- Катерина ВОЇНСЬКА “Божевільному власнику”
- Катерина ВОЇНСЬКА ” За очеретом”
- Наталія КРУК, вірші
- Анета ГАВРИЛЕНКО, вірші
- Галина ХОМА, вірші
- Богдан СИВАНИЧ, вірші
- Сергій ДЯКІВ, “Сніжна королева”, вірші
- Лілія РУТА, вірші
- Юлія КЛЬОК, “Заздрість”, вірші
- Олеся ЯВОРСЬКА, вірші
Божевільному власнику
Ти знаєш, що гинеш без сонця. Ти вважаєш, що тобі, як нікому, необхідне його яскраве проміння. Ти з дня на день з нетерпінням чекаєш ранку, щоб зустріти цю “сферу світла” ще раз. Але, вбираючи всім темні окуляри, кажеш, що воно не яскраве. Бо бажаєш, щоб сонце належало лише тобі.
Тебе захоплює небесна височінь, що дурманить твій розум і від недосяжности змушує серце частіше битися. Та ти зав’язуєш усім очі і кажеш, що вгорі нічого цікавого і особливого немає.
Щовечора перераховуєш зірки, в які вбирається холодна ніч. Ти напам’ять знаєш кожну з них, уважно слідкуючи за тим, чи не з’являються на небозводі і не зникають инші. І постійно запевняєш, що не варто милуватися зорями, бо їх немає, а якщо є, то тільки дуже тьмяні. Бо не хочеш, щоб хтось захоплювався ними, адже вони повинні належати лише тобі.
Спраглий, жадібно хлебчеш холодну воду, що здається тобі надзвичайно смачною і необхідною. І, захлинаючись, ковтаєш останній ковток води, щоб ніхто не здогадався, що ти не можеш без неї. Ти на всі сторони кричиш, що вона паскудна і зовсім не помічна. Бо не хочеш, щоб хтось думав, що ти спраглий чи вона цілюща. Ти впевнений, що не дозволиш, щоб вилікувала ще когось.
Ти грієшся біля вогню, що безболісно знищує в тобі все зле. Та ховаєш його від ближніх і дарма, що опікаєшся при цьому.
Ти не помітно для инших доглядаєш за квіткою і то так, щоб і вона цього не розуміла. Ти дихаєш не повітрям, а її ароматом, і живишся не їжею, а її красою. Та кажеш, що вона підозріло красива і занадто солодко пахне. Бо знаєш, що вона все-таки не твоя.
Ти хочеш посадити у клітку пташку, щоб вона співала лише для тебе. Та в неволі вона не співатиме! Егоїсте! Невігласе! Лицеміре! Циніку! Скептику! Чи просто, закоханий телепню! Ні, ти божевільний, що все добре і корисне хоче привласнити собі, а якщо ні, то знищити його або переконати всіх і себе в тому, що воно погане і нікому непотрібне…
Та сонце потрібне усім. Та очі розв’яжуть і побачать високе небо. І зірки точніше від тебе перерахують. І воду покуштують, і багато буде тих, хто одужає. І вогонь не сховаєш, лише зможеш в ньому згоріти. І квіткою милуватимешся не ти один. І пташку не спіймаєш. Догрався, хворий власнику!
…Ти вбиваєш себе, думаючи, що таким чином утверджуєшся в житті…
Не обмежуй світ собою! Обмеж себе світом, тоді станеш безмежним!
За очеретом
Темрява обпікає очі… Кричить тиша… Виснажене вологе тіло, жорстоко вкрите стерням, ридає кривавими слізьми… Заховавшись на роздоріжжі, втекла його дорога… Та йому байдуже, якою мчати. Одна мета – знайти едельвейс, здобути недосяжну для багатьох рослину, перемогти усе, довести собі і кожному свою міць і велич… …Очі, безсилі у темряві, горять божевільною впевненістю. Мозок, отруєний думками, ненависно знущається над тілом…
Він навіжено регоче, летячи тьмою… Він божевільний: багнюка й пісок, що все густіше вкривають навісному голову, ввижаються йому лавровим вінком переможця, гілки терену, що глибоко вп’ялися йому у плечі, здаються крильми, які підіймають високо до неба…
А ось і місяць, тільки він у річці купається. Значить, близько едельвейс, адже він одразу під небом розростається. І божевільний біжить до звабливого коханця ріки, і очерет здається йому едельвейсом. Скажено вхопив очеретину і загорлав: “Я – переможець!!! Я – всесильний!!! Я від Тебе незалежний!!! Ти бачиш, я сам, без Тебе його знайшов!..” І з криком генія під воду пішов, вона жадібно вкрила його пекучими обіймами…
Сумно свище Вітер, а Вода регоче: “Ну й переможець! А чом нарікати, що хотів, те й отримав… Оце й всесильний!..
На роздоріжжі життя лиш на свої сили поклався, тож не дивно, що так гордо і впевнено за вітром у темряву подався…
Він заслужив такий кінець, адже не хотів прислухатись до голосу небесного, який розмовляв з ним ще на перехресті доріг… Бо незалежний?!! А чи не раб своєї безглуздої гордости?..”
Чи є істина у словах Води?..
Тож чому очерет так радо зірвав, коли едельвейс так вперто шукав?..
***
Приснись мені хоч трошки, на хвилинку,
Прийди до мене, коли міцно сплю,
Осяй, моє життя і без зупинку
Цілуй, цілуй ввісні і на яву.
В обіймах міцно пригорни до себе,
В шаленім танці хай закружаться серця,
Хай душ блакить, немов весняне небо,
З’єднає нас у спалахах життя.
Прийди до мене знову опівночі,
Тихесенько поцілуй мене в уста.
І я загляну в твої карі очі
І ніжно прошепочу: «Навік твоя!»
***
З очей твоїх черпаю твою душу,
Твій погляд переповнений теплом.
Нікуди я тебе вже не відпущу,
Нікому я тебе вже не віддам
Твої цілунки, що виймають душу,
Твої обійми, як дарунки неземні.
В своє життя тебе навіки впущу,
Невже всміхнулось щастячко мені?
Невже це доля знов мені привітна?
Чогось себе я вже не впізнаю.
Так ніжно я теплом твоїм зігріта,
Так тихо шепочу: «Тебе люблю!»
***
Іти по вулиці,
Бачити богів,
Ігнорувати лесбос,
Слухати муз,
Тікати від гідр,
Відчувати героїв,
Співати оду,
Підніматись на Олімп,
Спускатись по Голгофі,
Мріяти про Єлисеї,
Гратися стрілами,
Руйнувати мурашник,
Ловити кулі,
Пити трунок,
Одягати вінок,
Летіти у вир,
Рахувати миті,
Дарувати життя,
Сісти на трон,
Звалитись у землю,
Спати в імлі,
Називати усе це – Життя!
***
Ти – джерело моєї спраглої душі.
Ти – глибина, в якій я потонула.
Ти – океан моїх надій.
Ти – цвіт моєї долі.
Ти – вершина моєї гори.
Ти – колір моїх мрій.
Ти – картина мого життя.
Ти – пісня мого тіла.
Ти – фотографія моїх снів.
Ти – камінь мого спотикання.
Ти – світло в моєму тунелі.
Ти – мій невідомий острів.
Ти – моя холодна зброя.
Ти – мій гарячий шоколад.
Ти – початок мого кінця.
Ти – джунглі моїх почуттів.
Ти – арфа мого екстазу.
Ти – альфа моїх вікторій.
Ти – омега моїх страждань.
***
В час
коли вмирають
метелики
сни
набувають форми
вічності
небо
сивим птахом
втікає від тебе
у вимір зречень
рушаєш додому
береш в дорогу
камінчик світла
уламок ще не збудованого
Храму
***
Кімната в пів світанні
Час загус.
Коктейль із тиші
Й головного болю.
Моє безсоння має гострі кігті
І сірі лапи.
Із вікон також
Сірість віє з душ.
Міняю плани
На наступний тиждень.
А може й більше –
Час тепер загус.
***
Побіжимо
зронивши
черевичок зі сліз
сльозу з кришталю
що торкнувшись
землі
розіб’ється
на шматочки місяця
північ сьогодні
не прийде
заблукавши
між нами
бліде світло
залишиться чистим
карета обернеться
в човен
понесе нас
від нас
туди де північ
не приходить
ніколи
не дивися у воду
перед тим
не заглянувши
в себе
***
Розкажи
Ти мені розкажи
Про минулу весну,
Спогад той збережи
Про пору чарівну.
Як з-під мого вікна
Аромат квітів тік,
І, здавалось, весна
Не минеться повік.
Як веселки струна
Прилягла до води,
І, здавалось, весна
Поміж нас назавжди.
І лунав навкруги
Пташок лагідний спів,
Поміж два береги
Десь струмочок дзвенів.
Як у вечір ясний
Разом мріяли ми
Про куток чарівний
І сміялись з зими.
Хто секрет віднайде,
Щоб спинити ту мить?
Тепле літо прийде –
Білий цвіт облетить.
Добрим спогадом знов
Ти мене утіши,
Про весну, про любов
Розкажи, розкажи.
***
Торкнись мене!
Торкнись мене! Ця мить для нас,
Лише сьогодні ми єдині.
Відчуй усе, що змінить час,
Чого вже не змінить людині!
Торкнись мене! Заглянь у вічі,
Відчуй мелодію мою!
Кохання перше не приходить двічі.
Не гинуть двічі у бою.
Торкнись мене! Ця мить для нас,
Весь світ сьогодні за плечима.
Лише для нас гуляє вальс!
Твоя краса така незрима!
Торкнись мене! Торкнись востаннє,
Бо пройде час і згасне мить.
Залишиться лише бажання,
А свічка наша догорить.
Сніжна Королева
Укрились інієм дерева,
Затихло місто, наче спить.
У санях Сніжна Королева
Кудись поспішливо летить.
Холодний погляд , сірі очі,
Збілілі щоки і вуста.
Без почуттів її щоночі
До себе кличе Пустота.
Замерзло серце, тихо спить.
Відсутній біль, відсутній жаль.
Воно не плаче й не горить,
Перетворилось на кришталь.
Нема нікого в Королеви,
Завжди одна, вона сама.
У володіннях кришталевих
Нема тепла, лише зима.
***
Наснишся знову. Знаю – не втекти.
Твій погляд скрізь, безжальний, наче вічність,
Яка важка корона самоти,
Яка банальна гра у лаконічність…
Ілюзії нема. Є ти і світ.
І ні до чого феєричні крила.
Я три розлуки перейшла убрід,
А об четверту голову розбила.
Така стара від зіграних ролей,
Вростають рухи в тишу, як дерева.
На жаль, у світі море королев,
На щастя, я давно не королева.
Прости, що я невиправний пішак,
Дійшла до забороненого краю,
Прости мені, що ти не можеж так,
Але інакше просто не буває.
І не втекти, бо погляд навісний
Розкислі нерви шарпоне, – насниться,
І не сховатись в шпарці до весни,
Бо світ – така жорстока шахівниця.
Заздрість
Поорані стежки мого серця
Засіяні зерном любові.
Я не терплю тебе, Заздросте,
Ти не потрібна нікому!
Тільки біль і огиду
Покидаєш ти за собою.
Мені не потрібні поради,
Нехай лишаються із тобою!
Колючками пронизані
Твої руки.
Ти не здатна на щирість,
Ти приносиш розлуки!
З уст твоїх тільки зло
І ненависть виходить,
А так хочеться світла
І тепла, що від серця виходить…
Якби мала я владу,
У в’язницю б тебе засадила,
Щоб ти тільки мовчала
І нічого не говорила…
Менше лиха тоді б було
І розбою.
Чуєш, Заздросте,
Я не хочу жити з тобою!
***
Про щастя
Всміхнулось щастя
І пішло від мене до неї.
І небуло вини,
Гадаю, твоєї…
Воно шукало затишку
І спасіння.
І віднайшло у ній
Своє воскресіння…
Я не про це,
Ти знаєш?
Просто так важко,
Коли втрачаєш…
А, втім, у кожного щастя своє,
Ти віриш?
Скажи мені,
Як моє зустрінеш.
***
Що я вигадую, що чаклую:
Все про любов й про любов,
Більше нічого від музи не чую,
Більше ніяких обнов.
Стукає північ… Бере за плечі
Смутку тремкий сувій.
Музо, скажи щось інше, до речі, Лиш про кохання не смій.
Падає сутінь… Ніч сполохана…
Меркнуть щемливо уста.
Брешуть собаки, що я закохана –
Це ж бо любов пуста.
***
Холодне серце вмилося сльозою,
Аж захлиналось померком журби.
Розлука і любов зійшлось до бою,
Немов зійшлися два чужі світи.
Нема неба – це свята химера,
Немає сонця – сива суєта…
Лиш дикий ангел з «княжого терема»
Стрілу отрути в серце опуска.
Любов зранима. Все. Війна скінчилась…
Колючим дротом весни зацвіли…
Для чого все життя я так молилась,
Щоб на тортури душу повели?!
***
Розвихрені хмари, розчахнуте небо,
Опалене листя, як дим самоти,
Навіки окуте печальним загребом,
Опалене листя, і ти…
У келію сонця громи завітали,
Розбиті паралічем ночі,
Опалене листя, розвихрені хмари,
І далеч черлена, й засмучені очі…
Опалене листя, опалене листя,
Як дим незабутку, як дим самоти,
Розкаяне серце, забуте намисто
У присмерку ночі… І ти.