Коли батько переплутав і купив мені квиток на верхню полицю, котру я ненавиджу, я ще не знала, що моя довга поїздка з дому до Львова буде такою важливою для мене. Зазвичай, ці 18 годин у потязі тягнулися нудно, тому я увімкнула плеєр та пішла у кінець вагона.
Підпаливши цигарку, я спостерігала за тим, як двоє військових відчинили двері до мого вагону та почали розмовляти з дівчинкою біля мене. Вона зі сміхом відповідала, що їде з хлопцем, та незабаром заскочила до салону, а хлопці звернулися до мене. Ми розговорилися. Один із них запропонував мені познайомитися з іншими. Несподівано для себе, я погодилася.
Одразу здавалося, що в цьому вагоні людно – хлопці сиділи тісно, голосно та бурхливо розмовляли, були не зовсім тверезими. Від мого приходу компанія пожвавилася, хлопці почали наввипередки стискати мою руку та називати своє ім’я. Мене ж представили як кореспондента (при знайомстві я зазначила, що пишу вірші, але якось раптом я стала кореспондентом). Почувши про це, один з хлопців майже зі сльозами попросив: “Напишіть правду! Благаю, напишіть про нас правду! Ми вже так стомилися від брехні…” Тоді я й зрозуміла, що не можу залишити це прохання без уваги, сіла на краєчок лави та мовчки аналізувала картину навколо мене.
Якщо б я сказала, що то було звичайне товариство любителів випити, – то була б неправда. Один із хлопців мені сказав, що вони довгий час провели в польових умовах, подалі від усього, крім напруги та бойових дій, а зараз просто відпочивають…
Навіть постійний сміх і кепкування один з одного було наче способом висміяти свій смуток. Щось тяжке й сумне бачилося в їхніх очах. Немов матір, яка переконує дитину, що під ліжком немає монстрів, вони переконували себе в тому, що врешті-решт закінчилося. Але їх чекали тільки двотижневі тренування на полігоні, а потім знову в самісіньке пекло…
– Командир! – мої думки перервав веселий голос. – Рахувать слоненят?
Командир, спокійніший від усіх хлопець, у відповідь посміхнувся.
– Одне слоненя… – почав той рахувати, всаджуючи хлопців, які бігали по вагоні, на місця. – Друге слоненя… Гей, руде слоненя, йди сюди!
Всі довго сміялися, бурмочучи пісеньку Петрика П’яточкіна.
На мить здалося, ніби всі вони стали звичайнісінькими друзяками: сміялися, пустували, бігали по вагону… Навіть коли прийшла провідниця, то замість того, щоб заспокоїти їх, вона почала сміятись разом із ними.
Монстри змовкли. Ця дружня атмосфера не давала їм змоги взяти гору. Відчувалося, що всі ці хлопці – немов рідні брати. Вони були єдині душею, довіряли один одному: інакше не можна. Коли перед тобою ворог, що хоче тебе вбити, поруч повинен бути такий друг, який зможе тебе зберегти…
Коли ми знову стояли у тамбурі вагону, один із хлопців попросив мене прочитати щось із моїх віршів. Поміркувавши декілька хвилин, я змогла відновити у пам’яті лише один – той, що написала, дізнавшись про загибель батька моєї подруги:
“Я тебя от пуль – да собой укрою.
Господи, Господи, помоги!
И не надо нам никаких «героев» –
чтоб исчезли враги!
И не надо нам ни торжеств, ни чести –
обещаний ложь…
Я сожму в руке освященный крестик –
и по сердцу дрожь.
Лишь закрыть глаза, тихо волком взвыть –
ты со мной молись!
Папа, папочка! Обещай мне БЫТЬ!
Лишь живым вернись!”
…І зависла тиша. Довжелезна, мертва тиша. Все, що я змогла сказати далі, поглянувши на їхні обличчя, було: “Вибачте”. Мені стало якось соромно, що я пробудила тих монстрів, нагадала хлопцям про те, що вони пережили та відчули. Але вони похитали головами та подякували мені.
Кожен із них, напевно, загубив когось на цій клятій війні. Але, не дивлячись на це, вони продовжують нести цей тягар за своїми плечима – тягар захисту нашої Вітчизни.
Напевно, то така доля в найкращих із чоловіків – рватися серцем до захисту нашого життя. Поцілувати жінку, дітей, батьків, зібрати речі та рівним кроком прямувати вперед, до самого горизонту…
Я просто хочу, щоб вони повертались. Кожен із них! Кожен із цих веселих і справжніх хлопців, кожен, хто зараз захищає нашу землю, нашу правду, наше життя.
Повертайтеся додому, милі! Повертайтеся цілі й неушкоджені! Бо кожен із нас, по всій країні, думає про вас, молиться Богові всією душею – тільки б ви повернулися. Бережіть себе!
Слава Героям!
Слава Україні!