Просто шоколад
–Мамо, а купи мені слона!
–!? Сонце слони в Африці…
–Ні, шоколадні у Львові!!!
Скільки разів не спацерую рідним серцем Львова, весь час споглядаю через кольорові вікна всередину… мабуть, надіюсь побачити знайомі лиця чи, може, щось цікаве, щоб потім згадати перед сном…Раптом ромашки не брешуть: «Здійсниться, закохається»… і за тим столиком сидітиме не хтось там, а моя половинка.
Та як воно недивно, а самотні вікна забігайлівок-гультіпак і фешенебельних кафе мають властивість проїдатися. Прокурюватися димом і запиватися філіжанками кави… А от є у нас одна цікава місцина, котра здивувала мене спершу місцем розташування — так непомітно втиснула шматок скла своєї вітрини поміж львівських стін–…і вона зовсім не для попивання кавусі, не для офіційних обідів чи романтичних вечерь, вона скоріш за все для задоволення чи ба для забагцянок гурманів. Крамничка справжнього солодкого золота — львівського шоколаду!
«Пхе…»– скажете ви, але ні не пхе…
Перше, що привернуло мою увагу, така собі дивакувата кухонька, начебто на взір моє рідне домашнє поле бою: пічка-плитка, витяжка, кілька незнайомих предметів, невеличкі посудинки…, бажання натаскати чогось смачненького і дременути до вуйка телевізора… Але чи варто втікати від реальних чудес?!
Професія здається простою – кухар-кондитер, проте зі львівською оригінальною душею і вишуканим галичанським шармом (хоча мабуть, Гарі Потер у відпустці)… Скляна вітрина, а за нею своє життя зимового Львова: мініатюра білої ратуші. Виникає бажання скрикнути… «А чи думали ви, пане Маркль, та ваші колеги, що життя цариці Львова увіковічниться у білому шоколаді і викличе захват не лише у своєму мурованому постаменті, а й вдало схопить за серце у своєму кількасотно зменшеному розмірі?» Малесенькі віконні рами, таємничі рельєфи, тоненькі «прикраси» з точністю перенесені на смачнючі матеріали… Самотній циферблат споглядає на перехожих із закликом: «…а муже ну його, той побут, постійні спішки, похмурий настрій… а що, як звідти, прямісінько сюди, в нове свято?» Так, мабуть, і навіть цікавіше. Годинник стоїть, час не плине… а життя продовжується та ще й у таких солодких стінах… Згадується казка про Гензель і Гретель… як ми заздрили їм, будучи малими… Ото би нам в такий будиночок… О це б жити і світитися від щастя. І про який там негатив думати, коли казка оживає, мрії збуваються… А ще би стати шоколадною королевою Золочівського замку… чи хоча б придворною дамою… а тут і диво на замовлення — навіть з екс-власниками познайомитись… хм, а цікаво яке воно шоколадне золото Золочівського замку…?
Десь поміж українських новин побутує легенда про Шоколадний дім, але ба… цегла – не шоколад… і сам колір ще багато не означає…
ФУТЛЯР
Зоряне небо… Яке воно красиве і водночас таємниче! А скільки людських життів у ньому відображено!
Існує повір’я, що при народженні людини спалахує її влана зірка. По смерті вона назавжди згасає.
Кожна зірка має власну траєкторію, якою вона рухатиметься, поки буде світити. Така ж ситуація і з людьми. Кожна особа, народжуючись, стає на свій власний шлях. Але чому ж тоді одні люди ідуть навпростець, інші продираються зарослими терном стежками, а ще хтось починає шукати легких, обхідних шляхів, та врешті залазить у непрохідні хащі і не хоче з них вилазити. Все просто – це доля. Але долю можна змінити і не завжди в кращу сторону.
Про останню категорію людей я і хочу написати детальніше. Вони у своєму минулому багато витерпіли, і в житті, забрівши в хащі, не хочуть повертатися назад, щоб все виправити чи почати все спочатку.
Такі люди створюють свій власний вимріяний маленький та зручний світ, де часто не знаходиться місця нікому, крім самої особи та її мрії. Такий світ я називаю футляром, бо замикаючись у ньому, людина створює навколо себе своєрідний кокон.
Живучи в такому середовищі ілюзій, мрійник все рідше повертається до жорстокої реальності, яка, наче гострі уламки скель на морському березі, нещадно розбиває скельця рожевих окулярів, сильно травмуючи душу і психіку людини. У такі моменти їй не хочеться жити, адже маленький світ цієї особи різко руйнується, вимагаючи негайних змін. Але така людина не хоче змін, і тому поступово відновлює свій вщент розтрощений футляр, зводячи навколо нього щоразу вищу і товстішу стіну з цеглинок, камінців та галузок брехні, помсти, зради та багатьох інших негативних якостей.
Такий кокон треба обережно руйнувати, поступово повертаючи мрійника до реальності. Таким особам потрібно лише допомогти відшукати світло в кінці тунелю та підставити їй надійне плече. Часто єдине, чого не вистачає таким людям, – це друг.
Отож пам’ятаймо, що реальність жорстока, але є люди, які сприймають її занадто болісно, і тому інколи потребують професійної допомоги, а інколи – просто звичайної людської дружби.
Допоможемо «рожевоокулярним» мрійникам повернутися до справжнього життя.
Така вона Бруківка
Львів… Мандрую центром міста в тісних обіймах теплих осінніх вуличок, насолоджуючись їхньою довговічністю. Тут я вперше глянула в обличчя історії і заперечила часу його здатність змінювати світ. На мить навіть здалося, що я потрапила в минуле, не покидаючи сучасності. Як не дивно, але місто зуміло поєднати в собі цих два часових простори. Чи не кожен старовинний львівський будинок вважається унікальним архітектурним витвором мистецтва і цінується як пам’ятка культури.
Досхочу насолодившись витонченою красою міста, я присіла на одну із лавок, яких тут також безліч. Мою увагу привернула одна, здавалося, банальна річ – бруківка. Вона має форму клітинки, по краях якої подекуди росте трава або низькорослі квіти. Це все створює чудову картинку під самими ногами.
Дивлюся. Через дорогу навпроти школа. Крізь вікна видно, що в класі йде урок математики, оскільки вся класна дошка встелена лише цифрами. Маленькі школярі чемно сидять за партами і пишуть щось у зошитах в клітинку.
Дві паралелі одного життя. Сьогодні ці маленькі хлопчики та дівчатка будують його на сторінках своїх шкільних зошитів. Вони ще не знають, що в майбутньому дорослому житті їх чекає важка, тверда, терниста і довга дорога, відмінна від сторінок зошитів й підручників, якими вони мандрують тепер. Цей шлях подібний до встеленої паростками трави та квітів бруківки, трохи незручної для пересування; форми, що нагадує клітинки у зошиті, але дещо із загостреною поверхнею.
Кожна клітинка бруківки не така, як інші, як і сторінки у зошиті. Але в поєднанні всі вони створюють дивний образ у пам’яті, мальовничу картинку спогадів із прожитого життя, часто загублених серед трав і лише зрідка увінчаних квітами. Образ, дорогий серцю близьких людей, закарбований історією у вічність.