МАРІЯ МАТІОС: „Книги народжуються від життєвого досвіду і думання”
МАРІЯ МАТІОС народилася на зимового Миколая – 19 грудня минулого століття в селі Розтоки на Буковині в сім’ї видатного українського письменника Юрія Федьковича(!). Український філолог за освітою й народознавець за покликанням. Лавреат Шевченківської премії 2005 року. І ще, ніколи не кажіть, що вона – “Стефаник у спідниці”, – вона “МАРІЯ МАТІОС у спідниці.”
– Пані Маріє, якою Вам здебільшого бачиться, так звана, нова українська література (химерною, бутафорною, “правдивою”, тобто не графоманською?
Маленьке уточнення. Думаю, нова українська література є, і вона вже не так звана, коли маємо діапазон від Пашковського до Шкляра. Це перше. Але нова література бачиться мені всякою. Коли бутафорною, дуже часто – таки графоманською. Але є й фест, як сказали б у Львові. Нова українська література, а йдеться, очевидно, про пострадянську її складову, – поняття дуже розмите і водночас строкате, як циганська спідниця. У цьому не було б нічого поганого, коли б рекламні “прожектори” не віддавали перевагу літературі із заниженими критеріями. Особливо тій її частині, яка називається масовою, але мало коли якісною. Масоване лобіювання масової літератури через ЗМІ призводить до викривлених уявлень читачів про спектер і стан всього сучасного літературного процесу. Ось тоді й виникає уявлення про суцільно химерну чи графоманську нову літературу.
– Як Ви гадаєте, чи присутній елемент такого собі шоу-бізнесу у літературних творіннях Жадана – Кокотюхи, Куркова – Андруховича?
Найперше хочу сказати, що в сучасній Україні говорити, а тим паче, поєднувати українську літературу і бізнес – навіть непристойно. За відсутності цивілізованої книгорозповсюджувальної мережі, за повного розвалу промоції через провідні ЗМІ саме української літератури, яка за визначенням власників цих “зміїв” є не форматом, розказувати побрехеньки, що можна про творчість говорити в контексті інтелектуального бізнесу – це навіть не смішно. Такі собі маленькі шоу влаштовувати можна, що час від часу роблять деякі колеги, і честь і хвала їм. В Україні зараз формується невелика група письменників із ознаками шоуменів. Насправді це не шоу, а, мабуть, “шоу з відчаю” або елементарний епатаж. Це також нормально. Кожен має право перейти і через це.
Хочу сказати, що низка названих вами письменників не є шоу-бізнесменами від літератури. До того ж це дуже різні письменники – Курков і Андрухович чи Жадан і Кокотюха. Один лише Андрій Курков може казати, що він нормально живе зі своєї творчості. Але, на жаль, це не українські реалії, оскільки тиражі і відносини “письменник – видавець” у Европі, де Курков є справді знаним письменником, кардинально відрізняються від реалій українських. Тому у Куркова це не шоу. Від нього його читач чекає нових книжок. Андрієві немає потреби робити шоу із своєї творчості, яка, очевидно, стала для нього якщо й не бізнесом, то відповідно оплачуваною роботою, то це точно. Чого не можна поки що сказати про тих українських письменників, які заробляють удома. Можливо, декому з нас, письменників бракує всього на всього якогось свого Ліхути , тобто продюсування.
– Призначення Вам Шевченківської премії, що це? Це був якийсь певний етап, закінчився якийсь період у Вашій творчості, як Ви це трактуєте?
Ну, для першого разу скажу, що найвищу нагороду держави в галузі літератури і мистецтва не призначають. Нагороду визначає велике журі упродовж майже півроку, а Президент лише підписує указ і вручає нагороду.
Але з точки зору творчости нічого в мене не закінчилося. Шевченківська премія, – очевидно, це державне визнання конкретної моєї роботи, зокрема і однозначно саме “Солодкої Дарусі”. Я не хотіла б, щоб це лавреатство нависало наді мною, як дамоклів меч. Щоб мене хтось розглядав у прокрустовому ложі саме лауреата Національної премії. Я є письменник працюючий, і те, що через півроку після найвищої державної нагороди я зробила нову книжку, а це, до речі, прецедент (!), бо в основному “відлауреачені” по кілька років втішаються нагородою, забуваючи, що письменник пише, щоб його читали, а не для того, щоб преміювали.Я так розумію, що багатьом українським письменникам дуже бракує професійного, не самодіяльного, а професійного підходу до своєї праці, до власне своїх читачів. Письменник, який працює професійно, просто зобов’язаний щороку, або раз на два роки дати результат своєї роботи. У цьому я часто критикую своїх колег, що дехто з них дуже довго розказує, як вони пишуть свої наступні книжки, отут тоді є елемент шоу. Розумієте, в Україні є письменники, про яких говорять або у контексті певних скандалів, або про їхні приватні речі, але не йде мова про їхню творчість. Я завжди і дуже категорично кажу, що хочу, щоб про мене не говорили як про людину – чи я зачесана, чи я в міні, чи в міді, а щоб говорили про мою творчість, про мої книжки. Оце єдине має бути предметом дослідження чи інформації, усе решта – шоу.
– Де шукати (у чому полягає) катарсису (-сис) нашої “щоденної драми”?
Тільки в душі. І ніде інде. Усе, що я пишу, – це є пропозиція катарсису в різних вимірах – історичних, людських, миттєвих. Не знаю, чи саме так виглядає катарсис у приватному, суспільному аспектах, але у кожній своїй книжці я пропоную інший спектер очищення для людини, ніж у попередній. Хоча “Життя коротке”, “Нація” і “Солодка Даруся” – це варіянти майже одного і того ж прозріння, чи виходу з глухого кута, чи спасіння, чи перепочинку, чи назвіть це, як хочете. Але це пропозиція любови і чести в межах історичної чи приватної безвиході і страждання.
– “Фуршет від Марії Матіос”, що це з погляду жанрової класифікації? У результаті яких спостережень постав цей твір?
Це своєрідний мікс від Марії Матіос, в якому поєднана белетристика із правдивою кулінарією, плюс частка народознавчого матеріалу. Це в українській літературі перша книжка такого змісту. Критики хай там доточують її до якогось жанру. Мені байдуже, як її називають: архаїкою, модерном чи взагалі ніяк. Я знаю, що до мене приходять і кажуть: “А я законсервувала баклажани за вашими рецептами і ліниві голубці роблю за цими ж рецептами, і своїм колегам пропоную робити так само”.
То хто, скажіть мені, постраждав від того, що я написала книжку кулінарних рецептів? А книги народжуються від життєвого досвіду і думання – і ніщо инше, жодна хвала, жодна хула не має вирішального впливу на написання книжок. Принаймні, для мене.
А спонукав мене до такої книжки мій син Назар, який вважав, що смаком нашої сімейної кухні можна поділитися з иншими. Ось я його й послухала. Не тільки ж діти повинні слухати своїх батьків, але й навпаки. Чи не так?
– Читаючи Ваші тексти, постійно застановляєшся на гадці – так це ж, сердак а ля Федькович, що, зрештою, є явищем дуже органічним. Яке місце феномена де Гординського у “літературному становленні” Марії Матіос?
Серце моє, де ви побачили сардак у “Фуршеті…” чи в “Бульварному романі”, чи в “Щоденнику страченої”?! Але справді були намагання деяких “трактувальників” моєї творчості вписати мене в концепцію народницької літератури чи т.п. Коли стало зрозуміло, що це безперспективно – ці намагання зникли. Бо я інакша у кожній книжці.
Але не забуваймо, що між власне “сардаком” і покликом крови, тобто між Федьковичем і тією частиною його свідомості, що належала де Гординському, певний час були великі протиріччя, внутрішній антагонізм. Як, зрештою, мабуть, у кожному митцеві.
Але я завжди кажу, що для художника багато важить місце народження. Я собі вивела таку теорію, що навіть людська гординя формується під впливом місця народження. Мабуть, це стосувалося і Федьковича, бо не лише менталітет чи житейські обставини формують митця.
А щодо себе, то загалом, я якихось впливів чи перегуків тут не знаходжу, однак цілком розумію роль Федьковича для становлення і розвитку саме української літератури на Буковині. Він міг стати блискучим німецьким поетом, німецькомовним власне, але його українськість була свідомим вибором.
Яким з київських пагорбів виглядає літературний Львів, про кого і про що розмовляють у київських “салонах”?
Ви знаєте, я по салонах не ходжу, я людина не тусовочна. Моя тусовка – це моя робота, сім’я, дача. Ходжу тільки туди, куди хочу прийти. А говорять, очевидно, в різних салонах по-різному й про різних людей. Я вважаю, що у Львові є дуже велика літературна потуга, дуже широка палітра… Я зараз боюся когось образити, не назвавши всіх, але подивіться, які ви багаті! Галина Пагутяк, Ярослав Павлюк, Ігор Павлюк, це я називаю так приблизно моє покоління, є очевидно, молодші, Маріанна Кияновська, Галина Крук, Мар’яна Савка. Є старші, тобто дуже широка палітра. Але Львів, я називаю його мегаполісом, має ті самі проблеми, що й маленький Тернопіль, Ужгород… Оця марґінальність у сприйнятті загальноукраїнського читача, бо все ж таки в багатьох випадках немає виходу на загальноукраїнський ринок. Львів перед тою самою проблемою, що й вся Україна – неможливо прийти до Читача через відсутність книгорозповсюджувальної системи.
– Ви часто говорите “моя Даруся”, “мій Фуршет”, а якою є участь Читача у, знову ж таки, “Вашій Дарусі”, “Вашому Фуршеті”?
Ну, Читач полюбив її, думаю не менше, ніж я, оту мою розумницю Дарусю, душа і єство якої чисті, як немовля після купелі. Як письменник я й не розраховувала на таку прихильність Читача саме до “Дарусі”, через те, що я написала про дуже специфічний час і дуже специфічні проблеми, які до тепер не знайшли повного зрозуміння в українському суспільстві. І те, що трохи більше як за рік “Даруся” вийшла десятитисячним тиражем, те, що вона має розголос в усій Україні, я зрозуміла, що “Даруся” – це не для західного реґіону, це, може, намагання відкрити очі всій Україні на нашу “инакшість” не електрошоком, а спокійно, без ідеологічного лементу, по-людськи. І тепер я маю підтвердження тому. Так, оце поняття “моя Даруся” можна тепер ділити, бо вона і Ваша, тобто тих, хто її читав, чи чув, чи хоче прочитати. А взагалі, кожну свою книжку я наперед ділю із своїми читачами, бо я їх бачу і навіть чую, коли воджу комп’ютерною мишкою. Це правда. Я знаю свого читача. І люблю кожного, як оту свою Дарусю.
– Чого, на Вашу думку, бракує, скажімо так, національній філологічній освіті та університетській освіті загалом? Тобто чи достатньою є заанґажованість філолога у суспільному житті?
На жаль, я мало орієнтуюся, якою є сучасна філологічна освіта. Ідеологізація філології, на мою думку, – найбільша вада колишньої університетської освіти. За мого студентства програма, ідеологія навчання були такими, щоб відбити бажання любити українську літературу. Якщо, скажімо, під час іспитів не можна було читати вірші певних авторів, а лише ті і тих, що були чітко виписані у програмі! Колись навіть невинні інтимні рядки “Спини мене, отямся і отям, Така любов буває раз в ніколи…” (Л.Костенко) і Драчеве “На сто колін перед стома Богами Молю тебе: прийди мені, прийди!”, прочитані на іспиті з літературознавства у присутності двох викладачів, кожен з яких, очевидно, тремтів від того, хто першим має “донести”, обернулося мені великим тріпанням нервів, а я була зразковою студенткою, чи той же “Собор” доводилося читати під ковдрою з ліхтариком, то хіба в університеті могла йти мова про Джойса чи Сартра, чи якісь инші напрямки в літературі, окрім соцреалізму? Ми вчилися у дуже замкнутому інформаційному та інтелектуальному просторі. Сьогодні цього точно що немає. А чого тепер немає для доброї освіти саме у філологів, чесно кажу, – не знаю. Хіба що самого бажання пізнати те, що є доступним.
Іван Бондар
світлина Галини Гузьо (“Високий Замок”)