер, холод, серцеві напади, відсутність допомоги. Останнє прохання Василя: “Дайте валідол, серце болить”. Наглядач: “Нічєво, абайдьошся”.
Достеменно не відомо, що насправді стало причиною його смерті, та всі фізичні й духовні тортури виявилися марними – поет пішов із життя нескореним. Він загинув, за те, що його любов до Батьківщини так і не змогли зламати.
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою, –
писав великий Тарас. Так міг би сказати про себе і Василь Стус.
***
Цьогоріч ми відзначаємо 30 річницю з дня смерті великого Поета. Василь Стус до сьогодні залишається безсмертним, адже він завжди у наших душах. Сміливий, рішучий, нескорений…