ФОТОФАКТ
1 березня львів’яни мали змогу зустрітися із всесвітньо відомим польським кінорежисером Кшиштофом Зануссі і почути його лекцію «Мистецтво як дзеркало часу великих змін». Охочих побачити видатного режисера сучасности зібралася повна актова зала Львівського національного університету імени І. Франка. Студенти, викладачі, професори, театрали, кіномитці… Для Зануссі аншлаг став несподіванкою. Представив гостя Ректор університету Іван Вакарчук. Зустріч, яка тривала понад дві години, складалася з двох частин. Спершу режисер читав лекцію, ілюструючи її фрагментами із власних фільмів, які й слугували отим «дзеркалом». А згодом відповідав на питання авдиторії. З самого початку діялогу стало зрозуміло, що перед нами надзвичайно розумна, інтеліґентна, цікава людина. Свій виступ видатний режисер розпочав і закінчив обіцянкою за пів року вивчити українську мову та на найближчій зустрічі з львів’янами говорити вже по-українськи. Лекція Зануссі будувалася на тезах про діялог між комуністичним минулим та демократичним сучасним, східною і західною культурами; про моральні принципи і матеріяльні принади; про конфлікти між поляками та росіянами. «Ми живемо в поділеному світі, – каже режисер. – У Польщі, Україні, Угорщині і, зрештою, у всьому світі пліч-о-пліч живуть ті, хто переслідував, і ті, кого переслідували. Як їм жити разом? Як порозумітися?» І далі: «Я належу до покоління, яке за часів комуни старалося зберегти незалежність, не входити до партії і боротися за демократію, незалежність… Щоб світ став кращим, люди ризикували життям, сиділи у в’язницях… Світ став кращим, але не таким, яким ми бажали. Є розчарування, бо маємо корупцію, бідних і багатих…» Кшиштоф Зануссі наголосив: «У світі довідалися, що існує така країна, як Україна, лише після Помаранчевої революції. А зараз вам потрібно зробити своє мислення більш европейським. Тоді й для вас знайдеться місце в Евросоюзі». Львів режисер назвав італійським П’ємонтом і порівняв його з польським Вроцлавом. Зануссі зазначив: «Без Львова не було б України». Присутні зверталися до Кшиштофа Зануссі з професійними, особистими і навіть політичними запитаннями. Хтось поцікавився: «Ви згадали про не найкращий стан опери, а як щодо театру, чи немає загрози для нього згодом втратити свою актуальність?» – Так, справді, опера сьогодні – музей, можливо, і театр скоро буде музеєм. В Европі й Америці люди не захоплюються театром. Актори стали частіше зніматись у різноманітних серіялах. Та все ж я працюю і в театрах. На питання, чим Зануссі займається, крім режисури, він відповів: «Окрім кіно, я ще займаюсь викладацькою і громадською діяльністю». Про політичну ситуацію в Україні він сказав: «Добре не орієнтуюся в політиці. Ідентичність України зміцнилася від Помаранчевої революції. Для всього світу вона стала виразнішою, ніж раніше. А політики… От ми маємо близнюків: один – президент, инший – прем’єр-міністр. Якби не були братами, може, чубилися б так, як ваші…” Усесвітньо відомий польський кінорежисер також розповів про свої плани на майбутнє. Зараз Кшиштоф Зануссі працює над сценарієм двохактної п’єси для польського телебачення. Також у травні 2007 року він розпочне роботу над виставою «Невеликі подружні злочини» Еріка Еммануеля Шмітта у національному акаде¬мічному драматичному театрі імени Івана Франка. За словами Зануссі, робота над виставою триватиме місяць. У спектаклі будуть задіяні лише українські актори. Після лекції ректор Іван Вакарчук подарував гостеві на згадку про зустріч із львівською інтелектуальною громадою невеликий символічний презент – знайдений археологами стилос.
ВІЧНИЙ ШЕВЧЕНКО
З кожним приходом весни щoраз ближчою стає до нас та знаменна дата, коли виповниться 200 років від дня народження талановитого художника, ґеніяльного поета, великого борця за кращу долю свого народу, світоча української нації Тараса Григоровича Шевченка. Можна перерахо- вувати ще безліч епітетів, які характеризують цю людину, однак у свідомості кожного українця Тарас Шевченко асоціюється зі словом «Кобзар».
І, мабуть, немає кращого і влучнішого слова, щоб охарактеризувати народного поета, який так щиро і палко передав думки і почуття простого народу. Адже кобзар – це народний співець, хранитель народної пам’яті, історії та культури. Спів кобзарів будив у людях національну свідомість за часів Козаччини, лунав дзвінким акордом і за часів поневолення України. А ще «Кобзар» – це книга, яка для українського народу така ж важлива, як і Біблія.
Життя Тараса Шевченка було сповнене страждань і перешкод. Мабуть, не було такого періоду в його житті, щоб доля не підкидала йому нові випробування. Тарас Григорович народився в кріпацькій родині, тому ще змалку зіткнувся з таким соціяльним лихом, як панщина, важкий тягар якої підірвав не безмежні фізичні сили його батьків. Саме тому Тарас дуже рано став сиротою.
Про цю болісну втрату він потім писав:
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі)
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!..
Рідна українська природа була першим Тарасовим джерелом розуміння краси, формувала смаки, мислення. Дуже рано виявилися здібності до малярства. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього великою радістю. Коли юний художник намалював п’яного дяка, то був покараний. «Цей перший деспот, на котрого я наткнувся у моєму житті, – писав Шевченко, – вселив у мене на все життя глибоку огиду і презирство до всякого насильства однієї людини над иншою». Прагнучи стати художником, Шевченко побуває у трьох церковних малярів. Проте жоден з них не вважає Шевченка талановитим учнем, тому пан Енгельгардт робить Тараса кухарчуком, а потім служником-козачком.
1832 року Тарас Шевченко разом з паном Енгельгардтом переселяється в Петербург, де починає вчитися у малярних справ майстра Ширяєва. Ширяєв був жорстоким, тому Шевченкові не раз діставалося, але він терпів заради омріяного мистецтва. Тарас дуже часто малював з натури. Одного разу, перемальовуючи статуї в Літньому саду, він зустрів свого земляка – художника Івана Сошенка, який познайомив його з видатними діячами української та російської культури Карлом Брюлловим, Василем Григоровичем, Олексієм Венеціяновим, Василем Жуковським, Євгеном Гребінкою. Вони ор¬ганізу¬вали викуп Шевченка з кріпацтва. 22 квітня 1838 року Жуковський на квартирі у Брюллова вручив Тарасові відпускну грамоту.
На честь тієї події Шевченко потім написав поему «Катерина», яку присвятив Жуковському.
В оточенні художників і письменників Шевченко перш за все зростає духовно. Він відчуває себе щасливим, бо став віль¬ною людиною. «Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь. Велике щастя бути вольним чоловіком», – писав він у листі до брата.
Зразу після викупу з кріпацтва Шевченка зараховують до Академії мистецтв. Незабаром він стає одним з найулюбле¬ніших учнів видатного Карла Брюллова. У малярстві Шевченко робить дедалі по¬міт¬ніші успіхи. Його тричі нагороджують срібною, а потім і золотою медаллю. Події у Петербурзі лягли в основу Шевченкової повісті «Художник».
Однак попри все Тарас Григорович сумує за Батьківщиною. Свідченням цього є уривок з листа братові Кирилу, в якому він просить писати листи по-українськи: «Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тільки і бачу во сні, що тебе, Кирилівку, та рідню, та бур’яни…» У 1843 Шевченко з допомогою друзів приїжджає на Україну. Він був глибоко вражений важким становищем простого народу. Тому цей рік стає переломним у світогляді поета. З ним закінчується романтичний період творчости Тараса Григоровича і починається новий період – «трьох літ». З’являються такі гостросатиричні твори, як «Сон», написаний під впливом подорожі на Україну, «Кавказ», «Єретик», «Великий льох», «І мертвим, і живим…». Свій психологічний стан Шевченко яскраво змалював у творі «Три літа»:
Доглядаюсь, –
Бодай не казати.
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії…
І засохли мої сльози,
Сльози молодії.
І тепер я розбитеє
Серце ядом гою,
І не плачу, й не співаю,
А вию совою.
1845 року Шевченко закінчує Академію мистецтв і вирушає в Україну з наміром там оселитися. Знаходить роботу в Київській археографічній комісії та починає змальовувати й описувати пам’ятки по всій Україні. У Києві поет зайомиться з викладачем історії Київського університету, а в майбутньому видатним істориком, письменником та публіцистом Миколою Костомаровим. Він загітував Шевченка приєднатися до Кирило-Мефодіївського братства.
Тарас Григорович зібрався посісти місце викладача малювання у Київському університеті, на яке вже був затверджений, але цьому перешкодив арешт.
5 квітня 1847 року за доносом студента Петрова, який видав членів Кирило-Мефодіївського братства, його арештували і відправили на заслання із забороною писати і малювати. Про цю заборону Шевченко написав у щоденнику: «Забрано найблагороднішу частину мого бідного існування! Трибунал під головуванням самого Сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку». З 1847 по 1857 він перебуває на засланні в Оренбурзі, Орській фортеці, Новопетровській фортеці, бере участь в Аральській експедиції. Та навіть там він продовжує писати вірші і малювати. В умовах щоденної муштри, кепкувань з’являється славнозвісний цикл «В казематі». Проте Шевченка не покидає думка повернутися на Україну. Нарешті в 1857 році друзі добиваються дозволу на звільнення. Шевченко прибуває в Нижній Новгород, де пише поему «Неофіти», уривок «Юродивий» і триптих «Доля. Муза. Слава». Ці твори переконливо свідчать, що заслання хоч підірвало здоров’я, але не зламало його духу.
Повернення Шевченка до Петербурга вітали всі прогресивні сили країни. Оповитий ореолом борця-мученика, поет викликав велике захоплення.
У 1859 Шевченко здійснює третю подорож в Україну. Тут він облюбував невелику діляночку землі на кручах Дніпра, щоб оселитися після одруження. Десятирічна солдатчина не очерствила його ніжного серця, він завжди мріяв про сімейний затишок.
Але не був щасливий Шевченко і в особистому житті. Перша мрія про одруження з коханою дівчиною Оксаною Коваленко виникла в молодого пись- менника ще тоді, коли він був кріпаком. Та намір лишився не здійсненим. Дівчина вирушила в похід за москалями. Про це згадує у вірші «Ми вкупочці колись росли»:
… «Чи жива
Ота Оксаночка?» – питаю
У брата тихо я. «Яка?»
«Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?»
«Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала,
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась
Острижена…»
У 1830 році, під час свого перебування в місті Вільні, Тарас покохав вродливу дівчину – польку Дусю Гусиківську, яка працювала швачкою. «Мила Дуня чорноброва», як її називав Шевченко, проявила багато турбот про кріпака Тараса. Проте не могло бути й мови про одруження, бо Дуня була вільною, а Тарас – кріпаком.
Питання про одруження особливо гостро постало в Шевченка після повернення із заслання. Під час свого тимчасового перебування з 20 вересня 1857 року до 8 березня 1858 року в Нижньому Новгороді поет познайомився з молодою артисткою місцевого театру Катериною Піуновою і хотів з нею одружитися. Однак і цього разу здійснити намірів не вдалося.
У червні 1859 року поет повертається на Україну після заслання. У хаті свого родича Варфоломія Шевченка він побачив бідну наймичку-красуню Харитину Довгополенко. У листопаді цього ж року вже з Петербурга листом просить Варфоломія умовити Харитину вийти за нього заміж: «Харитина мені дуже подобається… Навчи її і розтлумач, що нещасливою вона зі мною не буде… Мені б кращої дружини і на краю світа не треба». Та й цього разу Шевченкові не пощастило одружитись: Харитина на це згоди не дала.
Дехто з родичів поета радив йому одружитись з будь-якою панянкою. На це в одному своєму листі він дав таку гнівну і справедливу відповідь: «…я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднати з собачою панською кров’ю? Та й що та панночка робитиме в моїй мужицькій хаті? З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку».
Останню спробу одружитися Тарас Шевченко зробив влітку 1860 року у Петербурзі з колишньою кріпачкою з України Ликерією Полусмаковою, яка була наймичкою в одних панів. Ликері Шевченко присвятив два вірші, вміщені в «Кобзарі».
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу,
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені.
Веселая присниться мати
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Так уявляв собі Шевченко сімейне благополуччя.
Та й цього разу деякі «друзі» поета постаралися, щоб до щасливого завершення планів не дійшло. Коли все було готове до весілля, вони розбили і цю мрію поета. Він зрозумів, що відтепер залишається тільки одне – повна і довічна самотність.
Усю глибину особистого трагізму й тугу свого самотнього життя Шевченко виразив у вірші «Якби з ким сісти хліба з’їсти»
…Ні. Треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині…
Після смерті Шевченка Ликера Полусмакова невдало вийшла заміж за перукаря-п’яницю Яковлева, який дуже з неї знущався і навіть спалив її портрет, який намалював Шевченко. Лише тоді Ликера по-справжньому оцінила поета, заявивши: «Дурна була і не знала, хто був Шевченко».
Поховавши свого чоловіка, Ликера пе¬ре¬селилася на постійне проживання до Канева, де вона до кінця свого життя (померла у 1917 на 77-ому році) відвідувала дорогу для неї могилу. З ранньої весни і до пізньої осені на могилі великого Кобзаря Ликера дбайливо вирощувала різні яскраві квіти. Усе місцеве населення називало Ликеру Шевченчихою. Одягалася вона завжди в чорну, довгу, майже до землі спідницю, сукню або пальто. Носила чорну хустину. «Було, прийде на гору, – не раз розповідали ті, хто її добре знав, схилиться на білий хрест і плаче-плаче… І так цілісінький день, лише ввчері іде додому».
Єдиною річчю, що лишилася від неї людям, був рушник, з домотканого полотна з вишитою першою літерою її імени та розкішним квітковим орнаментом. Це рушник, який Ликера вишивала для Тараса Шевченка.
„Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури… Доля переслідувала його в житті, скільки лише могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу… Найкращий і неоціненний скарб доля дала йому лише по смерти – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.”
Так писав про Тараса Шевченка инший великий син українського народу – Іван Франко. Шевченко гідно продовжив справу, яку розпочав Іван Котляревський, повів українську літературу за тим вогником, який засвітив його попередник. Уся творчість, весь потенціял Шевченка виросли на народному підґрунті. Піднятий з глибин народних, Тарас Григорович тонко передав почуття і настрої простих людей, свою поезію писав простою народною мовою, яку зумів підняти на небачений до цього рівень.
Після смерти Тараса Шевченка поховали в Петербурзі на Смоленському кладовищі, але потім перепоховали в Каневі на Чернечій горі.
Великий Кобзар знайшов вічний спочинок на Дніпрових горах. Щоб дістатися до його могили, необхідно піднятися довгими сходами, обабіч яких то тут, то там впадають в око широкі таблиці з уривками творів Шевченка.
Дай же, Боже, коли-небудь
Хоч на старість стати
На тих горах окрадених
У маленькій хаті
Хоча серце розчулене,
Проточене горем,
Принести і положити
а Дніпрових горах.
Ці слова сповнилися лише по смерти Шевченковій.
На самому верху гори височіє пам’ятник над могилою. Кобзар, застиглий у скульптурі, немов вдивляється кудись у далину, туди, де простягнувся Дніпро, а за ним степи, лани, кручі… Словом, так, як бажав Тарас Григорович у «Заповіті». У підніжжя монументу знаходиться фрагмент його вірша:
Свою Україну любіть,
Любіть її во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Перебуваючи в такому місці, відчуваєш, що спочив Тарас Григорович, мабуть, у найкращому куточку української землі, якій віддав багато років свого непростого життя.
Наше завдання берегти пам’ять про великого поета, бути гідними нести його славу, бо народ, який не поважає своїх пророків, не має права на існування.
Українська земля ще народить не одного ґенія, але такого, як Шевченко вже не буде ніколи. Він є вічним, як вічними є його поезія, його слава, його ім’я.
Дорогий читачу!
Сталося так, що з різних причин не вийшов у світ номер газети за листопад-грудень 2006 року. Якщо тебе бентежить цей факт, то хочу зазначити, що він нічого не означає. «Ярослов» продовжує своє існування. Справа в тому, що зміни у «Ярослові» назрівали ще минулого року. Члени редакції, які ось уже більше як два роки працювали пліч-о-пліч над створенням газети, безперечно уже переросли її рівень. У той час багато студентів, в основному з першого та другого курсів, висловили бажання працювати у «Ярослові». В умовах переходу повноважень від одних до инших той номер так і не зміг народитися. Однак добре слово не може пропасти. Тому наше завдання гідно підхопити естафету і продовжити добру справу. Безперечно, багато хорошого і потрібного було зроблено, тому ми не можемо не зважати на це. Але продовжуючи традиції, ми також намагатимемося вдихнути у «Ярослов» свіже дихання, нові думки. Якщо нам не вдасться зробити це зразу, то без сумніву з часом ми прийдемо до цього. Важливе значення матиме для нас читацька критик, до якої будемо дослухатися, звісно, якщо вона буде об’єктивною та обґрунтованою. Адже мудра людина завжди повинна бути на боці своїх критиків, щоб виявити свої слабкі сторони, працювати над ними і робитися сильнішою і кращою.
Принциповим для нас є використання «Проєкту найновішої редакції українського правопису». Незважаючи на деяке скептичне ставлення до нього окремих читачів, ми залишатимемося послідовними в цьому питанні. Адже це є особливістю нашої газети і робить її відмінною і неповторною з-поміж инших.
З огляду на те, що філологічний факультет завжди був багатий на таланти, зокрема поетичні, вважаємо за доцільне відновити поетичну рубрику, яка тепер називатиметься «Літературна скарбничка». Напевно, кожен другий студент філологічного факультету пише або пробував писати вірші, то бачимо дуже потрібною таку рубрику в студентській газеті філологічного факультету, де кожен зміг би деб’ютувати зі своїми віршами, дати їм дорогу у світ. Тому запрошуємо всіх до співпраці, не лише в рубриці «Літературна скарбничка», а й в инших рубриках. Якщо у вас є цікаві матеріяли, які могли би підійти «Ярослову», надсилайте їх за нашою електронною адресою, яку ви знайдете на останній сторінці, або покажіть членам редакції. Разом ми зробимо газету цікавою!
Хочу сказати, що більш ніж два роки тому члени попередньої редколегії посіяли чудове зерно, яке зійшло, виросло і дало плоди. Ми, як молоде покоління сіячів, змогли оцінити ці плоди, вибрати з них найкраще. Тепер наша черга сіяти яре слово. Сподіваюся, що й воно проросте здоровими стрункими паростками.