“Кхрхв Нвцххцтртзщ”
Дискусії про роль і місце української мови в Українській державі не вщухають уже більш як десять літ. Трьома ключовими напрямками є політичне питання статусу і функціонування державної мови в Україні; філологічна проблема повернення до Харківського правопису; і радше провокаційна ідея про запровадження альтернативної латинської транслітерації. Кожен із трьох напрямків вартий фундаментального аналізу і глибокого наукового дослідження. Однак, у питаннях мови, як рівно ж у футболі та політиці, кожен уважає себе компетентним і здатним до вільних від зобов’язань міркувань. Цим скористалися й ми. У статті пропонуємо розглянути найбільш провокаційний і, на перший погляд, позбавлений здорового глузду, клич окремих українських візіоністів про необхідність розробки для української мови латинського алфавіту.
Латинка у цифровім світі
Коли на початку дев’яностих телеканал 1+1 відважився озвучити популярні серіали, а трохи згодом – повнометражні фільми українською, це викликало в країні шквал анекдотів. Люди звикли чути українську лише з вуст до розпачу нудних дикторів центральних каналів, і вряди-годи не менш сонливих, і ще більш недолугих коментаторів футбольних матчів на УТ-1.
Однак згодом, непомітно для критиків, українська мова в державі вийшла з коматозного стану і стала повнокровним засобом комунікації для щораз більшої кількости її громадян. Та все ж, виникають і нові труднощі. Адже нові часи і глобалізаційні вітри несуть в Україну разом із низкою переваг також додаткові клопоти й проблеми, про які десять літ тому міг здогадуватись хіба бідний, як усі митці, письменник-фантаст Роберт Шеклі.
Ідеться про новітній тренд постіндустріяльного інформаційного суспільства, пов’язаний із винайденням і швидкими темпами запровадження цифрових технологій передачі інформації. Ця тенденція обіцяє радикальне пришвидшення комунікативних обмінів людства, перші ластівки яких відчуваємо на собі вже зараз.
Першість у розробці і запровадженні цифрових технологій позасумнівно мають країни англо-сакського та романо-германського світу – світу, який об’єднує багатовікова історія, глибинні етичні основи християнства та спільні римські корені – як у філософії, літературі та культурі, так і в мові. Витворивши кілька десятків мов, західноєвропейські держави зберегли уніфіковані символи для її позначення – літери, відомі як “латинка”.
Через історичні, культурні і навіть духовні причини, для українців “латинка” виступала (а для багатьох ще досі лишається) символом насильницького викорчування національної та релігійної самобутности.
Тому, якщо ідею державности української мови підтримує переважна більшість громадян України, а питання переходу до Харківського правопису, принаймні, значна їх частина, то пропозицію запровадження латинського алфавіту практично всі розцінюють як не блюзнірство, то провокацію або, у кращому випадку, вкрай недоречну справу. “Дайте спокій”, – говорить більшість, – “тут “нормальну” українську не можуть вивчити, а ви зі своєю латинкою десь взялися!”
Тверезо оцінюючи складність та провокативність розробки та затвердження латинської транслітерації, придивімося, однак, до тих переваг чи, принаймні, зручностей, які вона могла б нести для розвитку української мови в сучасному гіперінформатизованому світі. Годі згадувати Туреччину чи Узбекистан, що, перейшовши на латинку, ані на йоту не втратили власної ідентичности, зв’язку з історією чи національної гідности, хоч натерпілися вони у свій час від “латинського” світу також чимало. Принагідно відзначимо, що затверджені державою стандарти латинської транслітерації існують у багатьох инших державах світу, зокрема у Японії, що славиться флагманськими ідеями в галузі світової інтелектуальної політики.
Навіть припускаючи, що кодифікація латинського алфавіту в Україні додасть клопоту усім громадянам, вимоги сучасної цивілізації невпинно спонукають до цього кроку – і чим швидше це буде зроблено, тим більших проблем уникне Україна в комунікаціях із зовнішнім світом.
Хочемо цього ми чи ні, однак латинка вже зараз швидко увійшла у повсякдення переважної частини українців. Прикладом цього є використання мобільних телефонів. І хоча теоретично короткі повідомлення, так звані “есемески” (абревіатура від англійського sms – small message service), з одного телефону на инший можна надсилати кирилицею, однак 80% користувачів мобільних телефонів надають перевагу, власне, латинці.
Хитромудрість українців у пристосуванні латинських символів до своєї мови є темою не однієї дисертації. У межах цієї статті її можна проілюструвати написанням рідного усім слова “хочу”: одні пишуть “hochu”, инші – “khochu”, треті – “chocu”, але також “hocu”, “ho4u”, “xo4y” – зрештою, існує десяток инших варіянтів написання цього слова. Часто, однак, читаючи текст повідомлення, вдається зрозуміти тільки оце “хочу”, а чого саме – доводиться хіба здогадуватись.
Причому, ринок продажу мобільних телефонів, як рівно ж і надання послуг мобільного зв’язку, належить в Україні до найбільш динамічних, і розвивається вкрай швидко і невпинно. Полишаючи це питання на самоплин зараз, можемо опинитися в ситуації, коли за десять літ молоде покоління не матиме ліпшого виходу, ніж посилено застосовувати в комунікаціях через sms міжнародні, переважно англійські, символи і вирази – більшість з яких не розумітиме (їх буквального значення – лише смислове навантаження) і не потребуватиме для них адекватного українського еквівалента. Вже зараз у молодіжному середовищі помітна ця тенденція. Своєю чергою, запровадження єдиного стандарту латинської транслітерації для української мови, принаймні, теоретично, дозволяє висловлювати усі свої думки рідною мовою.
Отже “Zvarych” чи “Zwarytcz”?
Ураховуючи, що розвиток комунікаційних технологій відбувається у світі просто спринтерськими темпами, а такі продукти цифрової цивілізації як електронна пошта та мобільні телефони стають нормою на щодень навіть для старшої ґенерації українців, не можна продовжувати легковажити проблемою державного унормування латинської версії української мови.
У жоднім разі ці міркування не є пропозицією до заміни кирилиці на латиницю, і навіть не до їх паралельного існування. Йдеться лише про розроблення і затвердження в державі єдиних стандартів передачі української мови латинськими символами – инакше, як переконати иноземців, що має бути “Kyiv” замість “Kiev” чи “Zvarych” замість “Zwarytcz”.
Олесь Андрійчук, Карлів університет, Прага,
програма ім. Лейне Кірклянда (Польська Комісія Фулбрайта)
ЖИТТЯ КНИЖКИ
Чи є у світі пара більш нерозлучна, ніж студент і книжка? Навіть найледачішим студентам і студенткам доводиться зазирати під час сесії бодай до однієї з них. Цікаво, як би їм жилося в епоху, коли книжки існували у вигляді глиняних дощечок, через що легко билися і зберігались у кошиках?
Мабуть, значно легше було би спудеям, коли б вони жили в Єгипті, де ще до нашої ери з’явилась така форма книжки, як сувій. Виготовляли її зі стебел болотяної рослини ципіруса (папірус – “дар ріки”), що сягали 4-5 м висоти. Стебла ципіруса розрізали, товкли камінням, вимочували в Нілі. “Познущавшись” так над рослиною, отримували смужки папірусу, які потім склеювали. І оскільки папірус гнувся, то й процес читання ставав простішим: все ж таки розгорнути сувій значно легше, ніж “перелистати” корзину глиняних дощечок. Але коли через тотальне виробництво папірусу єгиптяни очистили всі береги Нілу від цієї чарівної рослини, людство було змушене шукати инший матеріял. Ним став пергамент, себто спеціяльно оброблена шкіра ягнят. Якщо ви не надто любите читати, то вам варто було б помандрувати часом у І ст. до н.е, коли придбати книжку могли тільки дуже заможні люди. Ще б пак, адже на виготовлення однієї книженції потрібно було вбити ціле стадо худоби! Можна тільки уявити, як би били на сполох сучасні товариства захисту тварин, коли б китайці не винайшли папір! Та вже використання пергаменту дало змогу книжкам набути більш-менш сучасного вигляду: листки пергаменту зшивали і затискали поміж дошками зі замочками або зав’язками. Ця форма книжки отримала назву “кодекс”. У тодішніх університетських бібліотеках панувала цікава традиція приковувати всі книжки до столів. Непогано було б і нашим бібліотекам, щоб зберегти свої фонди, повернутись до давніх традицій. Єдиний недолік пергаменту в тому, що він особливо смакував різноманітним мікроорганізмам та комахам, до того ж при підвищеній вологості пергаментні листки склеювались. Тому людство продовжило пошуки матеріялу для книжки. Вирішення проблеми взяв на себе Китай. Тут почали виготовляти папір із відходів від виробництва шовку. Але секрет виготовлення паперу тримали у великій таємниці. І тільки завдяки арабо-мусульманській війні папір проник в инші країни. У 1150 році він нарешті причимчикував до Европи. Відтоді книжки з паперу полонили світ.
Сьогодні книжки стали такі звичні! І ми навіть не задумуємося над тим, що вони теж можуть “хворіти”, потребувати “терапії” чи “реанімації” або й “помирати”. Дуже часто причиною “хвороби” стаємо ми самі, вириваючи-загинаючи-креслячи сторінки (особливо, коли книжка не власна, а з бібліотеки). Та якщо бібліотекарі ще в силі врятувати сучасні книжки просто на місці, то давніші видання, стародруки і рукописи вже не заклеїш скотчем чи навіть клеєм ПВА. Власне, такі книжки, документи і карти потрапляють на “лікування” у відділ наукової реставрації та консервації рідкісних видань ЛНБ ім. В.Стефаника.
Як розповіла нам завідувачка відділу Любов Мирославівна Льода, книжки “хворіють” по-різному. Причинами захворювань, крім людини (з її звичкою “обгризати” чи “зрошувати” слиною сторінки), можуть бути комахи, мікроміцети – тобто мікроскопічні гриби (спори їх містить пил), світло (завдяки якому зникає чорнило і вкривається жовтизною папір) та підвищена вологість. Для реставраторів кожна книжка унікальна і кожна потребує индивідуального підходу до “лікування”. Оскільки будь-яке втручання в книжку є небажаним, а для її відновлення як медикаменти використовують різні хемічні речовини, працівники відділу розробили власну систему книжкової “терапії”.
Спершу, як і будь-який пацієнт, книжка проходить медичний огляд та здає аналізи. Для цього її фотографують, нумерують сторінки (якщо вони некомплектні, їх порядок відчитують із тексту), беруть на аналіз папір і чорнило (щоб визначити міцність паперу, стійкість чорнила). Результати цих проб враховують, коли кожну сторінку, аби очистити та відбілити, “купають” у відповідному розчині. Якщо ж сторінки книжки “прикрашені” грибком, то грибковий наліт поміщають у чашку Петрі і чекають, коли виросте колонія грибків та підкаже, як їх вивести. Відповідно до результатів підбирають реяктивні засоби, щоб відновити папір. Причому над однією сторінкою реставратор може працювати цілий день, оперуючи скальпелем із майстерністю і терплячістю хірурга. Пошкоджені чи слабкі частинки сторінки обережно відкидають. На їх місця приклеюють нові шматки (однак “шви” неозброєним оком ми все ж не помітили). При потребі папір і чорнило додатково укріплюють.
Аж тоді книга потрапляє до майстерні з реставрації оправ, що діє при відділі і є єдиною у Львові. Тут книжки зшивають, враховуючи досвід зшивання сторінок у зошити, введення шнурів та капталу, які панували у час появи книжки. Особливо вражає те, що більшість інструментів у майстерні виготовлена за давніми технологіями. Усі працівники відділу під час реставрації намагаються максимально зберегти первісний вигляд книжки, без “напластувань” часу, чи власних нововведень. Усе це роблять із думкою про майбутніх дослідників та просто читачів книги (аби вони раптом не подумали, що саме так виглядала книжка минулих століть).
Кропітка робота над однією книжкою, що нагадує радше мистецтво мозаїки, може тривати цілий рік. Але коли книга врешті потрапляє до рук фондоутримувача, то часто перша реякція – “Підмінили! Це не наша!”. Та реставратори намагаються робити все можливе, аби книжки не втрачали свого старовинного вигляду і не виглядали як сучасні. Крім дивовижного мистецтва дарувати книгам нове життя, працівники відділу самі виготовляють із газет папір із водяними знаками, а на звичайному офсетному папері – навіть мальований папір для обгорток (взагалі історія такої палітурки сягає ще XVII ст.). Самі роблять також необхідні клеї та розчини.
Реставратори дивляться на книгу, як на святиню. Тим паче, що більшість давніх книжок, з якими доводиться мати справу, релігійні. “Книжка, над якою молилися сотні років, несе і передає нам свою енергетику. Ми частково допомагаємо книжкам, а вони допомагають нам ставати більш людяними, терплячими”.
За словами Любови Мирославівни Льоди, на превеликий жаль, якість паперу сучасної книжки набагато гірша навіть від попередніх епох. Можливо, через те, що сьогодні книжкова індустрія стає все більш комерційною, не кожен видавець погоджується ризикнути і видати книжку на дорогому папері. Адже не відомо, якою буде її успіх у читача. “Ми ще не навчились настільки добре зберігати сучасну книжку, – каже Любов Мирославівна, – варто було б розмежувати книжки для читання і для довговічного зберігання. Бо прогноз сучасної книжки виглядає радше песимістичний: вона може зберегтись тільки в електронному варіянті. Але такий формат не замінить справжньої цінності її, коли читач відчуває кожну сторінку на дотик…”.
І якщо у вас вдома велика бібліотека, то вам не зашкодить знати Правила зберігання книжок:
- маєте забезпечити в приміщенні оптимальний температурно-вологісний режим (найкраща t – 16-20С, вологість – 55±5%);
- уберегти книжку від прямого попадання сонячного проміння;
- оберігати свої книжки від пилу, якщо не хочете, щоб їх через кілька років “згризли” якісь мікроорганізми;
- не кусати, не обгризати, не рвати, не слинити і не загинати сторінок;
- вчасно надавати першу допомогу “хворим” книжкам.
Оля Сослюк та Олена Синчак