Соціялісти чи соціялоблазні?
Питаю себе і всіх, хто поважає себе, в Україні і поза Україною сущих
Українська Незалежність уже 15-ий рік вибивається з політичної гнилизни російського народовбивчого імперіялізму. І сьогодні в українському політикумі демонстративно виступає його “п’ята колона” в личині комуністів, різного роду борців за реанімацію “союзу”, слов’янського “братства”, соціялістичного “інтернаціоналу” ніби европейського гатунку і т.ин. Серед вождів цього політиканства є такі клінічно “прогресивні”, що демонстративно проголошують розчленування України, паплюжать усе українське, а є і такі, що віршують українською мовою і водночас творять законопроєкти для знищення цієї мови.
Щось подібне вже переживала перша Українська революція 1917-1920рр., коли така політична блазенда – ніби революційна, ніби соціялістична – на довгі роки поховала незалежність України. Свідком тої трагедії був тоді відомий політичний діяч і письменник В’ячеслав Будзиновський (1868-1935). Дослідникові його публіцистики, доцентові катедри української фольклористики Михайлові Чорнопискому досвід публіциста-патріота дав імпульс для філіппіки стосовно смертоносної гнилизни в сучасному українському політикумі.
1925 року в окупованому поляками Львові вийшов історико-публіцистичний трактат В’ячеслава Будзиновського (1867-1935) “Ішли діди на муки (Введення в історію України)”. Цей відомий громадсько-політичний діяч, письменник, представник молодшої когорти співзасновників у 1890 р. разом з І.Франком, М.Павликом та ин. Русько-Української Радикальної Партії, яка дістала ідейне натхнення через М. Драгоманова та ин. від соціялістичного руху в країнах Західної Европи, як організатор різних протестних акцій, довголітній посол до віденського парляменту, який бив там “ціпом по хребті” панівні верхи і як член Національної Ради ЗУНР постійно перебував у вирі політичної боротьби за незалежну українську державу, – саме цей досвідчений діяч уже тоді порушив проблему соціялоблазнів в українському політикумі.
Будзиновський був свідком того, як зачумлені соціялістично-федералістичною демагогією політикани в Україні віддали її на поталу перемальованим у червоне й біле російським та новоявленим польським, румунським, чеським окупантам… Тому у своєму заповіті-введенні до історії України він для всіх поколінь українців зробив застереження від соціялоблазнів – цього “екстракту глупоти, неуцтва, безхарактерности, хамства, суспільно-політичного лицемірства і всякого роду шубравства”. Будзиновський при цьому згадував застереження Т.Шевченка щодо таких утробних гріховних “продуктів” України: “Сама розіпнешся! Во злобі Сини твої тебе уб’ють!”
Досвідчений політик пояснив: “Соціялоблазнями я назвав не соціялістів, тільки українських соціялістів з часів нашої боротьби за власну державність, щоби їх відріжнити від соціялістів инших народів, котрі вміють, знають, що хочуть, і котрих життя ще дечого навчить. Бо в нас всьо не так, як у людей, отже й соціялісти у нас не такі, як у світі” Уся “ерудиція” цих невігласів, цих “новітніх брошуркових Соломонів” в однокопійчаній соціялістичній брошурочці Ці “діти дідьчого порону”, писав Будзиновський, замасковані модною етикеткою, “охрестили себе незрозумілим для соціялоблазня словом “соціяліст” і паплюжать усе націо-нально-патріотичне, прагнуть почестей, збагачуються громадським коштом, деморалізують людей, руйнують власну національну державу на догоду поневолювачам.
То яким гнівом і обуренням мають бути сповнені наші серця сьогодні поведінкою зайшлих і доморощених соціяло- і комуноблазнів після їхнього більш як сімдесятилітнього людиновбивчого панування в Україні!? Запитую себе і всіх непозбавлених здорового глузду:
– після спричинених соціяло- і комуноблазнями періодичних голодоморів, депортацій, масового терору, гулагїв, світового масштабу”вітчизняних” воєн і загарбницьких авантюр з незліченними багатомільйонними людськими жертвами!?
– після того, як у формально незалежній Україні більше десяти років владарювання цих соціяло- і комуноблазнів, які себе величають “всенароднообраними”, “демократичними”, “европейськими”, “лівими”, “лівоцентристськими”, “слов’янобратськими”, “прогресивними”, “народноопозиційними”, а комуноблазні ще й “класичними” (класичними, очевидно, за вчиненими проти людства і людини злочинами!)?
– після того, як ці владні блазні і після часткового розпаду “союзної” імперії утрималися біля державного керма, пограбували країну, а на політичних вбивствах, брехні і шахрайстві будували свої технології “демократичних” виборів?
– після того, як найжорстокіша в світі імперія зла – російська царська, сталінсько-брежнівська сотні років фізично і морально винищувала українців як націю стараннями тих же соціяло- і комуноблазнів, і сьогодні в незалежній Україні вони зневажають наші національні символи, наших борців за волю, нашу зрозумілу усім громадянам державну мову, наші культурні традиції?
Ці й инші питання ставлю всім і собі на восьмому десятку років життя, на майже піввіковому досвіді педагогічної праці із молоддю у вищій школі. Невже ця молодь, яка не переживала голодоморів, енкаведистської розбійної оприччини, висилання в Сибір, не бачила голодних, навіть необмундированих українських селян і робітників, гнаних кривавими сталінськими стратегами під кулеметний вогонь у найжорстокіших побоїськах Другої світової, нищених у гітлерівських та сталінських концтаборах, цих прошитих кулями та осколками в Прусії та на підступах Берліна недобитків, цих переможців коричневого тирана, яким червоний тиран давав по десять років за колоски для голодних родин у таборах ГУЛАГУ, – невже ця молодь дасть себе обдурити і сьогодні владолюбним соціяло- та комуноблазням? Серед мільйонів таких визволених, які півстоліття тому в колгоспному рабстві запитували себе, від чого і від кого ми визволилися, був мій батько, мої родичі, мої односельці, мої краяни… Та й побоїще те двох тиранів виглядало не так, як його малювала імперська “вітчизняна” пропаганда, а так, як казав солдат-окопник: “Кому война, а кому мать родна”. У прикарпатському селі над Дністром, де у квітні-червні 1944 р. проходила лінія фронту і нам цілий місяць до евакуації разом з солдатами доводилось ховатися від артилерійського та стрілецького обстрілу, я бачив голодних солдатів-окопників, які пропонували свої домашні фуфайки й шапки-вушанки за шматок хліба. У той же час у затишному місці від передової начальство навіть з коханками, з ресторанним кухарем жирувало і бенкетувало на американських добірних харчах. На моїх очах десятирічної дитини кривава м’ясорубка війни тиранів перемелювала все нові і нові колони фронтовиків.
У дитячій пам’яті ніколи не зітруться образи хлопців і дівчат, однолітків моїх нинішніх студентів, які повстали проти червоної і коричневої тиранії, які не стали рабами, у нерівному бою як Лицарі Волі героїчно приймали смерть, але не просили ласки у ворога..
Михайло Чорнопиский,
доцент Львівського національного університету ім. І.Франка
Сповідь нелюдяної викладачки
Якось до мене долинули чутки, що студенти називають мене “садисткою”. Вагітним вона не ставить “автоматом”, тих, хто доїжджає здалека – відсилає по чотири рази, а з роботяг-заочників вимагає так, як з усіх. Тепер, коли університет відбув чергову сесію, поділюся кількома екзистенційними переживаннями “з тамтого боку” екзаменаційного столу. Запрошую просто на іспит.
“…І ще, Господи, додай мені твердости і не введи у спокусу людяністю”, – кажу про себе… Нарешті перша студентка зголошується сісти навпроти. Принципово не гортаю залікової – не хочу множити свій суб’єктивізм на суб’єктивізм попередніх колег. Як правило, оцінка відома після перших трьох хвилин. Далі лише утверджуюся у своєму рішенні, або ж (рідше) змінюю його. Та насамперед решта часу йде на те, щоб студент оцінив себе сам. Принципово не ставлю питань, якими явно могла б “завалити”. Однак, оскільки ненавиджу принизливе для себе (і для студентів) вишукування попід партами шпаргалок, якщо є разюча різниця між відповіддю на питання у білеті та відповіддю на елементарне додаткове, доводжу студентові, що “тупе щебетання” мене не влаштовує. Врешті-решт, оцінюється не везучість у лотереї, на яку часто перетворюється іспит, і не театральні здібності, і не фіґлярство. Не враховую я і стану відвідування, позаяк вважаю, що студент університету – доросла й самостійна людина (принаймні повинна навчитися такою бути і залишити “школярську слухняність” у минулому). Крім того, цікаво почути щось нове, відмінне від свого лекційного матеріялу. Не раз жахаюся, бачачи по-святенницьки ретельно скопійовані свої конспекти. Я все-таки лише людина, мої нотатки – не Євангеліє; потім якось моторошно читати наступні лекції. Принципово не зважаю на те, як моя оцінка вплине на долю студента. Це мене не лякає. Як буде, так буде. Лякає радше те, що студенти часто не усвідомлюють, наскільки мала моя місія: вислухати й оцінити. І нізащо не прийму на себе функцію Бога – визначника долі, яку мені частенько підсувають.
Початок іспиту завжди багато обіцяє. “Інтелектуальний цвіт” групи прагне чимшвидше вийти з екзаменаційної лихоманки і переможно вилетіти з аудиторії. Відомі пережиття. Але до кінця процедури швидкість спадає, процес іде щораз тугіше і перетворюється в екзекуцію студентів “нелюдяною” викладачкою. Тепер іспит починаю складати я. Найбільше боюся не слабких на знання, а “зомбі”, запрограмованих: “СКЛАСТИ, ХОЧ БИ ТАМ ЩО”. Марно переконувати їх, що вони не мусять учитися тут; вони, як герої Олдоса Гакслі, за нав’язаним батьками принципом євгеніки мають неодмінно належати до альфа-раси. Майже на фізичному рівні відчуваю, як перелякано-нахабнуваті очі пронизують мене наскрізь, намагаючись віднайти мої слабинки, вирахувати мої улюблені теми, намацати в моїй психіці місця, куди можна впустити кігті підлабузництва і шантажу. З досвіду знаю: головне бути відстороненою, не анґажуватися емоційно. Найважче втримати фортецю, коли перед тобою сідає хтось знайомий із позауніверситетських сфер життя чи “далекий родич”. Розцвітає гра в мою “людяність”. Вони знають, що я вже втомлена і голодна. Висять невимовлені слова: невже тобі так важко, це ж без сенсу, не муч нас, постав усім 3 і 4. Лише одиниці здаються без бою. Таким дякую за сміливість, збережений час і сили. Хтось зі словами – “У мене вдома маленька дитина – вас Бог покарає!” – гримає дверима. Пазурик на прощання. Що ж, у кого не буває претензій до Бога?.. Є і виняткові ситуації, коли я, зворушена смиренністю в очах, дарую оцінки з умовою їх “відпрацювання” в майбутньому. Однак, мало хто виправдує таку довіру.
Ще кілька. Задовільно. Все. Не може бути!
“Перескладання”. Оскільки “універ” не виділяє для повторних іспитів ні конкретного місця, ні години (чиста Морівська Утопія – країна “без місця”), студенти мають готове алібі: не знав, коли, а Ви вже пішли, приходила і не застала, я Вас не помітив тощо. Тим-то відразу переношу цю муку на останній день та ще й пообідній час. Та сама молитва, та сама фортеця витривалости.
“Комісія”, т. зв. талон К. Отут не вистоїть жодна фортеця: в силу вступає її величність “студентська недоторканність” – святиня Франкового вузу з часу запровадження платного навчання. Її принцип вже гірко засвоїли мої колеги: найтупіший платник ліпший за двох мудрих бюджетників. У Великобританії, де я рік стажувалася, студент-платник у разі провалу залишається на тому самому курсі (вчися хоч усе життя, тільки плати). Бюджет вузу тільки виграє. В ЛНУ ж, платник-невдаха оплачує фактично не освіту, а липовий диплом, тільки розтягує оплату на 4–5 років, п’ючи кров “наївних садисток”. Мої колеги втішають себе думкою, що варто читати лекції задля жменьки обдарованих студентів. Якось непереконливо. Який господар охоче засіватиме два гектари поля, знаючи, що врожай збере лише з двох арів? Так просто викинути до сміття символічно оплачувані зусилля і час? Хіба в нас обов’язкова вища освіта?!!
І так сесія за сесією з розпачем і виснаженням усвідомлюю, що багато студентів “прослизне” крізь вищу школу без розуміння, що колись-таки доведеться відповідати за реальний рівень знань. Чуюся безсилою зупинити цей абсурд, навіть ціною втрати своєї т. зв. людяности.
Галина Пастушук –
викладач ЛНУ ім. І. Франка,
репортер польського радіо (Варшава)
мешкає у Львові