Події

• Юрко Римашевський “Open air перформенс”
• Оленка Зміючка “ФУТБОЛ ПО-ФІЛОЛОГІЧНОМУ”
• Юрко Римашевський “Реформи із смаком макаронів”

Open air перформенс

      Будь-яка якісна мистецька акція містить елемент несподіванки. Скажімо, вечір добротної поезії обов’язково переходить у читання кавалків прози, презентація нової книги талановитого письменника, поза сумнівом, завершується озвучуванням якихось добре відомих текстів, які, втім, завжди приємно послухати ще раз. Зустріч Петра Осадчука, поета, автора понад 20 збірок, члена Національної Спілки письменників України, депутата двох скликань Верховної Ради, із третьокурсниками філологічного факультету була незапланованою, по суті, несподіванкою як для студентів, так і для самого митця. Жодних афіш, жодних промоцій, жодних попередніх домовленостей. Це вже потім стало зрозуміло, наскільки потрібною була ця незапланованість, наскільки зайвими виявилися б оголошення із вказаною датою та зазначеним місцем зустрічі, наскільки б усе виглядало штучним, якби зібралися лишень шанувальники таланту поета. Безумовно, це мала бути літературна акція камерного характеру, де все на 99% обмежується читанням віршів. Однак, як і кожна якісна поетична імпреза, зустріч переросла в прозовий моральний, конвенційний і навіть конформістський дискурс — традиційний open air перформенс, який, звісно, не претендує на літподію року, однак нормально було б, якби подібні акції відбувалися бодай раз на місяць. Усе наведене нижче, це не нотатки із зустрічі, це радше спроба поговорити про… Зрештою, читайте самі.

У Вашій поезії є три основні напрямки – філософська, інтимна і політична. Якому із них Ви віддаєте перевагу?

Знаєте, мені здається, що учені люди, доктори наук, кандидати… вони люблять все сортувати, ділити на перше, друге, третє, розкладати по поличках. Я ніколи не задумуюсь над тим, що для мене головніше. Життя складне, воно різноманітне, і в голові людини, в душі немає окремо гумору, немає окремо патетики, окремо політики і окремо лірики, це все поєднується, але виникає певна ситуація, і тоді ти пишеш політичний вірш, виникає инша ситуація – ти пишеш вірш ліричний і для мене це все однаково важливе й дороге. Я думаю, що гармонійне поєднання різних напрямків, різних струменів тематичних — це головніше, ніж: от я буду писати сьогодні тільки політичний цикл. Я цього не розумію. Я пишу різні речі, це залежить від настрою, від задуму, від імпульсу і т.д.

Чи варто змішувати мистецтво (літературу) із політикою?

Мені здається, про це зараз так модно говорити. І це абсолютно нормально й природно, тому що після того, як протягом десятиліть українська література радянського періоду була в лещатах певних ідеологічних нормативів, то хотілося з них вирватися. І зараз проголошують свободу від суспільства, та ще Франко говорив про те, що такої свободи бути не може, бо наша література так чи инакше (ми це знаємо з досвіду письменників українських) заанґажована. Я собі не уявляю, щоб сьогодні український поет, якщо він громадянин, спокійно сприймав те, що відбувається в суспільстві. Инша справа, в який спосіб це виражати; якщо це декларація пряма, то це, зрештою, і не література, але якщо поєднати високу ноту із глибокою філософською, суспільною думкою, якщо дати певне ліричне чи сатиричне забарвлення, то це буде цікаво, і я би не протиставляв тут літератури інтимної (літератури такої відстороненої) і політичних процесів у літературі заанґажованій.

Ви називаєте постмодерністів поцмодерністами. Звідки таке іронічне ставлення?

Це для хохми (сміється). Я би краще сказав, що треба бути тостмодерністом.

А що це таке?

Це людина, яка віршами проголошує тости. Це все дуже умовно –модерністи, постмодерністи. Треба бути письменником, треба бути сином свого народу, треба розвивати ті кращі набутки, які ми маємо. От візьміть перечитайте зараз Михайла Коцюбинського, так це, як ти захочеш, можеш проголосити його і імпресіоністом, і модерністом, і навіть (непевно) постмодерністом. Я це слово (поцмодерніст) ужив стосовно тих, хто грається у слова, хто фонтанує метафорами, але не має, що сказати, а думка завжди була в основі і філософії, і літератури, бо література — це одна із форм філософії. Коли ж немає нової думки, то форма не рятує. Заради нової форми можна робити, значить, усякі тексти, компонувати, як це роблять гімнасти, як тренуються перед олімпійськими іграми, щоб показати справжній клас. І тому я вітаю усіх – модерністів і постмодерністів, але тих, хто тільки грається в слова, хто не має що сказати, я часом називаю поцмодерністами. Але це несерйозно, це на рівні гумористичного ставлення до гумористичного явища.

Чи Ви є прихильником уведення в Україні двомовности?

Я – категоричний противник. Зараз ми бачимо реальність – Київ, вулиця київська говорить тільки по-російськи. Одиниці, – оглядаються на мене, на моїх дітей. Мій внук вчиться у школі де всі вчителі говорять російською, учні –говорять російською. Немає єдиного мовного режиму в школі, який, до речі, запровадили методисти ще у радянські часи. Там, де була українська школа, вона була справді українською. У нас зараз зробили такий капусник. Багато російських шкіл нібито перевели на українську основу, але вони залишилися російськими. І це велика наша біда. Справді, хай якась частина шкіл буде російською, ніхто цього не забороняє, але українські школи мають бути воістину українськими школами, там має бути єдиний мовний режим, щоб моя дитина не соромилась на перерві говорити українською мовою.

Як Ви гадаєте, чи зможе українська мова, яку вважають такою собі красунею, захопити серця людей і чи, наприклад, Київ заговорить українською мовою?

У Києві зараз люди більше говорять українською мовою, ніж говорили двадцять років тому. Я це знаю, бо живу в Києві з осени 1968-го року. Українська мова вистояла, хоч її забороняли, переслідували, носіїв мови кидали у тюрми. Зараз потрібно небагато, потрібна розумна державна політика, потрібно підтримати українські книговидання, потрібно українську книжку звільнити від здирницьких податків. У Росії прийняли закон “Про державну підтримку книговидання і засобів інформації”. За тим законом книжка звільнена від двох федеральних податків (податку на прибуток і від ПДВ) на всьому технологічному ланцюжку виготовлення. У нас, я з цього приводу не один раз виступав у Верховній Раді, це „задовбали”, тому що сидять комуністи: якби вони були українськими комуністами, а не аґентами зовнішнього впливу, якби там не були проросійські шовіністично налаштовані люди, то давно б прийняли такий закон. Щодо культури, то відповідною має бути й державна політика. У нас культура, десь там… ззаду. Якщо естрадна зірка, чи поп-зірка, чи там ще… — вона не вийде на сцену, якщо їй не запропонують хоча б двісті доларів. Поети ж наші виступають безплатно. Шукають грошей на книжки у спонсорів, потім розносять, дарують ці книжки, тобто індустрія книговидавнича в нас абсолютно не розвинена. Ці форуми, що у Львові, – це хороша справа, це збудник, але це тільки Львів.

Юрко Римашевський

ФУТБОЛ ПО-ФІЛОЛОГІЧНОМУ

     У середу, 21 вересня, стартував Кубок університету з футболу. Уже першого дня змагань запеклі вболівальниці та вболівальники футболу мали чудову нагоду насолодитися різними рецептами приготування гарячих голів. Тут в очікуванні нових вражень зібрались справжні футбольні гурмани, яким зіркові голи Шевченка, Бекхема чи инших відомих футболістів видаються вже надто буденно-звичними. А от такі смаколики, як футбол по-юридичному, по-математичному, по-філологічному і по-міжнародновідносівському можна скуштувати тільки раз у рік під час університетських змагань! Після гри математиків із юристами на поле вийшли філологи (без однакової форми, тому глядачі назвали їх “неформалами”) і команда факультету міжнародних відносин (у революційно-помаранчевій формі). Боротьба відразу розпочалася нищівною окупацією “помаранчевими” філологічної частини поля. Філологи, хоч і докладали всіх зусиль, але бігали по полю дещо замріяно-задумані (що ми, вболівальники, їм пробачили, адже ці хлопці щодня мають справу з книжкою, а не з футбольним м’ячем). Не до мрій було, проте, воротарю, Юркові Римашевському, який чи не кожні 5 хвилин першого тайму мав боронити ворота рідного факультету (а заразом і його честь!) від скажених атак супротивника. Треба сказати, що свій обов’язок наш воротар не просто виконав, а перевиконав (!): щоразу перехоплював м’яч, переводив на кутовий чи ловив у руки.. За ці майстерні трюки захоплені вболівальники назвали Юрка “Шовковським”. Однак на 15-ій хвилині матчу нашому воротареві все ж не вдалось відбити наступ “революційних”, і як результат – перший гол у ворота філологів. Уже після другого голу хлопці-філологи взялися за голову, себто взяли м’яч у свої ноги і зробили тривалу вилазку у ворожий табір, влаштувавши навалу на ворота супротивника, – чим немало потішили трибуни, хоч гола і не забили. Наприкінці першого тайму “помаранчеві” знову накинулись на філологічні ворота і, попри кількаразове вдале відбивання м’ячів нашим “Шовковським”, усе ж забили третій гол.

Під час перерви Богдан Миколайович Сокіл, як найстарший і найдосвідченіший гравець, наставляв инших філологів-футболістів. І вже в другому таймі гра пішла дещо краще: наші хлопці перестали боятись чужого поля і чужих воріт. Щоправда, їм усе ж бракувало скоординованости та узгоджености дій. А рятівником команди вкотре став Юрко Римашевський, який, навіть попри розбите коліно і кров із носа, не покидав поля битви і продовжував відбивати м’ячі. Наприкінці другого тайму філологи знову потішили своїх вболівальників кількома контратаками воріт “помаранчевих”, хоч це, на жаль, не увінчалось забитими голами. Так, матч закінчився з рахунком 7 : 0 на користь “революційних”. Однак, як виглядало, наші хлопці були оптимістично налаштовані, бо, по-перше, знайшли у своїх лавах “Шовковського”, а по-друге, побачили власні хиби. Тепер залишається тренуватись і вдосконалювати командну гру. Що ж побажаємо їм успіхів, нових звершень і набутків у футбольних звитягах.

Склад команди філологічного факультету:

• Богдан Сокіл
• Святослав Пилипчук
• Андрій Чулаєвський
• Іван Бондар – капітан команди
• Юрко Римашевський – воротар
• Володимир Ханас
• Назар Костецький
• Олександр Шелест
• Степан Волошин
• Андрій Алепко
• Грігораш Сілвіу
• Іван Лехнич
• Богдан Кріль

Репортаж із поля битви підготувала Оленка Зміючка

Реформи із смаком макаронів

Дві ситуації, критичні та нерозв’язні. Перша — потреба модернізації системи вищої освіти в Україні. Друга — Болонський процес, який нині розглядають як єдино можливу нагоду реформувати українську вищу освіту, а головне — як унікальний шанс стати гідним гравцем на европейському ринку праці. Справді, чим довше ми зволікатимемо з рішучими кроками в цьому напрямку, тим важчою для нас буде інтеґрація в европейський освітній простір. Якщо на установчій конференції у Болоньї 1999 року до перших 29 країн майже не висували суттєвих вимог, то вже на Празькому саміті 2001 року до наступних чотирьох кандидатів вони були досить серйозними, а сім країн, які входили до Болонської співдружности на Берлінському саміті 2003 року, змушені були витримати справжній іспит. З иншого боку, можна було б нікуди і не вступати. Навіщо ці реформи, консультації, зустрічі на найвищому рівні? Навіщо комусь щось доводити, коли ми й так знаємо (принаймні, нас у цьому ретельно переконували), що наша освіта найкраща у світі? Зрештою, якщо навіть й існують певні проблеми у сфері надання освітніх послуг, то що нам може запропонувати Европа, ця Стара Сеньйора, яка впродовж багатьох століть уважала нас Диким Сходом? Звісно, нічого путнього. Однак для країни, яка прагне до економічного і суспільного зростання, прерогативою зовнішньої політики якої є вступ до Европейського Союзу (ЕС), альтернативи Болонському процесові немає. Ми вже й так добряче спізнюємося. Ясна річ, для того, щоб вступити до Болонської співдружности і, головне, стати її повноправним членом, Україні потрібно йти на суттєві зміни й перебудови. Водночас участь вітчизняної системи вищої освіти в болонських перетвореннях повинна бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів її якости. Орієнтація на Болонський процес не має перетворюватися лишень на сліпе мавпування, що, по суті, призвело б до повної руйнації системи освіти. Навпаки, її стан треба глибоко осмислити, порівнявши з европейськими критеріями і стандартами. При цьому еволюцію системи освіти не слід відокремлювати від инших сфер суспільства. Вона має відбуватися в гармонійному взаємозв’язку з суспільством у цілому, брати на себе роль його провідника. Безумовно, усі ці реформи вже не можуть бути „косметичними”. Вони мають стосуватися глибинних основ нашої освіти й науки. Здійснюючи їх, ми повинні будемо відповісти на запитання, чого і як слід навчати в сучасному світі гострої конкуренції?

Приєднання нашої країни до Болонського процесу в українському суспільстві сприйняли по-різному. Здебільшого, це виглядало так, ніби ми зіткнулися із пухлиною, що потребує негайного видалення, тим часом як насправді метастази уже розповзлися по всьому тілу. Гадаю, така реакція в умовах гострого дефіциту інформації цілком природна. Адже нині знання пересічного українського освітянина про Болонську систему обмежуються невиразними відомостями про кредитно-модульну систему, стобальну систему оцінювання знань, плюс якась уже зовсім непевна інформація про можливість продовжувати освіту в навчальних закладах инших країн-учасниць. Однак усе це залишається на рівні чуток. І доки представники українського освітянського чиновництва десь там із кимось домовляються, звичайний студент воліє дізнатися про найелементарніше, наприклад, чи обов’язково тепер відвідувати лекції, або чи відмінили іспити.

Юрко Римашевський