- Богдан СИВАНИЧ “Навіть і досі мене тримає ота любов до України”
- Уляна АТАМАНЧУК “Жах війни і щастя перемоги”
НАВІТЬ І ДОСІ МЕНЕ ТРИМАЄ
ОТА ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ
Приємно розмовляти з людиною, яка орієнтується в українській культурі, володіє українською мовою, слідкує за тенденціями суспільного життя, незважаючи на те, що є представником иншої культури, вихована в инших традиціях. Саме так можна охарактеризувати Райну Камберову, професора-славіста Софійського університету, відомого перекладача сучасної української літератури. Зараз пані Райна перебуває на стажуванні в нашому університеті. Вона люб’язно погодилася дати інтерв’ю «Ярослову».
– Які враження на Вас справила Україна? Чи Ви тут вперше?
– Я не вперше в Україні, навіть я не вперше у Львові. Шість років тому, коли я вперше відвідала Львів, мої друзі так показали мені місто, що я закохалася в нього. Тож коли я отримала стипендію на стажування в Україні, навмисно вибрала Львів, тому що це дійсно моє улюблене місто. Я була в східній частині України. І в Донецьку була, і в Києві декілька разів, в південній частині – Одесі, Білгороді, Ізмаїлі. Я була навіть у Карпатах, там мені теж дуже сподобалося.
– Розкажіть, будь ласка, чому Ви обрали українську, а не російську чи якусь західнослов’янську мову? Як відбувалося становлення Вашого вибору?
– У мене така дуже романтична історія, тому що знов пов’язана з враженнями і симпатією. Коли я вступила на катедру слов’янських мов у Софійському університеті, там вперше почали викладати українську мову як иноземну, відкрилося окреме відділення. Мали би зібратися принаймні п’ятеро людей, які хотіли б вивчати українську мову. На початку навчального року прийшов до нас наш викладач, сам українець, і почав розказувати про Україну, як вона виглядає і які тут живуть люди. Мені так сподобалося це все, що з великим задоволенням вчилася протягом п’яти років, і навіть і досі мене тримає ота любов до України.
– Як відомо, болгарська мова досить відрізняється від української, наприклад, відсутністю відмінків. Наскільки важко Вам було вивчити українську мову?
– У зв’язку з попереднім питанням, хочу сказати, що я закінчила російську школу, тому вмію говорити і по-російськи. Але так сталося, що мені краще розмовляти українською, бо частіше буваю тут, в Україні, а не в Росії. Я вже 10 останніх років не використовую російської, бо немає такої необхідности. Українську мову мені було неважко вивчати, бо вже знала російську, але зараз моїм студентам дуже важко, бо дійсно у нас немає відмінків. Для нас завжди легше вивчити часи, але часто трапляється, що робимо помилки у вживанні відмінкових форм.
– Чи достатньо в Болгарії можливостей вивчити українську мову, чи в багатьох містах існують українські катедри і чи є зацікавлення у болгар до вивчення української мови?
– Єдине місце в Болгарії, де можна вивчити українську мову, – це Софійський університет. У жодних инших університетах немає такого відділення. Наша катедра існує вже 10 років. Немає у нас культурно-інформаційного центру, тому зараз ми намагаємося створити його разом з посольством України. А зацікавлення є. Мої студенти були в березні в Києві, їм дуже сподобалося. Вони були вперше в Україні. Дійсно, дуже потрібно знати і вивчати українську мову, і зараз ми маємо намір підписати договір з вашим університетом, щоб наші студенти бували тут на стажуванні.
– В Україні зараз триває процес переходу на Болонську систему освіти. З цим пов’язані реформи у галузі, які чомусь болісно приживаються, а нові стандарти важко замінюють старі. У зв’язку з цим хочу запитати про освіту в Болгарії. Чи вона теж розвивається за Болонською системою і чи у вас були такі ж проблеми?
– Так, звичайно, були. Ми теж вчимося за Болонською системою. У нас діє система 4+1 – бакалавр і спеці¬яліст, бакалавр і магістр. Я була тут під час страйку, коли ви протестували проти іспитів, але в нас дійсно можуть вступати до університетів студенти з инших вузів. Наприклад, я можу закінчити Софійський університет, а потім вступити після цього в якийсь економічний університет і закінчити магістратуру там. Зараз зміни продовжуються: має вводитися кредитна система, зазнає змін і вступ до університету. Уже не буде писання творів на вступних іспитах, а лише тести. Є така ідея, що після складання матури можна буде вступити до університету за отриманими оцінками.
– Як Ви охарактеризуєте період перебування в Україні? Чи багато нового пізнали і що, перш за все, вразило?
– Мене все вражає: вулиці, люди, кав’ярні, політичне життя. Мої друзі з Болгарії і моя сім’я постійно пишуть мені: «Як ти? Ти в дуже цікаві часи живеш там». Я намагаюся слідкувати за подіями в Україні, постійно читаю «Кореспондент» в інтернеті, слухаю новини по радіо і телебаченню, якщо, звичайно, є така можливість. Я думаю, що в Україні відбувається звичайний демократичний процес. Це дуже важкі часи, бо ми, Болгарія, вже пережили щось подібне.
– Ви торкнулися становища в Україні, а як змінилося становище в Болгарії після вступу до Евросоюзу 1 січня 2007 року? Чи змінилося ставлення до нього болгар?
– Узагалі, ситуація, я думаю, позитивна. Але люди дуже бояться впровадження евро, тому що це буде великий економічний удар. Колись евро символізувало якість і добру гарантію, а зараз це трохи небезпечно для економіки. А загалом, майже нічого не змінилося. Просто зміни дуже повільно і нечутно відбуваються. Не можу сказати, що ми ввійшли до Евросоюзу 1 січня і так раптово все змінилося.
– І все ж, як великий знавець України, як Ви оцінюєте її шанси посісти своє місце у Европейській сім’ї? Зараз у нас триває велика дискусія: на схід чи на захід.
– Я вважаю, звичайно, що на захід. Тому що ми вже в Евросоюзі, і нам буде набагато зручніше працювати, якщо і ви ввійдете до Евросоюзу. У нас теж були такі думки, що ми маємо вибирати між сходом і заходом. Ви маєте обрати власний шлях, власне майбутнє. Але ви занадто близькі до Росії. Просто треба вибрати якийсь инший напрямок. Я підтримую вас у бажанні вступити до Евросоюзу.
– Чи багато у Вас вільного часу? Як Ви його використовуєте?
– Просто у мене майже немає вільного часу. Я намагаюся відвідати всі виставки, театральні постановки, презентації книжок, зустрітися з усіма письменниками, твори яких переклала. Це для мене відомі постаті, і я хочу з ними зустрітися. Хочу теж піти на етнофестиваль в Космачі. Їздила теж до Києва, до Одеси і разом з тим намагаюся працювати в бібліотеці, закінчити свою дисертацію.
– Коли ми домовлялися про інтерв’ю, Ви згадали, що йдете на презентацію книги Ю. Андруховича. А як Ви ставитеся до сучасної української літератури і, якщо можна, проведіть паралелі з сучасною болгарською літературою.
– Ну як можу ставитися до літератури, якщо я її перекладач? Звичайно, що ставлюся позитивно. Ми зробили два номери часопису «Факля», які присвячені сучасній українській літературі. До нього ввійшли твори Ю. Андруховича, Т. Прохаська, О. Забужко, С. Жадана, Ю. Винничука, В. Неборака. Зараз ми переклали також твори Софії Андрухович. Намагаюся стежити за всією літературою і за всіма напрямками. Можу сказати, що теж прагну бути в курсі сучасної лі¬тератури болгарської. У нас теж є дуже відомі постаті – Ґ. Ґосподінов, А. Попов, Ф. Чувакова. Вони дуже цікаві письменники, відомі, а твори Ґ. Ґосподінова переклали навіть італійською, і він став вже дійсно всесвітньо відомим.
– Що цікавого ви можете порадити українцю відвідати в Болгарії?
– Болгарія відома своїм узбережжям. Про це я не буду говорити, бо майже кожен з вас знає, що таке море, відпочинок на морі. Я б рекомендувала відвідати наші гірські курорти. Там навіть влітку дуже приємно. Такі гарні місця і гори маємо, що це дійсно краса, і треба це побачити. Можу вам сказати, що недалеко від мого міста Софії є дуже гарна гора Вітуша. Влітку, мабуть, у серпні, можете побачити там пейзажі, всякі краєвиди.
– І наостанок, які у Вас плани на майбутнє?
– Наступного тижня поїду в Космач. У мене велике бажання поїхати в Карпати. Після того їду до Києва. Коли повернуся в Болгарію, повинен вийти підручник з української мови для болгар, який я написала разом з подругою, мають вийти мої останні переклади з української літератури, у жовтні буде захист. Так що це мої творчі плани.
ЖАХ ВІЙНИ І ЩАСТЯ ПЕРЕМОГИ
9 травня людство згадує завершення другої світової війни. Вона забрала мільйони людських життів і стала найбільшою трагедією Европи ХХ століття. Але що далі ми віддаляємося від цієї події, то більше виникає питань, хто був правим, чи виправдані такі жертви. Нинішнє молоде покоління переосмислює історію останньої війни на наших землях. А в серцях старшого це слово залишиться незагоєною раною.
Написавши слово війна – жахаєшся. Це – обірвані на самому початку мрії про майбутню професію, сподівання на довге й щасливе життя. Це – останній потиск руки, гіркота сліз і втрата найдорожчих тобі людей.
Війна увірвалася в життя нашого народу, як осколок. Затьмарила сонячне небо димом пожеж, стала болем втрати тисяч людей. Рідна земля стала суцільним згарищем. Кованими чобітьми, гусеницями танків загарбницькі орди нівечили людські тіла й душі. І, здавалося, що не буде кінця цьому жаху і цим нестерпним мукам. Але народ, який відчував величезну відповідальність перед людством, піднявся на бій.
Понад півстоліття минуло з того часу, як пролунав салют на честь перемоги над лютим ворогом у Великій Вітчизняній війні. Але і зараз свято Перемоги для кожної людини має бути хвилюючим, з присмаком сліз та ра¬дістю в очах. Воно відгукується болем у серці, бо, мабуть, немає жодної української сім’ї, якої б не торкнулась війна, хто б не втратив у тому пеклі близьку людину.
Пам’ятники, братські могили, вулиці, площі названі на честь безсмертних.
І так прикро чути повідомлення про те, що поступово згасає шана і пам’ять про героїв, що деякі нелюди здатні осквернити святині – пам’ятники, могили загиблих. Мимоволі думаєш: “Невже ці люди не розуміють, що заради мирного неба над ними їхні діди й прадіди проливали кров?”
Я думаю, що ми не повинні забувати, який жорстокий і кривавий шлях треба було пройти нашим героям задля того, щоб день Перемоги настав, щоб ми ніколи не зазнали такого пекла, як ці мужні воїни. Вони були готові йти на смерть в ім’я миру та щастя Батьківщини, бо їхня свідомість ні за яких обставин не могла змиритись з тим, що рідна земля буде уярмлена фашистами. І які б жахливі плани не задумували фашисти, все ж зло було покаране. Вони мали намір знищити весь наш народ. Але сім мільйонів мужніх героїв віддали своє життя за свободу й незалежність країни.
Отже, я вважаю, що людство має пам’ятати тих, хто захистив майбутні покоління ціною найдорожчого – ціною власного життя. І пам’ятати, що ми маємо бути гідними наших славетних героїв і нести пам’ять про них протягом усього життя.