ВИБІР 2004
Від словоблуддя радіо охрипло,
Гірчить у роті від гучних орацій.
Нещадне “Я” до нас усіх прилипло,
Залежні стали ми від прокламацій.
Від демагогів, що осіннім листом
Опали щедро на народну ниву.
Зів’яли квіти, що рясним намистом
Щодня чекали життєдайну зливу.
Дощу рятунку і дощу надії
Краплин солодких і гірких, мов ліки,
А не вина, настояного в мрії,
Хмільних думок течуть бездонні ріки.
Душа тремтить, від хвилювань – гаряча.
Одне яйце, не золоте, звичайне,
Але й у нього вже пташина вдача,
А птах до волі прагне і негайно.
Тому й летить у безмір неосяжну,
Згори на всіх кида хитренький погляд,
Крильми лепече думоспів протяжний
І “Я” штовхає на медичний огляд:
“Якби ще й в інших так попасти влучно:
В підступних бойків, навісних вітренків,
Знайти підкову, щоб дзвеніла гучно
Й зі сну будила сонних симоненків;
Тих, що корчі корчують “для народу”,
Самі ж по вуха загубились в нетрях,
В морозах вічних, “бережуть природу”,
Вдихають слави аромат безсмертя.
І козаків – не козаків по духу –
За копійчину спродадуть свитину
І павутинням заснують розруху –
В степах тайожних із беріз хатину.
Що блаженніють від гучних овацій,
Від словоблуддя своїх власних плетив.
Від браку сили і від браку рацій.
Від безголів’я, від абсурдних злетів”.
Сказати “Так!” – це величезний подвиг.
Знайти підкову, кажуть, теж на долю.
Опале листя дме вітровий подих.
Здається, вітер сповіщає волю?..
Ірина Кметь (ФЛФ-51)
жовтень, 2004
Ти встаєш із колін!
Хай принишкне усе: Ти встаєш із колін!
Ти зіграєш сьогодні без маски.
І на місці великих румовищ-руїн
Ти зведеш святий храм, повен щастя і ласки.
Ти воскресаєш всім смертям на зло!
Та ідеш, обперезана сонцем.
І спадає із неба на твоє чоло
Помаранчева зірка – в майбутнє віконце.
Ти виходиш на сцену… Господи, не покинь!
Скільки мріяла Ти про цю мить!
В Тебе сонця тепло і небесная синь,
В Тобі пісня, і мова, і сила кипить.
Ти уже не раба. В Тебе нелегка роль.
Я вклоняюсь Тобі за цей подвиг.
У Тобі вже не сотні, не тисячі доль,
А мільйони, що звуться народом.
І принишкло усе. Тільки стелиться сніг.
І Ти молишся мовчки очима,
А на кожній сніжинці пада воля до ніг
З білих крил за Твоїми плечима.
Ти живеш, дорога! Ти встаєш із колін!
Ангел миру із неба зійшов.
Благословенная будь серед інших країн!
І… поглянь – усміхається Бог.
Хай тремтять вороги! Їм тебе не спинить,
Не поставити знов на коліна!
І хай бачать усі – Ти не Захід, не Схід,
Тобі ймення одне – Україна!
Юля Худзей ФЛЮ-11
ТОМУ ЩО “ТАК!”
Ми тут свої, в своїй правічній хаті,
Яку засинив безпросвітній жах.
Ми хочем жити, а не виживати,
Людину зріти в “верхніх етажах”.
А не за ґраттям безпросвітніх хащів,
У безсловеснім і гидкім багні.
Нехай керують в Україні кращі.
Бандитам – тюрми, в бюлетенях – Ні!
Тому що знаєм, віримо і можем.
В проміннях сонця заблистить роса.
Шлях до свободи – не Прокруста ложе.
Дола незгоди у душі яса.
Що пломенить немеркнучим багаттям
У сутінковім мареві думок.
Тож не хиліться у безсиллі, браття.
До перемоги – лиш маленький крок.
Ірина Кметь (ФЛФ-51)
16. 11. 2004
В літописанні схилена земля
В літописанні схилена земля.
В руці її тривожна мить чекання.
Зіслав перо з небесного крила
Натхненний Ангел ? Благовіст світання.
І розгорнув сувій сучасних днів,
Перо занурив в помаранчорнило.
З минулих снів створив билину слів,
Кружляв над плесом синім білокрило.
І сумував над вирієм думок,
І витиравказково теплу просинь
Правдивим тлом з оранжевих зірок,
Поки тривала ця груднева осінь.
Щось затягнулась, думав, та дарма.
Біліє сніг, а крила не холонуть.
Вогнем багаття дихає зима.
В здоровім глузді думи не потонуть.
Але ж чи зможе написати все?..
І, мов кобзар, спинивсь серед дороги.
Хурделить сумнів, сніговій несе.
Вже мліють крила, затерпають ноги…
Від сподівань і від сумних уроків.
Від незнання, від небажання знань.
Від самосуду, самоосуд років
Схиля в покорі й непокірну лань.
І розправля усі морщини часу.
Чи змінить він нахмурене чоло?
Кому у спадок заповість гримасу
Потворних літ спотворене зело?
Що лиш для чар, не гоїть давні рани?
Поклін поган заквітчаній сосні.
Серед трави ми завжди владні хани,
Самі ж хирієм в непробуднім сні.
У зволіканнях, наріканнях, чварах,
У “ешелонах” штучно-звичних зон
В блакитно-біло-сіро-чорних хмарах.
Тяжить, мов камінь, цей гіркий полон.
У ПіСУАРах бачимо майбутнє,
Серед розвалин власної ганьби.
Для кого творим щастя незабутнє
Руками зради, злочину, злоби?
На показ світу демонструєм віру:
“Поглянь, мій Боже, ось ікона й Я!”,
Кидаєм в прірву стоголосу ліру,
У бруді топчемо Святе Ім’я.
Не апельсин “наколотий” причина –
Бездушність душ породить менінгіт.
І проросте пирій, лиха личина,
Який нестиме безпросвітний гніт.
Бо не від слів поржніх серце мліє,
А від підків, прибитих до копит,
Які знайти не кожен в нас зуміє
Серед тенет, лісів, кущів, боліт.
Але не все ще втрачено, напевно,
Заплакав Ангел і утер сльозу.
Підняв перо серед снігів недремно,
Немов шевченко у степу лозу…
***
І знов натхненно написав рядки:
На тлі небес помаранчеву віру.
Малює Ангел долі пелюстки,
Летять у вирій осені листки…
Натхненний Ангел – Благовіст світання
Пером вершить землі літописання…
Ірина Кметь (ФЛФ-51)
21.12.2004