У патріотичному місті Лева вкрай рідко трапляється ситуація, про яку я хотіла б сьогодні написати. У Дніпропетровській області, в Нікопольському районі, є козацьке село Капулівка, про яке в 20-тих роках минулого століття писав Борис Антоненко-Давидович.
Капуляни вдома завжди спілкуються українською, але, приїжджаючи до міста, одразу починають розмовляти російською: вважають, що українська мова – це щось “непрілічне” (як вони кажуть), а російська – ознака того, що ти освічена, міська людина. Вони соромляться мови своїх предків, мови рідної землі. Москалізація настільки сильно в’їлася в їхні голови, що селяни не розуміють, що цим власноруч руйнують те, за що свого часу так відчайдушно боролися мільйони свідомих українців. Навіть зараз, після Революції Гідності, після смертей героїв Небесної Сотні, після нападу Росії, вони не розуміють, що українське – це не соромно. Ніколи не можна нехтувати своїм корінням, історією.
Як же прикро, що нащадки козаків називають себе хохлами і вважають це нормальним! “Так, я хохлушка. А шо тут такого? Вони руські, а ми хохли”, – кажуть капуляни. Хочеться закричати їм, розбудити їх від цього совдепівського сну! Хіба можна отак принижувати самих себе, своїх предків і дітей?
Утім, таке трапляється не лише на Східній Україні. Іноді навіть деякі львів’яни, аби здаватися якомога гостиннішими, розмовляють російською із приїжджими кримчанами або людьми зі сходу країни. Але для чого? У Західної та Східної, Північної та Південної, Центральної України одна державна мова і кожен, хто живе тут, мусить її знати або хоча б розуміти. Тим паче, приїжджаючи до найбільш україномовного міста у світі – Львова, східняки мають усвідомлювати, що практично 90% населення тут говорить саме українською, і не обов’язково має змінювати мову для спілкування з ними.
Львів’яни, які йдуть на поступки, думають, що таким чином вони здобудуть любов мешканців Сходу і тим самим збережуть цілісність країни. Але ця думка не є правильною, адже, аби зберегти Україну, не потрібно підлаштовуватися під когось, а навпаки – власним прикладом показувати співвітчизникам, що любити власну мову, знати історію та поважати традиції свого народу в такий час просто необхідно. Тільки тоді вороги не зможуть використати наше незнання проти нас самих.
На сході України поширені такі ситуації, коли люди, що виросли в українському етнічному середовищі, зараз підтримують дії Росії. Чому ж родині не вдалося вкласти в серце дитини любов до Вітчизни? Можливо, цьому не приділялося достатньо уваги. Батьки часто вважають, що нема сенсу витрачати час на пояснення таких очевидних, на їхню думку, речей, як патріотизм та повагу до духовної спадщини свого народу. І це жахлива помилка! У дітей немає того життєвого досвіду, який є у старшого покоління, тому дуже важливо, щоби саме близькі люди з малого віку формували свідомість своїх синів і доньок. Адже діти, яким удома не пояснюють, чому треба говорити саме українською, виходячи на вулицю, бачать, що їхні друзі, перехожі, продавці в магазинах, кондуктори в транспорті говорять російською і зрештою самі починають говорити цією мовою. Тому треба дуже уважно ставитись до виховання власних дітей, аби вони розуміли, що таке добро, а що зло, що рідне, а що чуже. Адже саме через незнання таких простих речей і відбуваються зараз ті події на Сході країни. Колишній прем’єр-міністр навіть говорити українською не вмів, що вже й казати про дух патріотизму в країні?
Проте є й справжні патріоти, які не зраджують своїм принципам. Узяти хоча б українську діаспору в Канаді – живучи далеко від Батьківщини, вони шанують рідні традиції та мову. Вся тамтешня громада говорить українською, відзначає свята своїх предків. На Великдень вони так само, як і ми, малюють писанки; на Різдво виконують колядки; співають народні пісні, вишивають рушники, сорочки. Їхні діти ходять в українські школи. Популярними серед діаспори є гра на народних музичних інструментах, зокрема бандурі, кобзі, сопілці; українські танці – гопак, аркан тощо.
Є такі герої і не за океанами. Особисто знайома з людьми, які рішуче перейшли на українську мову, незважаючи на кпини їхніх російськомовних колег і родичів. Також значна кількість східняків підтримала євроінтеграційні прагнення держави, не одна людина тоді віддала своє життя за Україну. Сергій Нігоян – перший загиблий на Майдані, родом із російськомовної Дніпропетровської області, до того ж, за національністю вірменин. Таких героїв маємо багато, треба їх шанувати, вони – гідний приклад для наслідування.
Події на Майдані пробудили патріотизм у юних серцях, змусили задуматись над власним світосприйняттям, переглянути свої переконання стосовно багатьох речей. Україна прокинулась, повстала проти ворога, зараз головне її підтримати та не згасити те полум’я любові до рідної землі, що здіймається над нашою Батьківщиною до самого неба.
Тримаймося! І “все буде добре для кожного з нас! Все буде добре, настане наш час”