- Ольця Сало “Нотатки між рядами видавництв (ХІІ форум книговидавців)”
- Олександра Ковальчук “Шоколадний присмак музики”
- Оленка Зміючка “Під прицілом поезії та інтриги”
- Юрко Римашевський “Постмодернізм без штанят”
Нотатки між рядами видавництв
(ХІІ форум книговидавців)
…складання багатометрових списків, розгортання товстезних бібліографічних довідок, пошуки в Інтернеті, тривалі дискусії на теми смаків і нашого обов’язку поглинати все-все-все, що потрапить під «всечитаюче око» філолога чи тільки те, „що в програмі” і що подобається. Хвацьке „хапання” всіх рекламок, які роздають в той час на вулицях, довгі години споглядання (здивовано-обурливий погляд продавця) об’єктів зацікавлення у вітринах і на полицях книгарень, вагання, обмірковування, вирівнювання мрій і можливостей, огляд газет, нервово-емоційне збудження, безпричинна радість, ейфорія, передчуття близького книжкового сп’яніння, запах осінніх квітів, спів пташок, довгі черги в їдальню.
…Amor librorum nos unit1 – таким є гасло цьогорічного форуму.
…надворі холодно, накрапує дрібен дощик – упевнена і невідворотна хода осени. Перепусток у нас поки що немає, рятує презентація декількох нових книжок від «Фоліо» в Студентському клубі за участю їх авторів. Коли ми, важко дихаючи, забігли до зали, були вкрай здивованими – замість того, щоб пробиватися крізь натовпи любителів слова Жадана, Покальчука і Роздобудько, ми всілися на одні з багатьох вільних місць, витягли шоколад і влилися у пануючу атмосферу творчого спокою. «Festina lente…поспішай повільно…festina lente…або взагалі не поспішай…»,— нечутно пролітало над вухами, відбивалось від стелі, і все починалося спочатку: вуха — стеля, вуха — стеля, вуха — стеля. Тільки Жадан на кілька хвилин зміг розворушити воду, облив нею всіх довкола в радіусі ста метрів, розважив усіх своїми дотепами і, очевидно (я не бачу иншої причини), почувши цей набридливий шепіт, вирішив швидко-прешвидко кудись поспішити, себто піти звідси геть. Покальчук говорив багато, і переважно потоки його слів виливались у ледь чутне зашифроване бурмотіння. Безумовно, це могло стати неабияким заохоченням до придбання і самостійного дочитання його книг. Ірен Роздобудько, спокійна, врівноважено-емоційна жінка, здивувала мене найбільше – по-перше, вона взагалі нічого не читала, а розповіла присутнім секрети здобуття свого читача і одразу ж висунула свої вимоги до нього; і, по-друге, проголосила себе графоманом, що, як на мене, характеризує її як або дуже нерозумну, або як дуже мужню жінку.
…між рядками і посеред людей. Маленьким кольоровим метеликом прокладаю маршрути в книгах, час від часу поринаю в ностальгію і, п’ючи наснажену Сходом каву в «Золотому дукаті», зачаровано згадую дитинство, медитуючи: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА!!!». Бо «всі ми родом із дитинства».
…панорама Італійського дворика. Згори видно, як метушаться люди, як пливуть стрімкими потоками, ніби гігантські мурахи в страшних американських фільмах стилю фентезі; вони носять табурети, сідають на зимний бетон, на поламані крісла чи просто на наплічники; випадкові глядачі доїдають свою картоплю фрі чи млинці з пивом. Літають фотографи, блискають спалахи фотокамер. У цей вечір тут зібрались закохані у Львів. І нині тут цитадель його культу. Гурт «Замкова тінь» зачинає обряд. Андрій Содомора, автор презентованої книги «Наодинці зі Львовом», скромно стоїть збоку, в руках у нього троянди. Його вірші пахнуть античними формами і просякнуті духом сучасности. Слухаю чудову музику і стаю її інструментом. Я спостерігаю це дійство ззаду: бачу схожих на ідеальні статуї фігури сущих тут людей, музика наповнює простір, і якось, я не знаю як, вони стають частиною мого міста, навіть більше – тепер вони є столітніми його стінами, барельєфами на будівлях, контурами вікон, дахами, кнайпами, цісарським бруком і совєтським асфальтом, Кайзервальдом, Личаковом, Замарстиновом, усім.
…пишу тобі з епіцентру подій. Я саме тут, у палаці Потоцьких, Інтернет висне, він – безоплатний. Форум триває вже третій день. Я потопаю в кількості книг, вітаюсь з незнайомцями, ловлю кожну мить. Якби ти був поруч… Сьогодні я майже не спала. Півночі читала. Нашвидкуруч наклацала кілька перенасичених вигуками листів і випила багато зеленого чаю. Ти ж любиш зелений чай?
Час повільний, як столітня черепаха.
Кажуть, там, за океаном, мало читають.
…австрійсько-українська едиція міжнародного літературного фестивалю-симпозіуму INSCRIPTIS 2005 у театрі ім. Леся Курбаса. Назар Гончар знайомить: Радек Кнапп та Іван Лучук. Тут людно і, як завжди, напівсутінки. Тут завжди хтось грає ролі, а хтось спостерігає. Але сьогодні кожен міг втрутитися і несподівано для самого себе стати режисером цієї вистави. Хвилини незручної тиші, що підступно підкрадалися, розвіювали найчастіше недолугі запитання із темряви. Так буває, коли ти вперше спілкуєшся з кимось і не знаєш, з якого питання почати. Радека Кнаппа Львів бачить і чує вперше.
Поляк за походженням, що пише німецькою і живе у Відні, одразу ж завойовує прихильність публіки. Він часто усміхається і розповідає кумедні випадки зі свого життя: про своє знайомство зі Станіславом Лемом (коли я сказав йому, що хочу бути письменником, він відговорював мене, мовляв, помреш з голоду, а за плечима Лема я бачив його розкішну віллу), про багаторазові баталії з видавцями, що найчастіше закінчувались відмовами (якось, на діловій зустрічі в якомусь кафе, видавець спитала мене, чому я пишу про поляків-злодіїв, нелегалів і контрабандистів. Я відповів, що пишу не лише про таких поляків, але й про чесних і порядних. Коли ми вийшли на вулицю, мого авта не було, хтось його поцупив. Я сказав, що вб’ю її, якщо цей роман залишиться невиданим. Але та пані цього не зробила… Живе ще. Але як живе?!), про непорозуміння під час перетину польсько-українського кордону…
А от Івана Лучука Львів знає і чув неодноразово. Він полонив присутніх надзвичайним почуттям гумору, знанням німецької і російської мов, невимушеністю і, звичайно ж, уривком з нової поеми. Решта вечора пройшла за чашечкою мате в «Смачній плітці». Щойно пережиті події ніхто не обговорював. Мабуть, таке для початку треба зафіксувати в пам’яті і звісно ж чекати на продовження, бо без нього тут аж ніяк.
…писала собі цидулки. На випадок, якщо коли-небудь стану старою, божевільною, наївною маразматичкою із багажем хвороб і наслідками передчасного склерозу.
…ніде немає місця: ні за столиками, ні на підлозі, кожен куточок цього прихистку для спраглих поетів і не менш спраглих шукачів поезії заповнений теплою людською плоттю. Модератор оголошує про початок. Жадан багато і часто кашляє (погода вже два дні не сприяє одужанню), і якщо навіть ніхто з них двох не читає свої вірші від душі, то принаймні хоч один читає їх від шлунка, від грудей, в яких посвистує вітер, від хрипкого, надірваного голосу. Це теж не є найгіршим варіянтом у випадку поезії та її сприйняття розчуленою чи не до сліз публікою. Навіть тоді, коли декламують про вічні теми пофігізму, блювотиння в клозетах, кохання, анархії, любови до Батьківщини, мрію стати мормоном тощо. Дем’ян Кудрявцев, Жаданів спаринг-партнер з Росії, читає прозорі та зрозумілі політично забарвлені куплети, часто повторює думки про те, що навіть якщо ти народився у клітці, треба її любити, бо це твоя «родіна», засуджує війну в Чечні, розповідає про любов серед згарищ і таке инше. Цей поет вправно римує, вміло використовує алітерацію, щоправда, час від часу навіть йому тяжко вимовляти скупчення глухих чи инших приголосних.
Дійство так несподівано скінчилось! Як оце я свою розповідь про нього.
…а потім було багато прохолодного чаю з цитринами під вологими коцами в кав’ярні «Дзиґа», падав дощ, ми мокли, і наші тіла співали оду найкращому в світі місту з найкращим у світі книжковим форумом. Попри всі його недоліки і розчарування.
Наші перепустки намокли і стали ні до чого не придатні. Тому ми урочисто поховали їх у найближчій урні для сміття. Та й грець із ними – адже форум закінчився.
…ті дні ми проживали на вигинах літер. Цілісне враження про ці місця можна складати з клаптів подертого простирадла помислів. Зіпсуті і змоклі, протерті й обписані кривими ієрогліфами знимки, давно і невідомо ким записані вінілові платівки, знайдені на стриху, ті, хто там був колись, є тепер, ті, хто коли-небудь там побуває. Це все можна порівняти з портативним всесвітом, розміщення планет і зірок в якому залежить від того, ким ти є сьогодні і ким станеш завтра. Або ким ти ніколи не будеш.
Ольця Сало
1. Любов до книг нас єднає (лат.)
Шоколадний присмак музики*
Залишаючи невидимі сліди на старій львівській бруківці, ми прямували у „Ляльку” на презентацію переможців „Коронації слова” та концерт групи „Мертвий півень” в межах Форуму книговидавців. Тих, хто прагнув пройти всередину, було багато, більшість із них — письменники, решта — зацікавлені чи то „Коронацією слова”, чи то виступом „Мертвого півня”, чи тими й иншими водночас. Проблема організаторів — поділ на перших і других, що виключає існування третього об’єднання. При вході можна було почути від Соломії Чубай фрази про те, що спочатку відбудеться презентація переможців, а вже потім, коли вона завершиться, й усі письменники повиходять, а місце у „Ляльці” звільниться (чомусь виключалася можливість того, що всі письменники теж люблять музику), запустять усіх тих, хто хоче послухати виступ групи. Зрештою, вхід був платним, а тому це вже справа кожного, приходити подивитись на щось окремо чи на все загалом. Найцікавішим виявилося те, що декого з письменників не пропускали, хоча для них могли б передбачити безкоштовний вхід, а тому одні з них платили, а інші — розвертались і йшли геть, ковтаючи образу із заспокійливим смаком коньяку.
Увійшовши до темного приміщення, ми зручно вмостились на власних наплічниках, тому що вільних стільців вже не залишилось. Поруч проходили письменники, музиканти, сторонні люди, розмовляли між собою, а на сцені в цей час представляли переможців. Через загальний шум імена годі було запам’ятати, якщо вони не були раніше відомими. Ведучі зверталися до прихильників „Мертвого півня” із проханням заспокоїтись, та все ж видається, що галас зчинили не вони, а швидше самі письменники, иноді невчасно підтримуючи колег.
Друга частина вечора стала міні-експериментом. Група виступала в нетрадиційному складі, презентували дві нові пісні на слова Юрія Андруховича зі збірки „Пісні для Мертвого півня”, до того ж музиканти були своєрідною підтримкою „Коронації слова”, її завершальним акордом. Це все могло перетворитись на інтелігентні посиденьки за столиками разом із літераторами, якби виступав не „Мертвий півень”, а якийсь маловідомий джаз-бенд. А так — усі стрибали під сценою (місця у „Ляльці”, як завжди, бракувало, зате можна було трохи поштовхатись). Барбара одразу не погодився з визначенням Соломії Чубай щодо „супер-пупер” групи (чим виправдав сподівання щодо своєї непопсовости), хоча й не мав особливих претензій до першої частини слова. Концерт почався з очікуваної багатьма “Beautiful Карпати”. Виконувати пісню „Холодно” Барбара відмовився. „Кому тут холодно?” — запитав він. Як завжди, „Мертвий півень” виступив чудово, тішачи звучанням старих пісень і захоплюючи драйвом нових.
Узявши з собою чорні шоколадки „Корона”, які роздавали усім, ми вийшли в тишу нічного Львова, чекаючи на новий день книжкового форуму.
Олександра Ковальчук
*під впливом назви однієї з книжок-переможниць „Коронації слова”
ПІД ПРИЦІЛОМ ПОЕЗІЇ ТА ІНТРИГИ
Саме так – під прицілом поезії та інтриги – відбулась у межах Форуму презентація Антології одинадцяти поеток “Ми і вона”. Незважаючи ані на львівський дощ, ані на решту форумських заходів, поціновувачі поезії всеціло заполонили театр Леся Курбаса, зайнявши у ньому не тільки всі місця у партері, на балконах, але й на підлозі.
Вечір розпочався експромтом із пошуків серед присутніх людини, яка б могла під’єднати проєктор до комп’ютера. Після того, як умілець знайшовся і залагодив технічні недоречності, стартувала власне поетична імпреза. І на ще більше здивування публіки… почалося усе зі світлин і музики! Фотографії одинадцяти поеток на екрані змінювались у ритмотакт музики. Дивовижне враження виникало, коли одну світлину замінювала та ж сама, тільки більш затемнена або, навпаки, надмір освітлена… так один кадр породжував безліч інтерпретацій…
…Нарешті на сцені з’явились одинадцять поеток! Олена Галета, Олена Гусейнова, Маріанна Кіяновська, Марія Кривенко, Галина Крук, Ліда Мельник, Мар’яна Савка, Віхта Сад, Ярина Сенчишин, Дарка Сироїд, Ірина Старовойт. Ведучі вечора Мар’яна Савка і Віктор Неборак представляли кожну учасницю, яка, прочитавши свої вірші, мала відповісти на запитання: хто ж усе таки ця ВОНА? (бо зі займенником “МИ” в назві антології усе зрозуміло, залишилось тільки з’ясувати: хто “ВОНА”). Вислуховуючи пояснення кожної з поеток, публіка була інтриговано-розгублена. Зі слів котроїсь випливало, що вона – це ПОЕЗІЯ, інші ж завуальовано тлумачили ЇЇ чи то як ЖІНКУ, чи то як МОВУ, КНИЖКУ, або й ЛЮБОВ… Пошуки стали ще більш заплутаними, коли Мар’яна Савка після прочитання своїх поезій сказала, що в цей вечір у їхньому гурті одинадцяти поеток мала би бути ще одна жінка… Усі глядачі готові були кричати: “Тепер нарешті ми знатимемо, хто ж така ця ВОНА!” Та не так сталося, як гадалося! Мар’яна Савка говорила про свою добру подругу Юлію Міщенко, яка, на жаль, не змогла приїхати на вечір, але зателефонувала саме під час нього і завдяки стільниковому зв’язку через мікрофон попросила у всіх вибачення та побажала багато хороших віршів. Ведучій довелось рятувати подругу від співу в мікрофон за посередництвом мобілки і самій щось виконати. Публіка знову була приємно приголомшена! Савка просто феноменально-артистично і філігранно-чуттєво заспівала пісню на власні слова, про те, як ВОНА (можливо, Юлія Міщенко, бо вірш присвячений саме їй) щоранку ховала риб’ячого хвоста…
Проте інтрига тривала… одну поетку на сцені змінювала инша… Часом Віктор Неборак згадував часи, коли він викладав в університеті, і докидав якісь свої викладацькі коментарі про Маріанну Кіяновську (яка писала в нього дипломну роботу про “Рекреації” Ю.Андруховича), про Дарку Сироїд (що єдина із цілого потоку не піддалась на провокацію викладача, який вимагав купити до іспиту якусь там книжку, щоб отримати хорошу оцінку, – і складала екзамен по всьому вивченому матеріялу) та про Олену Галету (якадивилась на лектора своїми красивими розумними очима – і він уже забував, що мав сказати). Часом якісь коментарі стосовно учасниць вечора давала й Мар’яна Савка… Ось тільки Ірина Старовойт зуміла випередити ведучу, вискочивши на сцену зі словами: “Поки Мар’яна ще не встигла наплести дурниць, я швиденько зачитаю два вірші, щоб не випробовувати більше вашого терпіння!”
Такі експромт-вибрики особливо пасували до невимушеної атмосфери вечора, який, попри все, справляв враження дуже добре продуманого і спланованого спектаклю.
Глядачі, які чекали, що в кінці дійства інтрига таки вирішиться, глибоко помилялися, бо одинадцять поеток навмисне залишили усіх на роздоріжжі одинадцяти розумінь ЇЇ. Але, очевидно, щоб самому знайти відповідь на запитання: хто ВОНА така? – необхідно прочитати усі рядочки і міжрядочки антології, не минаючи ні крапки, “ніже тії коми” (цілковита відсутність розділових знаків теж про щось говорить!), читаючи під і над рядками…
Бажаю усім, хто наважиться пірнути в цей вир поезії та інтриги, приємного поетичного плавання і результативних пошуків мушлі-ЇЇ.
З-під дула поезії та інтриги
Оленка Зміючка
15 вересня 2005 року. 17:30. Четвергоманія. Арт-клуб „Лялька”. Новинки бібліотеки „Четверга” презентують Іздрик та Дереш.
Загалом небезпека для постмодернізму посвітити голизною вже назрівала давно. Тим більше у випадку з прозою, подібною до писань Іздрика чи Дереша. Ба більше — сякі-такі рефлекси з приводу відхрещення (відлучення?) авторів „Воццека” та „Культу” від модного нині бренду допіру вже виникали. Тож коли Іздрик прямим текстом заявляє, що „Воццек” та усі инші написані ним раніше твори тепер уже па/леон/тологія мистецтва, коли Дереш говорить про прихід нової ґенерації, покоління Logos, або просто L, постмодернізму залишається лишень…
Здавалося б, постмодерністський міт Іздрика невичерпний. Усі були письменником задоволені, тобто усім подобалися його тексти. Кожен знаходив у них те, чого потребувало його ніжне вушко: сюжет і фабулу, міт та анекдот, фрагмент і ціле, прозу та поезію, минуле та майбутнє, абсурд і сюжетотворчий механізм, архетип та двійникарство, ліричні відступи та психологізм, філософське та художнє, автора і героя, автора і читача. Отож, Іздрику залишалося, по суті, спочивати на чесно зароблених лаврах. Навіщо ж тоді оце загравання з публікою, провокації, закиди в бік певної естетичної системи? Навіщо обирати таке непевне місце зустрічі (вщент забите цокольне приміщення з одиноким запаленим ліхтарем, який світив письменнику прямісінько у вічі), непевний час (час післяобіднього спочинку), непевний день (четвер)? Зрозуміло, таке нанизування шкіців (у літературознавстві це, здається, називається ампліфікацією) допомагає Іздрику постійно руйнувати, розвіювати стереотип, який помаленьку вибудовується довкола його постаті. Чого, наприклад, вартує лишень згадка письменника про свого крихітного сина, біля колиски якого батько буквально за якийсь тиждень виклав на папір текст (називається він досить оригінально — „АМтм”, зрештою, в Іздрика проблем із цим ніколи не виникало), написав те, що якісно вирізняється із усього раніше створеного, став автором твору, який відразу зчинив масу суперечок серед найближчого йому оточення — від цілковитого замилування до оцінки твору як зради „Воццеку” та власним мистецьким принципам. Далі, аби, напевно, задекларувати свій відхід від постмодернізму, Іздрик зачитав кілька кавалків із книги. Серед иншого особливо запам’ятався епізод про казусні речі, які трапляються на знімальному майданчику фільму для дорослих. Надто це уже було схоже на Винничука. Зрозуміло, що подібний піяр-хід — це нагода перемогти стандарти, продиктовані постмодернізмом, спроба виповзти на волю, відхрестившись від модного нині бренду, по суті розкрутитися на цьому. Але хто такий Іздрик? Навіщо постмодернізму Іздрик? Хіба їм обом не буде краще нарізно?
Инша справа Дереш, партнер Іздрика по презентації. Дереш — особа нової ґенерації, на яку не тисне увесь досвід минулого, це культурне нашарування, власне цей постмодернізм. Запропонований письменником твір „Архе” сприймався радше як нова версія почасти друкованого уже в „Четвергу” літературного тексту. Щоправда, автор зауважив, що останній варіянт, що вийшов окремим виданням, свідомо задуманий краще. Отож, присутнім залишалося тільки віднайти п’ять золотих відмінностей між обома версіями твору і отримати за це винагороду. Жартую, звичайно. Насправді цікаво було спостерігати за діялогом двох мистецьких ґенерацій — полисілої від невтомної боротьби з усілякими літературними напрямами та тієї, яка ще із волоссям, допіру, правда.
Отож, коли амбітні постаті відхрещуються від постмодернізму, по суті, знімають із нього штани, йому не залишається нічого иншого, як дефілювати голим, виставляючи напоказ усі свої принади, вириваючи з уст читачів щось на кшталт: „О, дивіться, який він іще перспективний!”
Юрко Римашевський