«Кожен з нас повинен якоюсь мірою бути Оскаром» – так узагальнив виконавець головної ролі у виставі «Оскар і рожева пані», брат Никифор Курнат на питання чи сподобалося йому бути Оскаром.
Монахи-василіани з Брюховицького монастиря зіграли цю виставу 11 лютого в університетському центрі студентського дозвілля «Лис Микита», до цього у Львові її вже двічі поставили в Театрі юного глядача, та понад двадцять разів в інших містах України. І всюди виставу приймають із захопленням, що й не дивно, адже п’єса Еріка‑Еммануеля Шмітта «Оскар і рожева пані» вже здобула любов глядачів майже в усіх куточках світу.
Для тих, хто не знає цього твору переповімо сюжет. Оскар – хлопчик десяти років. Він хворий на лейкемію. І йому залишилося жити дванадцять днів. Але він проживає сто двадцять років. За життя він встигає помиритися з батьками, котрі почуваються винними через його діагноз, знайти чудову дружину, створити власну філософію життя, вчинити кілька гучних переполохів і, що ймовірно найвагоміше, прийняти до себе в гості самого Бога. І всюди йому вірним помічником і духовним наставником є рожева пані, одна із тих, хто двічі на тиждень приходять погратися з хворими дітьми. Дуже особлива рожева пані.
А тоді помирає.
А нам залишається чудуватися його вірі і так само сильно прагнути до Бога.
Адже це потреба кожної людини.
Слово «потреба» є відповіддю також на запитання: «Як виник задум поставити цю п’єсу?», – так відповів режисер Дмитро Бартков, пояснивши, що вже третій рік монахи василіани ставлять різдвяні вистави, отже й цього року була потреба. Але тепер від повністю релігійної тематики вони звернулись до дещо приземленого твору Шмітта.
Дмитро Бартков також розповів, що у співпраці з братом Павлом Федуловим (виконавцем ролі рожевої пані) і братом Никифором Курнатом вони поставили виставу за місяць. До того ж то був період сесії. Але постановка пройшла легко, і вже багато глядачів змогли насолодитися атмосферою і чуттям дива, що хотів висловити автор. Як і всі режисери, актори, та інші митці, котрі коли-небудь бралися донести цей твір у будь якій формі до глядачів із усього світу.
Щодо вистави хочеться сказати, що вона виконана у стилі мінімалізму. Два актори. Мінімум декорацій. Прості, але глибокі відеоінсталяції. Синхронні зміни світла. Сльозяться очі (останнє теж належить до сценарію, адже хоча про це ніде не йдеться, але стримати почування при «Оскарі» чутливій людині неможливо). Та й самі події вистави зведені до мінімуму. Навіть момент коли рожева пані цілує малого Оскара у щоку, немов справжня бабуся, відбувається лише в уяві глядачів (це виправдане також тим що театр чоловічий). Режисер і актори не старалися відійти від бачення автора і витворити виставу за мотивом Шмітта невпізнано інакшою. Навпаки, можна подякувати їм за дотримання позиції автора. Незначні виключення із сюжету не стільки ускладнюють сприйняття і розуміння, скільки дають простір на власне осмислення всього того, що відбувається в душі Оскара, в душі рожевої пані, в душах батьків Оскара, його дружини, та інших персонажів, про котрих нам лише оповідають зі сцени, але чию присутність ми відчуваємо і чиї емоції ми всотуємо. Проте вистава лише про Оскара і про Бога, навіть всюдисуща рожева пані – Оскарів різдвяний янгол-оберігач – не претендує на якесь значення у нашому роздумі, бо кожен з нас відступає від свого страху хвороби чи будь якої іншої пустоти всередині самих себе – до повноти Божої Любові та присутності. І кожен глядач, котрий зважується на час побути Оскаром, відчуває в собі потребу.
Вистава виникла з потреби. Перегляньте її, або прочитайте книгу. Будете раді.