ФОТОФАКТ
У межах підготовки до 150-річного ювілею Івана Франка у Львівському національному університеті 24 лютого відбулася зустріч із внуком письменника, відомим українським вченим і громадським діячем Роландом Тарасовичем Франком. Слово про гостя виголосив директор літературно-меморіяльного музею Івана Франка у Львові, письменник Роман Горак. Розмову продовжив сам Роланд Тарасович, поділившись спогадами про родину Франків та розповівши про свій життєвий шлях. На зустрічі був присутній екс-держсекретар Президента України, екс-віце-спікер Верховної Ради України Олександер Зінченко.
Він і Вона: історії вічного кохання
Людських історій є всього чотири, казав Борхес. Візій минулого та майбутнього ще менше. Здається, лишень дві. І надто одинокою почуває себе людина в життєвій метушні без кохання. Адже кохання — це завжди сподівання на краще, опозиція до небуття, вічний каталізатор людських вчинків. Саме звідси — всі без винятку революції, включно з оксамитовими та помаранчевими, технічний та соціяльний прогрес, красиві жести античних скульптур. Звідси також — гімнастично пружна хода Марінетті і вибухівка, закладена під музеями світу, увесь авангардизм, цей різновид тероризму в мистецтві, звідси й ідеалізм у квадраті, англійська цвинтарна метафізика, і Кальдеронів здогад про те, що „життя — це сон”, і похований живцем Едгар По, і Шарль Бодлер, курець опіуму, і п’яний Рембо на кораблі, і, зрештою, уся література. Для письменників кохання — начебто світло в кінці тунелю: без нього життя перетворюється на темряву, бруд та вічну дезорієнтацію. Тому творчість будь-якого поета чи прозаїка — це передусім історія його кохання, зрад, інтриг і пристрастей. Усі вони не схожі між собою, кожна має свою родзинку та особливе закінчення, і в цьому, мабуть, головна принада кохання.
Кохання на перетині вулиць
Наприкінці XVI століття у Львові нестямно покохали одне одного італієць, виходець з грецького острова Кріт Мікелліні та українка Пелагея. Хлопця звали Ромунальдо, або Роман. Обоє походили з давніх купецьких родів. Жили закохані в Краків-ському передмісті (його територія простягалася від сучасного Собору Святого Юра до Підзамча). Мікелліні та Пелагея здружилися ще дітьми. А коли подорослішали, між ними спалахнуло палке кохання. Та перешкодою їхнім почуттям стали батьки, які забороняли закоханим зустрічатися через різну конфесійну належність: вона була православною, він — католиком. Навесні 1593 року Мікелліні вирушив до Венеції по вино. Такі мандрівки зазвичай були тривалими і розтягувалися на місяці. Коли він повернувся з Італії, Львів був охоплений епідемією чуми. Страшна хвороба вразила і Пелагею. Її, як і решту заражених чумою, вивезли за місто і залишили в Саду хворих під наглядом монахів (біля теперішнього краківського ринку). Хворі були приречені. Мікелліні, попри вмовляння батьків, кинувся до Саду хворих. Хлопець почав доглядати за Пелагеєю, сподіваючись вилікувати її. Але всі його старання виявилися марними — Мікелліні заразився сам, а його кохана померла. Відчуваючи, що з тенет смерти не вирватися, він встиг замовити два однакових надгробки. На плитах були намальовані два серця, оповиті лавровим вінком, і напис: „Те, що любов навіки поєднала, не в силі роз’єднати смерть”. Після смерти дітей їхні батьки помирилися. Виконуючи останню волю закоханих, їх поховали разом на межі двох кладовищ — католицького, поруч із костелом святого Станіслава, і православного, при Благовіщенській церкві. Для цього родичі розібрали стіну, що розділяла цвинтарі. Кожен був похований на „своїй” половині і водночас могила була спільною. Наприкінці XVIII століття австрійці розібрали обидві церкви, не залишилося й сліду від кладовища. Місце поховання Мікелліні та Пелагеї знаходиться між теперішньою вулицею Шолом-Алейхема і будинком № 13 по вулиці Городоцькій. Коли товариші поїхали до Італії за крамом, то переповіли трагічну історію закоханих. Італійці, додавши деякі свої деталі та місцевого колориту, включили вражаючу історію в збірку новел, яка згодом потрапила на очі Вільямові Шекспіру. Під впливом цього твору англійський драматург написав п’єсу „Чума на обидві ваші домівки” (первісна назва), більше знану, як „Ромео і Джульєтта”.
Запрошення в замок
Із маркізою дю Шатле Вольтер познайомився за доволі пікантних обставин. Боя-чись, що його спіймають та кинуть у Бастилію, знаменитий француз тривалий час вів у Руані життя самітника. Однак якось Вольтер таки наважився вийти на прогулянку. Тихої місячної ночі він блукав містом. Коли ж повертався додому, помітив кількох чоловіків міцної статури з киями в руках, які когось очікували біля дверей будинку, де він мешкав. Вольтера охопив панічний страх. Його тіло тремтіло, а язик задеревів, прикипівши до піднебіння. Бідолаха пригадав, як гультіпаки одного вельможі, якого він висміяв у своєму фейлетоні, кілька років тому залишили на його тілі синці. Однак тієї ночі усе склалося по-иншому. Несподівано на дорозі з’явилася пишна карета. Проторохкотівши бруківкою, вона зупинилася біля будинку поета. Підозрілі чоловіки розчинилися в темряві. Усміхнений Вольтер кинувся до карети дякувати своїм чудовим рятівникам. Виявилось, випадково дізнавшись про жалюгідне становище поета в Руані, маркіза дю Шатле відразу примчала сюди разом із чоловіком, аби запросити Вольтера у свій замок. Пропозиція була надто спокусливою, щоб відмовлятися від неї. Поет погодився. П’ятнадцять років вони прожили разом. Це був власне період розквіту його таланту. У покоях маркізи дю Шатле Вольтер написав свої кращі твори. Вона не була красивою. „Маркіза вирізнялася з-поміж инших жінок своєю міцною тілобудовою. Вона вправно їздила верхи, із великим задоволенням грала в карти і любила міцне вино. У неї були масивні руки та страшенно криві ноги. Зовнішністю вона скидалася швидше на швейцарського гвардійця, аніж на жінку. Не розумію, чим маркіза приворожила Вольтера?” — дивувалася одна із сучасниць знаменитого француза. Життя поета та його пасії проходило в надзвичайній розкоші. Вольтер прокидався в ліжку, на барвистих простирадлах, що пахли айвою і сухим абрикосовим цвітом. Він бачив над собою високу й чисту стелю з орнаментальним розписом, а навколо — цілу колекцію гарних предметів зі срібла, горіха ебену, сандала, слонової кістки, бронзи, теракоти, мережива, оксамиту. Двадцять чотири години на добу Вольтер працював. Инколи його доводилося чотири рази кликати до обіду. Маркіза в цей час вправлялася в розв’язуванні геометричних задач або читала філософські твори (філософія та геометрія були її дивними захопленнями). Праця не заважала їм бачити один одного щомиті. Але в 1748 році ідилія закінчується. Маркіза дю Шатле знайомиться з офіцером Сен-Ламбером. Стосунки між ними розвиваються досить жваво. Через три місяці маркіза завагітніла від Сен-Ламбера. Щоб уникнути скандалу, дю Шатле поспіхом віддається чоловікові, аби згодом саме його оголосити батьком майбутньої дитини.
Вольтер болісно переживав бурхливий роман своєї покровительки, але, будучи на її утриманні, не наважувався їй дорікати. Запізніла вагітність стала фатальною для маркізи. Вона померла через кілька днів після пологів. Біля смертного ложа коханої Вольтер раптом згадав про медальйон з його портретом, який маркіза завжди носила з собою. У свою чергу чоловік запевняв поета, що насправді на медальйоні завжди було його обличчя. Коли обоє кинулися до прикраси, натрапили на сонцесяйну посмішку Сен-Ламберта. „О господи, — вигукнув тоді Вольтер, — такі от жінки!”
Кохання тривалістю в п’ятдесят років
Вони були сусідами. Звичайно, усе починалося із безневинних дитячих пустощів, поцілунків у темних алеях та наївних освідчень, які згодом переросли в кохання. Зрештою, вони побралися. Згодом у них народилося четверо дітей. Однак це не перешкоджало обом плести інтимні інтриги поза сімейним вогнищем. Першою зрадила вона. Її обранцем став близький друг сім’ї літератор Сент-Бев. Властиво це був той потаємний ідеал, який тривалий час вимальовується в найвіддаленіших комірчинах жіночої свідомости, аби в певний момент розродитися справжнім коханням. Її чоловік усе знав. Він був свідком подружньої зради і, аби якось розвіяти депресію, завів собі коханку. Однак Джульєтта Друе була кимсь більшим, аніж просто коханка. Їхні стосунки тривали п’ятдесят років. А це майже життя. Вона написала йому понад двадцять тисяч листів і жодного разу не повторилася. Він усе життя ревнував її до инших чоловіків: забороняв одягати пишний одяг, користуватися парфумами та косметикою, зайвий раз виходити на вулицю, инколи місяцями тримав під домашнім арештом. У результаті неймовірно красива акторка та натурниця Джульєтта Друе перетворилася на посередню жіночку в літах, але це анітрохи не бентежило її. Вона супроводжувала чоловіка, у якого була законна дружина, у мандрівках, була поряд, коли його прирекли на політичне вигнання. І жодних нарікань на долю. Джульєтта бачила, що в нього, окрім дружини та неї, є й инші жінки. Однак вона знала, що якими б тривалими не були їхні розлуки, якими б привабливими не були його нові пасії, він все одно повернеться до неї. Однак йому довелося сповна розплатитися за своє грішне життя. Спочатку в жахливій корабельній катастрофі гине його старша дочка, молодша, так і не знайшовши супутника життя, сходить з розуму, згодом смерть забрала й обох його синів. У 1868 році від серцевого нападу помирає його дружина Адель Фуше. Через 15 років на його долю випадає ще одне випробування — на 77-ому році обривається життя Джульєтти. Отож, на схилі літ старець Віктор Гюго залишився геть самотнім.
Кохання з ароматом троянд
„Твої листи завше пахнуть трояндами, що в’януть, ти, моя бідна, пожухла квітко! Легкий, тонкий аромат — ніби нагадування про якусь любу, мрію з минулого. І ніщо тепер так не ранить моє серце, як ці пахощі; тонко, легко, але невідступно, невгамовно нагадують вони мені про те, про що віщим голосом говорить моє серце і чому вірити я не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, чи можливо, щоб я жила тепер, коли я знаю вже инше життя?”
Понад сто років тому в Мінську була весна. Вона опускалася похмурою сталевою пеленою над коханням, яке якось дивно називати таким, що не відбулося. Він помирав у неї на руках, а вона, мабуть, на самому дні серця усвідомлювала, як багато їй дано — не жити, а вмирати поруч із ним. Инакше не народилися б, можливо, її вірші… Леся Українка і Сергій Мержинський познайомилися в 1897 році в Криму. Уже тоді давався взнаки його внутрішній розлад — він служить у Державному контролі Лібаво-Роменської залізниці, служба його безсумнівно пригнічує, його серце прагне чогось зовсім иншого, він — увесь у світі своїх ідей, які стають і її власним світоглядом. „Друг моїх ідей” — називає вона його, кажучи завжди „дружба”, а не „кохання” про ці стосунки. Згодом він гостює в її сім’ї, і там відбувається освідчення — в повітрі висне його „ні”. Але… абсолютно нічого не змінює в їхніх стосунках, тому що кохання до чоловіка стає любов’ю до його думок, його мови… Сергій Мержинський діяльно-турботливо ставиться до всього, що написано і сказано Лесею — в Мінську він клопочеться про постановку її драми „Блакитна троянда”, знайомить Лесю з цвітом тодішньої мінської інтеліґенції, допомагає опублікувати в журналі „Жизнь” кілька публіцистичних і літературознавчих статей. Про те, що відбувається між ними в ці останні два роки, окрім неймовірного духовного злиття і братства душ, вона говорить у віршах. Цикл віршів, написаних поруч iз Мержинським, про Мержинського, тривалий час зберігався в рукописному архіві поетеси і побачив світ лише в другій половині минулого століття — за свого життя Леся не хотіла виносити ці рядки на суд публіки, надто невіддільні вони від її почуттів, її дихання. Істинну ж суть стосунків своїх і Мержинського, так, як вона їх відчувала, асоціятивно і невигадливо-чесно, вона вихлюпнула на папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши біля ліжка Сергія Мержинського, що помирав, поему „Одержима”. Київ багато років займав центральне місце в біографії Сергія Мержинського. Рано померла мама, і дитинство пройшло в бабусі у Києві. Згодом — Київський уні-верситет, входження в перші осередки соціал-демократів, потім свою революційну діяльність він переніс у Мінськ. У 1901 році він помирав від невиліковного на той час туберкульозу, в Мінськ до Лесі в ту останню, прощальну їхню зустріч приїжджали її родичі, без неї в Україні відзначили спочатку 25-річчя літературної діяльности її матері, поетеси Олени Пчілки, згодом — Лесине власне 30-річчя. Вона мовчки перебувала поряд з Мержинським: „Ми навіть нечасто з ним розмовляємо, він лише просить, щоб його не залишали самого, але, звісно, про це просити не треба…” Умираючи в Лесі на руках, Сергій шепоче своє останнє прохання: попіклуватися про долю жінки, яку він кохав. Леся чекала слова освідчення, а вони були адресовані иншій.
Кохання з трьома невідомими
Агата Мері Клариса Міллер походила зі звичайної англійської родини: у матері чи не щодня з’являлося нове захоплення, у батька ж періодично ускладнювалися стосунки з алкоголем, вихованням дітей (в Агати були старші брат з сестрою) займалася нянька, яка готувала найкращий у світі пудинг. Ще в ранньому дитинстві дівчинка зрозуміла, що справжня леді повинна приховувати свої почуття. Коли в п’ять років їй подарували цуценя, вона не вигадала нічого кращого, як, заховавшись у вбиральні, пошепки повторювати: „У мене є собака. Справжній живий собака.” Десь у цьому віці Агата вперше закохалася. Однак як і годиться справжній леді, вона ретельно приховувала свої почуття. Настільки ретельно, що матері доводилося переконувати дочку, аби та була милостивіша до Філіпа. Свого першого чоловіка Агата Міллер зустріла на фронті. Приворожив він письменницю своєю незвичайною на той час професією. Арчибальд Крісті був військовим пілотом. Побравшись, вони тривалий час жили нарізно. Вона працювала медсестрою у військовому госпіталі (от звідки унікальна обізнаність Ерк’юля Пуаро та міс Марпл у медичних препаратах та різноманітних отрутах). Він служив у Королівському Повітряному Корпусі. Після завершення війни раптом виявилося, що Агата та Арчі були зовсім різними людьми. Йому, наприклад, подобався гольф. Він міг годинами розповідати про цю гру або ж цілими днями грати в неї. Натомість до перших літературних спроб своєї дружини ставився недбало. Його дратувало, що дружина замість того, щоб повправлятися з ним у гольф, пише усяку гидоту. Тому не дивно, що поява на його життєвому шляху прихильниці цього вишуканого виду спорту Ненсі Ніл остаточно руйнує стосунки між Арчі та Агатою. Аби чоловік назавжди запам’ятав їхнє розлучення, уже відома на той час письменниця вдалася до провокації. Напередодні церемонії вона просто зникла. І доки поліція в пошуках Агати збивала в Лондоні пил, вона мирно відпочивала собі в санаторії, у якому письменниця начебто лікувалася від амнезії і була зареєстрована під іменем Ненсі Ніл. У той час вийшла друком перша значна за обсягом її книга „Вбивство Роджера Екройда”. Роман відразу наробив галасу. І не останню роль у цьому відіграло таємниче зникнення авторки — чудовий піяр-хід для письменника, який щойно пробиває собі путь у справжню літературу.
Із другим чоловіком Максом Мелоуном Агата познайомилася на розкопках центру давньої шумерської цивілізації міста Ури. Поява знаменитої письменниці на робочому майданчику — це було найменше, що хвилювало молодого археолога Мелоуна. Однак спільні сніданки, вечірні прогулянки, зрештою, неабияка зацікавленість, яку проявила до розкопок Агата Крітсі, змусили змінити ставлення Макса до цієї жінки. „Що ж, мушу визнати, вона не така уже й стервозна”, — сказав якось він. Наступного дня вони побралися. Заради одруження з Агатою Макс відрікся католицької церкви, яка відмовилася визнати легітимність їхнього шлюбу (Крісті була англіканкою). Вона ж заради нього пожертвувала своїми роками: коли Агата виробляла новий паспорт, вона свідомо себе „омолодила” на декілька років, аби скоротити вікову різницю між Максом та собою. А взагалі, це була унікальна пара. У Королівському історичному товаристві він був знаменитим ученим, вона ж — лишень його скромною дружиною. У Клубі ж письменників йому доводилося обмежуватися роллю чоловіка королеви детективного жанру.
Три Маргарити одного Майстра
Безумовно, Майстрові поталанило менше, аніж його автору. Адже в житті першого була лишень одна Маргарита, натомість другого доля обдарувала аж трьома. Тетяна, Любов та Олена були практично ровесницями. Красуні (до речі, літературознавці й досі сперечаються, котра з них була вродливішою) народилися в різних кінцях Російської імперії: Таня — в Рязані, Люба — на околиці польського містечка Ломжі, Олена — у Ризі. Таня та Люба належали до знатних родин: актор-аматор Микола Лаппа був управителем саратовської Казенної палати, поліглот та літератор Євген Бєлозерський спочатку перебував на дипломатичній службі, а згодом подався в акцизне відомство, батько ж Олени, Сергій Нюрнберг, працював учителем, адвокатом, податковим інспектором та журналістом. І взагалі в біографіях трьох „Маргарит” можна віднайти чимало збігів. Наприклад, усі три народилися восени: у 1892 році — Тетяна, рік потому — Олена, 1895 року на світ з’явилася Люба. Дівчата походили з багатодітних сімей: у Лаппів було шестеро дітей, у Бєлозерських та Нюрнбергів — по четверо. Крім того, у дитинстві усі три захоплювалися мистецтвом. Люба серйозно займалася співом і танцями, до того ж добре малювала і проявляла неабиякий літературний хист. Таня не пропустила жодної прем’єри в саратовській опері. Батько Олени був засновником театру в Ризі, і дівчина в дитинстві марила кар’єрою актриси.
Із своєю першою дружиною Тетяною Лаппа Михайло Булгаков познайомився в Києві в 1908 році, коли дівчина гостювала в бабусі. Вечірні прогулянки набережною та крученими київськими пагорбами назавше залишилися в його пам’яті. Київ лежав перед ними мов безкрая лука з парковими алеями, хаотичними забудовами, пішохідними містками через річку, птахами та ангелами. Однак літо закінчилося, і коли прийшла мить прощатися, він зрозумів, що кохає її. Тривалий час вони листувалися. Коли ж Тетяна, не виконавши обіцянки, не приїхала до бабусі на Різдво, Михайло з відчаю хотів навіть застрелитися. Вдруге вони зустрілися в Києві 1911 року. Запаморочений красою Тані, Михайло, тоді вже студент медичного університету, махнувши рукою на екзамени, поїхав слідом за нею в Саратов. Як наслідок, змушений був студіювати курс заново. Побралися вони навесні 1913 року, коли Тетяна утретє приїхала в Київ вступати на Вищі жіночі курси. Батьки Михайла були проти цього шлюбу, наголошуючи, що синові потрібно спершу завершити навчання. Однак вороття назад уже не було, оскільки Тетяна на той час носила під серцем дитину. Вінчалися наречені в затишній церкві на Подолі. Їхнє подружнє життя розпочалося із сміху: у мить, коли вони мали обмінятися обручками, їх раптом здолав нестримний регіт. Однак з початком Першої світової війни подружнє життя Михайла та Тетяни Булгакових пішло шкереберть. Постійні поневіряння країною, пристрасть Михайла до морфію, матеріяльні негаразди остаточно проковтнули їхнє кохання. Вдруге Булгаков одружився в 1924 році. Його обраницею стала Любов Бєлозерська, що не лишень ніжно кохала уже знаного на той час письменника, а й допомагала йому в роботі. Однак подія, яка трапилася 28 лютого 1929 року на квартирі художника Мойсеєнка, круто змінила життя Михайла Булгакова. „Коли наші погляди зустрілися, я зрозуміла, що це моя доля. 
Між нами спалахнуло раптове кохання. Недовершеність тіла, котра муляла все життя, скінчилася”, — так 40 років потому згадувала про зустріч з Булгаковим Олена Сергіївна Шиловська (Нюрнберг). Спершу зустріч з письменником вона трактувала як злий фатум, який надвис над нею. Адже на той час Олена Сергіївна мала пристойного чоловіка (генерала Шиловського) та двох чудових синів. Вона уникала зустрічей з письменником, відмовлялась відповідати на його телефонні дзвінки, жбурляла у вогонь його записки. Їхня розлука тривала 20 місяців. Коли Олена Сергіївна вперше після знайомства з Булгаковим вийшла на вулицю сама, перед нею з’явилася його постать. „Я не можу без тебе”, — тихо сказав він. Далі їхні вуста злилися в поцілунку. На початку 1931 року про стосунки Олени з Булгаковим дізнався Шиловський. Між генералом та Михайлом відбулася неприємна розмова, дружину ж Євген попередив, що в разі розлучення синів їй не віддасть. Олена Сергіївна знову спробувала забути Булгакова. Однак достатньо було їм випадково зустрітися після півторарічної розлуки, аби зрозуміти, що нарізно жити вони не зможуть. 3 жовтня 1932 року відбулося розлучення Олени та Євгена Шиловських. Того ж дня завершилося подружнє життя ще однієї пари — Михайла та Любові Булгакових. 4 жовтня 1932 року відбулося вінчання Майстра та Маргарити. Доля відміряла їм лишень вісім років, однак це були незвичайні, казкові роки… Коли життя письменника згасало, коли його втомлені очі ледь реагували на сонячне світло, Булгаков сказав дружині: „Пообіцяй, що я вмиратиму на твої руках”. Так воно і сталося.
Океан, жінки, Гем…
У 1921 році молодий журналіст переїздить разом із рудоволосою дружиною в Париж. Незважаючи на суттєву різницю у віці (вона була на 8 років старша за нього), стосунки між ними були перфектні. „Вони помруть в один день,”— заздрили їм друзі. І ці дрібниці аж ніяк не перешкоджали їм бути по-дитячому щасливими. Ернест Гемінґвей та його перша дружина Елізабет Річардсон могли годинами безжурно лежати під сонцем на піщаному узбережжі. Вони були ніби Адам з Євою, яких щойно вигнали з Раю. Однак поява первістка зіпсувала стосунки між закоханими. Елізабет усе більше сповзала в буденні клопоти, у пелюшки, у прогулянки із сином парковими алеями. Натомість Гемінґвею доводилося усе наполегливіше працювати, аби забезпечити молоду сім’ю. Елізабет мріяла про власний дім, Ернеста тягнуло в нові мандрівки. Друзі знайомлять його із Поліною Пфейфер. Багата та манірна, розбещена та не позбавлена шарму, вона була цілком иншою, аніж Елізабет. Їхнє подружнє життя тривало, однак, лишень кілька років. Від Поліни в Ернеста було двоє синів. Але ані врода дружини, ані любов до дітей не втримали Гемінґвея. Поліна ставала нестерпною. Зрештою, письменнику довелося шукати прихисту від неї в дрімучих лісах Африки. Третьою дружиною Гемінґвея стала блондинка Марта Гельхорн. Властиво кохання між ними ніколи не було. Їй подобалася його всесвітня знаменитість, йому — її юність. Учетверте Ернест одружився із блакитноокою Мері Вешл. Їхнє щастя тривало не довго. Мері раптом завагітніла. Вагітність виявилась невдалою. Виникла загроза її здоров’ю. Аби врятувати життя дружини, письменникові довелося силоміць змушувати медсестер робити термінову операцію. Життя Мері було врятовано, однак їхні стосунки після цього пішли шкереберть. Життя Ернеста завершилось кулею, яку він сам пустив собі в рот. Він раптом помітив, що зовсім не пристосований до старости.
Безумовно, на цьому історії кохання не вичерпуються. Поза увагою залишився, наприклад, Едгар По, який одружився фактично з дитиною, або, скажімо, Анна Вельгодська, чиєї руки все життя добивався Микола Гоголь. Мова не йде уже про Петрарку чи Данте. Очевидно той, хто б узявся бодай перелічити всі ці історії, вхопився б за неосяжне, це було б схоже на відчайдушну спробу порахувати всі зірки на небі…
Новини
13 лютого в Києві, на 58-му році життя від серцевого нападу помер талановитий український перекладач французької, іспанської, староукраїнської літератури, редактор відділу критики і літературознавства журналу “Всесвіт”, глибокий знавець і дослідник історії українського перекладу Михайло Никонович Москаленко.
Михайло Москаленко народився 12 червня 1948 року в Києві. У 1971 році закінчив біологічний факультет Київського університету. У перекладі М. Москаленка друкувалися твори П. Елюара, С.-Ж. Перса, Т. Агріппи д’Обіньє, Ш. Бодлера, Б. Сандрара, Ж. Брієра, Л.С. Сенгора, Б. Діопа, Х. Марті, Л.Ф. де Веги Карпйо, Л. Де Гонгори-і-Арготе, Ф. де Кеведо-і-Вільєгаса, П. Неруди, Н. Гільєна, Г. Містраль, С.Ф. Кльоновича, Л. Стаффа, К.К. Бачинського, Ц.К. Норвіда, М. Яструна, А. Ахматової та инших. Переклади М. Москаленка відзначаються високою професійністю, увагою до особливостей індивідуального стилю авторів. М. Москаленко – упорядник збірників есеїв, драм, статей і поезій, фольклорних творів, до багатьох з яких написав передмови і післямови.
16 лютого до нашого університету завітав відомий український поет, громадський діяч, лавреат Національної премії України імени Тараса Шевченка, народний депутат України Борис Олійник. Зустріч із Борисом Іллічем відбулася в 308-ій авдиторії філологічного факультету – постійному місці зустрічі студентів Франкового університету з відомими письменниками. Виступ Бориса Олійника (слово про себе та читання поезії) викликав велику кількість запитань як літературного, так і політичного змісту. Зустріч прикрасив виступ народного артиста України Анатолія Паламаренка, який майстерно продекламував уривок із “Кайдашевої сім’ї” Івана Нечуя-Левицького.
Згідно з наказом Міністерства культури і туризму України оголошено конкурс на призначення Премії імени В.М. Гнатюка за збереження та охорону нематеріяльної культурної спадщини. Премію присуджують до дня народження Володимира Гнатюка – 9 травня – етнографам, фольклористам, збирачам-ентузіястам, фольклорним колективам, інструменталістам… Усім претендентам на здобуття Премії слід до 9 квітня цього року у певному вигляді (аудіо- та відеозаписи, видання, постановки, виставки, концертні програми) подати свій творчий доробок до Міністерства культури і туризму України. Після закінчення конкурсу лавреати Премії отримають диплом, нагрудний знак та грошову винагороду в розмірі 5 тисяч гривень.
З нагоди 135-ліття від дня народження Лесі Українки в Актовій залі нашого університету від-бувся святковий концерт. Із привітальним словом до слухачів звернулася директор бібліотеки діяспорних видань імени Петра Ґоя Богдана Присяжна. Студенти акторського відділення факультету культури і мистецтв декламували твори письменниці, а запрошені музиканти із Львівської державної музичної академії ім. М. Лисенка та Львівської обласної філармонії виконали музичні композиції, написані за мотивами творів Лесі Українки.