Дозвілля

ІНКОҐНІТО ПРОКУРАТОР

“Свій перший вірш поет написав у віці…, вірш називався…”, щось таке говорять учителі в шкільних класах, коли мова йде про того чи иншого хрестоматійного письменника. І у цьому є, мабуть, певна рація, бо ж иноді справді важко через століття сказати, з якого менту цей чоловік стався як правдивий поет чи прозаїк, тому цілком легше перейтися через його творчість хронологічно.

Але й Вас, напевно, часто запитують, з якого твору починається Кобзар, чи де та за яких обставин, й що першим написав Ю. Федькович. Звісно, така річ, як перший вірш, може бути твором далеко не геніяльним і для цілого доробку попросту ніц не означати, але… але.

Ось так воно і поетична творчість постколоніяльного і, хто б там, що не казав, постмодерного Віктора Неборака відома сучасному читачеві. Хто не знає про понад стокілограмового бубабіста Неборака чи бодай колись-не-колись не гортав, уже лисіюче волосся його літаючої голови? Хто? Зробіть соціологічне опитування (якщо хочете), до прикладу, хоча б серед львів’ян або університетських працівників, із називанням лише одного імени – “Неборак”, результат прошу надіслати на e-mail “Ярослова”. Якщо Ти вважаєш себе фаховим філологом, то, як говорить Павло Салевич, добре повинен знати, наскільки важливо мати цілісне уявлення про творчість і особу митця, навіть якщо це не є темою твоєї курсової роботи.

“Більшість поетів походить із підліткового віку”, – мабуть, дещо перефразовуючи відомого класика, говорить сам Віктор Неборак. Гадаю, що всі чули про “Літостротон”, так зване повне зібрання зібраного яке дехто ще любить називати повним зібранням поетичних творів Віктора Неборака, що за всіма ознаками є припущенням дуже хибним. Насправді ж, ще задовго до того, як виник гнилий “плодово-ягідний” чорнильний дух кінця 70-их, Прокуратор Рак-Неборак стався як поет й встиг написати чимало й не тільки комсомольської поезії, що, власне, не потрапила до жодної “Ґаввати”. Ось, цікаво чому, бо цього не хотів автор – так, цілком можливо, але тоді цей автор створює собі певний імідж. Хоча, не знаю, чи в цьому можна когось звинувачувати. Попри все поетичний доробок “початківського” Неборака є поезією самобутньою, у строфах якої уже вчувається Неборак – бубабіст, ось хоча б погляньте, яка ґенеза в цих рядках:

і цілить в комсомольця тля мізерна,
згодом:
і поцілив у неї списом тюльпанним
(останню строфу цитую з пам’яти – можлива невеличка хиба).

Коли читаєш щось із Неборакових есеїв, не раз виникає думка – пощо автор так часто пірнає у власну кров і повідомляє Читачеві про кількість алкогольних у ній градусів, стан тромбоцитів та лейкоцитів, швидкість течії, напрям вітру… Здавалося б, для чого щораз інформувати про це, та ба, у такому топосові є певна тяглість. Так виглядає, що манера цідити свою кров у поетичній свідомості Неборака присутня ще із літ його молодости, підтвердженням цьому є авторське зізнання:

Я чую в собі кров гарячу.
Палахкочу в кипінні крові…
(Мій родовід)

Це вже потім кожен наступний розділ він зачинатиме: “Я – з певною дозою алкоголю в крові”, та смакуватиме “згасаючий учорашній коньяк у судинах мозку”. Ще згустками цієї гарячої крови, у химернім польоті “Літаючої голови”, поет затраскає тунелі київського метрополітену.

Усього такого, що понаписував Неборак у свій ранній, погано знаний нам (Читачам), період творчости, набереться, мабуть, з добрих два десятки. Увесь цей доробок мало влаштовував, а чи й зовсім не влаштовував самого автора. Свій тодішній творчий стан поет згодом охарактеризує як імпресіоністично-пастельний, як львівська мряка – “я потребував струсу”, – скаже він. Що ж, “молоді і геніяльні друзі, феєричні акції, енергетична юна країна, животворчі слова і карколомні пригоди”, – можемо вважати, що такий струс вповні відбувся, про те, як він позначився на творчості поета, зайве й говорити. Смішним сьогодні видається твір про смерть комсомольця Корчагіна, чи розвиток подій у “Мому родоводі”, але, гадаю, що це ніяк не применшує Неборакової поезії, а навпаки, “вивершує” наше уявлення про неї та її автора яко митця. Це ж не те, що Рильський чи Тичина, яких десь примушували писати певні речі, про які сьогодні й справді не варто зачинати розмови. Небораківська ґенерація, я переконаний, подію дня першого травня вливала у стопи, бо й справді так його мислила.
Aле читайте самі: