Іван Денисюк: “Scribeo, ergo sum”
Іван Овксентійович Денисюк народився 12 грудня 1924 року в селі Заліси Ратнівського району Волинської области. У 1953 році закінчив Львівський університет (україністику), де і працює з 1956. Доктор філологічних наук (1986), професор катедри української літератури ім. М. Возняка та катедри української фольклористики ім. Ф. Колесси. Дослідник історії української літератури (зокрема, творчости М. Павлика, М. Шашкевича, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, О. Кобилянської, С. Васильченка, Ірини Вільде та ин.), історії й теорії новелістики, українсько-білоруських і українсько-польських літературних зв’язків. Автор монографій “Михайло Павлик” (1960), “Розвиток української малої прози ХІХ – початку ХХ ст.” (1981; перевид. 1999), “Ратнівщина: історико-краєзнавчий нарис” (1998; співавтор В. Денисюк), “Дворянське гніздо Косачів” (1999; співавтор Т. Скрипка), брошур “Дивоцвіт: джерела і поетика “Лісової пісні” (1963; співавтор Л. Міщенко), “Амазонки на Поліссі” (1993). У 2001 році вийшла книга франкознавчих досліджень Івана Денисюка “Невичерпність атома” (упорядник Т. Пастух). Цього ж року Інститут франкознавства нашого університету підготував збірник праць на пошану професора Івана Денисюка “З його духа печаттю” (упорядник М. Легкий). 2002 року молоді учені Львівського університету видали аналогічний збірник під назвою “Semper tiro”. У планах філологічного факультету – 4-томне зібрання праць І.О. Денисюка (літературознавчих, франкознавчих, фольклористичних). Під керівництвом професора Денисюка захищено 17 дисертацій.
Життя чи його екстрат – автобіографія – не автореферат дисертації, отже, ключові слова не можуть відбити його змісту. Дуже приблизно цими знаками можна окреслити етапи мого біошляху. Отже, – це Ратнівщина на Волинському Поліссі, де прожив 24 роки. У них слід включити Сандормирський плацдарм у хронотопі війни, де був поранений, і Кавказ – остаточний топос “гошпітального лежання” у гіпсі, а з 1948 року – Львів із певними антрактами-мандрівками у ширший світ і вужчий – у зелену казку свого дитинства. Ключовими словами-знаками цього етапу життя можуть бути “студент”, “аспірант”, “доцент”, “професор”, а в царині наукових зацікавлень – “генологія (жанрознавство)”, “франкознавство”, “фольклористика”.
Чим старша людина, тим частіше вона згадує дитинство. Чи справджується це на Вас, як часто повертаєтесь у цей час Вашого життя? Що Ви винесли із дитинства?
Можна зрозуміти Ваше питання: на старість людина “дитиніє”, “вистарює розум”, тому повертається “мислію” у край своїх першокроків. Герой одного Винниченкового роману “на добраніч” сам собі розповідає якусь гарну казку. Така моя вечірня казочка звичайно плете свій сюжет на берегах Тур-озера чи озера Святого, у моїх рідних лісах і навіть на ще не осушених болотах, сповнених своєрідної краси. Рідні села мого батька (Заліси) і матері (Тур) відвідую щоліта. Ратнівській землі присвячені дві монографії, що я їх написав у співавторстві зі своїм родичем – Володимиром Денисюком. На прохання учнів Заліської школи відгукнувся спогадами “Мої поліські, мої зелені шкільні роки”, що мають бути надруковані у “Дзвоні”. Щойно вийшла у Луцьку книжка “Пісні з-над берегів Турського озера”. Це студентські й мої фольклорні записи у Турі й Залісах, зокрема унікального старовинного та високопоетичного Турського весілля (676 пісень). Із свого дитинства і юности я виніс розкіш доторку босими ногами до роси, терпіння життєвих дискомфортів, жадобу вчитися, а в образі своїх батька-матері зразок чесности й працьовитости.
Вам пощастило на вчителів. Достатньо назвати ім’я Михайла Степановича Возняка. Розкажіть детальніше про своїх наставників.
Щодо наставників, учителів, то кожен без винятку із моїх викладачів у студентські роки був мудріший за мене і міг чогось навчити. Але серед них в аврі особливого пієтету перед очима моєї душі стоїть академік Михайло Возняк – свята людина. “Академік з легенди”- під такою назвою я надрукував спомин-портрет у 9-му номері журналу “Дзвін”, де написано про нього ширше. Чимало завдячую я й професорам Михайлові Шаховському та Василеві Лесину.
Ким Ви мислите себе у контексті українського шістдесятництва? Чи належать Ваші справжні й найкращі друзі до цього покоління?
Ренесансний дух генерацій шістдесятників окрилював мене при написанні монографії про історичну поетику жанрів української новелістики та статей того й наступного часу. Моїми друзями є нескорені, непоборні, без “зерна неправди за собою”, Євген Сверстюк та Михайлина Коцюбинська. З Євгеном ми здружені ще зі студентських років, мешкали в одному гуртожитку. Євген і Михайлина ввели мене в духовний світ київських шістдесятників. Разом із Євгеном побував я у домівці Івана Світличного та Миколи Вінграновського. Зрештою, цілу “революцію в умах” зробили виступи Івана Драча, Івана Дзюби та Миколи Вінграновського в 311-й авдиторії нашого університету. Про своє захоплення цими виступами я писав у листі до Михайлини Коцюбинської, і вона відповідний фрагмент із нього опублікувала нещодавно у монографії про епістолярний жанр. Розсадником ідеології шістдесятництва був і наш університет, очолюваний ректором Євгеном Лазаренком. Мої однокурсники – Дмитро Павличко та Роман Іваничук. Наша alma mater дала Калинців і Горинів. Ігор Калинець і Богдан Горинь були моїми студентами. Пам’ятаю, як Ігорцьо (бо так ми його називали) у Бітлі під час педпрактики снував мрії-сни про ідеальну незалежну українську державу, президентом якої мав бути він…
Відомою є історія Вашої докторської дистертації. Ваша монографія “Розвиток української малої прози ХІХ – початку ХХ століття” (особливо після перевидання) – здобуток українського літературознавства. Чи “маєте Ви зуба” на ті часи і тих людей за те, що так довго не видавали Вашої праці, а, врешті, видавши, зробили це з вимушеними скороченнями?
“Злі часи робили злими людей” (І. Франко), тож на людей з найближчого оточення, які переслідували мене, не допускали півтори десятиліття до захисту докторської дисертації, спеціяльного “зуба” з часової перспективи не маю, тим більше, що мої зуби вже наполовину пластмасові. Слава Богу, що моя монографія “Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст.”, у першому виданні свідомо скалічена, вийшла другим виданням, у якому “вигризки душі” і тексту частково вдалося залатати. У першому виданні довелося опустити теоретичний розділ з рясними посиланнями на зарубіжних теоретиків новели. Навіть ті нечисленні цитати, які залишилися, озлоблювали колег, які “боролися” проти “гнилого Заходу” й інкримінували мені фашизм (посилання на Ґете), популяризацію польської “Солідарности” (цитата з Елізи Олешко, померла у 1912 році), фройдизм (термін “потік свідомости”), націоналізм (згадка прізвища розстріляного Ніковського) тощо. Не можна було у першій редакції сказати доброго слова про новелістику Винниченка, Хоткевича та ин.
Чи можна назвати заплановане 4-томне зібрання праць підсумком усього Вашого літературознавчого доробку?
Заплановане 4-томне зібрання моїх праць не може бути підсумком всього життєвого шляху, бо, по-перше, це зібрання статей, за бортом його залишаються монографії, та й це вибрані статті, а по-друге, надіюсь, це видання появиться тоді, коли життєвий шлях автора ще не буде закінчений. Хотілося б, щоби девіз Лесі Українки “scribeo, ergo sum” був і моїм.
Багато колишніх студентів нашого університету, а тепер уже викладачів та науковців з пієтетом згадують про постановки Ваших п’єс. Як співіснує Денисюк-учений із Денисюком-драматургом?
“Денисюк-драматург” – “се новина для мене!”. Я написав пару скетчів “для домашнього вжитку”- для відзначення ювілеїв Лесі Українки та Івана Франка у студентському гуртожитку. Але завдяки талановитій грі виконавців – студентів і деяких викладачів – текст тримався на сцені не лише у Львові, а й у Луцьку та Чернівцях. Студентство – невичерпне джерело талантів-артистів.
Ваше перебування на катедрі фольклористики – це перерва чи друге дихання? Як Вам працювалося на цій катедрі і наскільки органічною для Вас є фольклористика?
Моє 12-річне перебування на катедрі фольклористики – це не просто “найми у сусідів”. Я майже щорічно їздив зі студентами на фольклорну практику ще до відкриття згаданої катедри, отже, моє зацікавлення усною народною творчістю органічне. Клімат, створений завідувачем катедри Василем Михайловичем Івашковим та співдружністю її викладачів, лаборантів, аспірантів хороший, милий, дружний, і в ньому я почував себе добре. Спільними зусиллями ми створили солідний, на мою нескромну думку, щорічний фольклористичний збірник та організували спецраду із захисту кандидатських дисертацій з фольклористики, підготували добрих молодих спеціялістів з цієї галузі.
Ходять легенди про Вашу розсіяність. Це для Вас звичайне чи випадкове?
Як фольклорист, розумію, що в кожній легенді є якесь зерно правди, але найцікавіша ота авра фантазії, що оточує це зерно і має здатність до міграції. Щоправда, я не кидаю у поштову скриньку рукавиць замість листів, як про це розповсюджувала фаму Валентина Черняк; я не загубив свого сина у візочку в парку, як переконане в цьому студентство різних генерацій, але поцупити чужу шапку (не конче ліпшу) замість своєї, чи портфеля свого колеги колись міг, і на то нема ради. Професор повинен бути трохи диваком.
Якщо не філологом, то ким стали б Ви?
Вагання бути філологом чи не бути ним у мене ніколи не було. При вступі до університету була дрібка “гамлетизму” – піти на україністику, а чи на англістику. А моя мати молилася своїм християнським і язичницьким богам, аби я провалився на вступних екзаменах до університету і продовжував працювати вчителем початкової школи у рідному селі. Небо вирішило инакше.
Ви майже 50 років працюєте в університеті, на Ваших очах виросло дуже багато поколінь. Хотілося би почути Вашу думку стосовно Помаранчевої революції. Чи вважаєте Ви, що народилася нова українська нація?
Існує дух генерацій. Я радий, що студент – вічний революціонер – з консолідацією усіх сил народу здійснює Помаранчеву революцію і що на наших очах народилася нова українська нація, яка “і о власній силі йде” і піде у майбуття.
Данило Ільницький,
8-12 грудня 2004 року