Аналітика

Торжество Святого Збору
(семантика і символіка Різдва)

Небо засвітило лампаду. Першопромінь зорі поцілував синій сніг на землі, і на цей світофарний сигнал святовечірня містерія розпочалася. Сім’я у повному зборі засідає за стіл, заставлений дванадцятьма сакральними стравами.

На початку всього сущого був Вогонь. Поєднання його з Водою дало таїнство народження. У мітологічній колядці на вишні-прадереві “свічечка палала, із неї іскра вогню впала, з іскри ріка стала, у цій воді сам Господь купався…” Українську коляду як свято благословляє новий живий вогонь. На Гуцульщині добувають його прадавнім способом – тертям сухої деревини об деревину. Вмістилище для варіння святовечірніх страв засвічував вогонь малий хлопець. На закінчення свят зимового циклу рисували крейдою на дверях солярний знак в оточенні двох ялинок:

Хрест у крузі означав сонце, гілки на деревах життя – кількість членів сім’ї. Цей ієрогліф, ці “різи” можна прочитати так: у сім’ю прийшло сонце. Первісне значення язичницького свята – народження (різдво) нового сонця. Першим християнам нелегко було розстатися із споконвічною язичницькою символікою вогню і води як творчими первнями, і вони її перенесли на тлумачення таїнства народження Ісуса Христа за апокрифічною повістю персіянина Афродитіяна, що її використав Іван Златоуст, зачаття Матері Божої, яку порівняно з джерелом, сталося від поцілунку великого Сонця. За провідницею-зорею звіздослови-волхви мандрують, аби поклонитися новонародженому Богочоловікові у Вифлеємі. До речі, один із трьох волхвів, за цим апокрифом, був художником, який з натури намалював портрет Матері Божої. Волхви дають і словесний образ діви Марії: “на зріст висока, молода, білолиця, з розпущеним буйним волосся, гарно одягнена…” Схематичні рисунки сцени народження Христа збереглися з VI сторіччя. Найстаріший поет християнського Сходу Єфрем Сирін (народився коло 379 року) залишив по собі 27 гимнів Різдву Христовому. Тоді величальні різдвяні пісні з’явилися і на Заході й стали першоосновою церковних колядок.

Старі українці ще в дохристиянські часи під час свята народження нового сонця співали щедрівок (це унікальний жанр у світовому фольклорі). Спершу вони, на думку М.Драгоманова, були гімнами язичницьким богам, відтак князям, а згодом демократизувалися настільки (цей процес демократизації називають евгемеризмом), що стали величати господаря і його сім’ю, їх труди і набутки.

Цей заможний господар – ясний місяць і його благочестива сім’я – зорі – поставлені в епіцентр Космосу. У гості до них у язичницькі часи приходили посланці Неба – “три товариші” – сонце, місяць і дрібен дощик – сили вогню, тепла, світла й вологи як запоруки життя. У християнську добу за столом українського господаря засідають Ісус Христос, Мати Божа й ангели. Ісус Христос частується вином, мати Божа – медом, а більш демократичні хлопці-ангели – не гордують горілкою. Зрештою, фізичною працею святі допомагають у господарстві: Ісус ниву оре, а Мати Божа йому їсти носить. Світські мотиви щедрівок (а були щедрівки філософського змісту, наприклад, про походження світу, а також про лицарські походи, “воєнну енергію” (М.Драгоманов), русичів тощо) зливаються з євангельськими, з наївним реалізмом апокрифів.

На свято Різдва “небо і земля – ангели і люди – торжествують”. Ангелів – посланців неба – замінили колядники родом із веселих скоморохів. На їхню високу місію вказують слова колядок “від Бога гості все й коліднички”; “божі ангели”, “а ті йангелі все колідники”. Колядники прийшли не тільки “дім звеселити”, а й внести у нього святість. Прикметно, що під час епідемії холери навіть літом ходили колядники – в обколядовану хату пошесть доступу не мала. Ці зореносці (приходили вони із “звіздою”), наспівували здоров’я фізичне і духовне. Інституція колядників як молодецької ватаги – святоносців слова Божого – найповніше збереглася на Гуцульщині, зокрема у Криворівні, до речі, під орудою випускника нашого університету Василя Зеленчука, який виконує функцію берези. Береза – від італійського слова “breaza”, що означає керівника, начальника гурту. Перед походом із колядковими співами їх носії проймаються почуттям святости. Вони сповідаються в церкві, уникають жіночих спокус, бо инакше їх за кару заставлять цілуватися з мітлою, або лопатою. Хлопці у пишній гуцульській одежі, з бартками, колядки виконують в енергійному ритмі, пританцьовуючи (“плєс”). Збір грошей іде на церкву. Закінчивши свою високо побожну місію, дозволяють собі забавитись: “Скрипка грає, дзвінки дзвонять, а трембіти чути – то забава колідницька, то так має бути…”

Є особливий інтимний чар Святого Вечора, торжества Різдва Христового. Чар родинного вогнища, від якого тепліє навіть лютий мороз і лагідніє хижий вовк, бо і вони за звичаєм запрошені у гості – непереможна святість традиції, подиху правіку. Ніколи так не смакує риба й кутя з медом, як на святу вечерю при свічах, у гроні сім’ї, після молитви до першої зорі й до Бога й пресвятої Богородиці. Риба, варене зерно, мед – це прапервні атрибути виживання тих наших далеких предків – риболовів і збирачів диких бджіл у бортях, які вже вирощували збіжжя, вміли варити зерно, але ще не додумалися молоти його на борошно. Прасенс магії традиції полягає у тому, що це торжество Святого Збору. Вислів “Святий Збір” як синонім Різдва знаходимо у колядках. Він вкладений в уста ангелів або самого Бога, які йдуть у дім господаря перевірити чи “к Святому Збору” готуються так, “як давно було із предовіку”, тобто, чи додержуються традицій виражених сакральними стравами, а головне, – “ци гаразд си тут люди справують”, – чи додержуються моральности, чи нема між ними розбрату.

Ідея єднання, альтруїзму, взаємної любови пронизує справіку й понині святовечірні обряди. Ксенофонт Сосенко про це пише так: “Отся любов другого і взаїмна любов, в ім’я якої збирається на Україні на Різдво кожда рідня, є одною з найбільше зворушуючих старосвіцьких різдвяних ідей. Вона найбільше гармонізує з ідеалами свята Різдва Христового і своїм здвоєвним містицизмом володіє над кождою українською душею та з’єднує для святоріздвяного часу і найхолодніше серце. Вона дає спонтанічний імпульс до святовечірнього родинного збору і через неї, в значній части, удержується святочний підйом душевний і сердечний настрій через усі свята”*.
Виникнувши з потреби племінного єднання, ідея Святого Збору відтак поступово проєктується й конкретизується як ідея національної соборности українського народу, його державности.

Іван Денисюк

* Сосенко К. Культурно-історична постать Різдва і Щедрого Вечора. – К.: Сінто, 1994. – С. 176-177.

Література, яку ми не втратили

Про некризу вітчизняної літератури знають усі. „Пацієнт скоріше живий, ніж мертвий”, — такою оптимістичною сентенцією можна охарактеризувати загальну думку простих читачів про доробки сучасних письменників. Ще раз переконатися в тому, що українська література таки жива та здорова і талановитих людей серед митців вистачає, мали можливість мешканці та гості нашого міста 9 грудня у Палаці культури імени Гната Хоткевича, де в межах святкування 70-річчя закладу відбувся літературний вечір Асоціяції українських письменників „Нові книги старого року”.

Попри зірковий склад учасників акції очікуваного аншлагу не відбулося. Головним чином імпрезу відвідали студенти, самі винуватці події, їхні друзі та близькі. Менше, аніж обіцялося, було й учасників акції — у когось захворів котик, хтось сам занедужав після кількох напружених днів, проведених на майдані Незалежности у Києві. Ті, хто все ж таки піднявся того вечора на сцену Палацу культури імени Гната Хоткевича, намагалися бути автентичними та оригінальними. Першим виступив Іван Лучук, який презентував поетичну збірку свого колеги із ЛуГоСаду Назара Гончара, зачитавши кілька його віршів. Поміж иншими особливо запам’ятався той, що звався „Енаві”. Тепер-от залишається тільки здогадуватися, для якого Івана писалася та поезія. Потім на сцені з’явився Ґеорґ Тракль, перепрошую, Тимофій Гаврилів, „найзахідніший” український письменник та перекладач, чудовий германіст, який, за словами ведучої літературного вечора Галини Крук, схожий на Ґеорґа Тракля. Першою із жінок-учасниць перед глядачами запалилася поетеса та видавець Мар’яна Савка. Її виступ був тим цікавіший, що вона репрезентувала відразу двох осіб — себе та подругу Маріанну Кіяновську. А ще поетеса поділилася новим уже частково втіленим творчим задумом інсценізувати свої твори, створити щось на кшталт веселих театралізованих дійств для дітей. Усі ті постановки, за словами Мар’яни Савки, повинні супроводжуватися веселими пісеньками, одну з яких вона імпровізовано виконала на розсуд авдиторії. Мені сподобалося. Наступний учасник літературного вечора Остап Сливинський прямісінько на сцені сотворив власну теорію, згідно з якою будь-який вірш — то найперше звертання до певної конкретної особи, своєрідний лист або послання. Після такої несподіваної заяви инші учасники імпрези, мабуть, замислилися: пригадували хто до кого і якого писав версифікаційного листа. Далі йшлося про збірку „Сад божественних комах”, тому на сцені з’явився її автор Назар Федорак ( хоча, можливо, все було якраз навпаки). Поет закликав присутніх у залі зважитися на один вагомий крок — із „комах Божих” перетворитися на „комах божественних”. Василь Ґабор, який за сценарієм був наступним, скромно розповідав про свій видавничий проєкт „Приватна колекція”, який охоплює вибрану українську прозу та есеїстику кінця ХХ століття. Далі естафету перехопив молодий та амбітний Олександер Бойченко і його „нова книга старого року” „Шатокуа плюс”( втім, я міг помилитися, власне, така кострубата назва спрямована на різноманітні перекручування та провокації). Поміж иншим письменник розповів курйозну історію стосовно творчого пошуку обкладинок до своїх двох останніх книг: „Шатокуа плюс” та „Щось на кшталт Шатокуа” ( тут я також із назвою міг наплутати). Так-от, коли він звернувся до прекрасної художниці Галини Романовської з проханням, аби та зобразила на обкладинці „щось на кшталт Шатокуа” (власне, так називалася книга), остання попросту помістила на палітурці своє фото. На обкладинці останньої книги Бойченка „Шатокуа” було схоже вже на Іздрика, позаяк той оформляв палітурку. Отаке немилозвучне та нехаризматичне виявилося у Бойченка „Шатокуа”. По перерві виступав колоритний Юрій Винничук, який розпочав свою розповідь зізнанням, мовляв, він, наслідуючи одного дуже популярного зараз політика, у свої 50 також став батьком, на що зал відповів гарячими оплесками. Письменник лише краєм слова згадав про упорядковану антологію „Чорт зна що”( грубезний томик про те, що написали українські митці на містичну тематику від давнини і дотепер). За доцільніше він вирішив прочитати відтинки із свого нового роману „Весняні ігри в осінніх садах”( його появу, за словами автора, слід чекати навесні ), відтинки напрочуд еротичні та слизькі, на мою скромну думку. Кому справді пофортило того вечора, так це Юркові Андруховичу, який у межах однієї імпрези вмудрився двічі запалитися на сцені. Першого разу, ще до згадуваної перерви, він читав поезію свого товариша Андрія Бондаря, котрий із певних причин не зміг взяти участи в акції. Вдруге Андрухович з’явився перед глядачами десь поміж перервою та Винничуком. Тепер він був уже, власне, Андруховичем. Окрім майстерно прочитаного монологу пана Перфецького із роману „Перверзія” (до слова, то один з найулюбленіших монологів автора), Патріярх Бу-Ба-Бу розвінчував стереотипи, які вже встигли з’явитися довкола його „нової книги старого року” „Пісні для мертвого півня”. По-перше, він дивувався, чому цю збірку пов’язують із культовою українською рок-групою, адже жодних лапок або великих літер усередині назви немає. По-друге, Андрухович зізнався, що писав вірші для збірки із чітко окресленою метою — створити щось таке, яке ніяк не можна буде в перспективі покласти на музику. Однак задум провалився: хлопці з „Мертвого півня” вже встигли записати на текст одного із віршів збірки пісню.

І майже насамкінець — про помаранчі. Практично всі учасники літературного вечора якось так поміж иншим згадували про присутність помаранчевих елементів на обкладинках їхніх „нових книжок старого року”. Ті, у кого із жовтогарячими тонами на палітурках не склалося, обіцяли обов’язково виправитися і в перевиданнях або в наступних книгах помістити відповідне забарвлення на обкладинках.

І наостанок про ведучих. Галина Крук та Віктор Неборак відстояли свою вахту на відмінно. Особливо впадало в око їхнє прагнення представити кожного учасника імпрези по-новому, подати його глядачам в оригінальному, часом навіть несподіваному ключі, що инколи спантеличувало митців. „Відверто кажучи, тепер я навіть не знаю, як себе поводити. Чи мені співати, чи промовчати, чи вірші прочитати, чи просто зійти зі сцени”, — зізнався один із учасників літературного вечора після свого представлення.

Юрко Римашевський