Дрогобич – древнє місто у передгір’ї Карпат. Особливо давньою є історія його назви, що зараз набула дещо легендарної форми. Багато молодих людей вважають, що можуть самотужки пояснити назву міста, а надто другу його частину. Тому спробую коротко розвіяти це стереотипне уявлення.
Між Дрогобичем і Бориславом, де вигулькнула гора Тептюж, знаходилось колись поселення Бич. Удень його жителі працювали в полі, полювали на звірів у багатих лісах і випасали худобу, хвацько виляскуючи бичами на всю околицю. А на ніч ховалися за високі рови з водою, якими Бич був оточений звідусіль, підіймали вхідний міст і виставляли кутову охорону.
Одного разу на поселення насунули дикі ординці. Від малого до великого усі мужньо оборонялися, доки не зріділа ворожа орда. Тоді Буняк Шолудивий, татарський хан, вдався до хитрощів. Припинивши марний напад, він послав до воріт кількох послів, котрі заявили : “Наш хан всемогутній, і опір вас не врятує. Але маєте можливість відкупитися. Хан вимагає по одному голубу та по одному горобцю від кожного двору. Нам треба повертатись, тому і хан не втратить, і ви не збіднієте”. Порадившись, прийняли міщани дивну умову. Забрала татарва данину і відступила. Але вночі повернулися птахи з прив’язаною губкою до своїх домівок, на якій принесли пожежу в Бич. Кинулися люди гасити вогонь, а ворог уже тут. Залишилось на місці поселення чорне згарище. А як ворог відійшов, погорільці заснували Другий Бич. Але не на місці першого, а по другий бік Тисьмениці. Назва Другий Бич згодом перейшла в однослівну – Дрогобич.
Засновників міста, певне, привабив природний скарб – біла сіль. Місто одразу почало швидко розквітати. А все через сіль. Солі було багато. А без солі – нікуди. От і розвивалось місто та все красивішало. Ось чому на гербі Дрогобича зображено девя’ть соляних діжок.
Сьогодні у центрі Дрогобича, як і в кожному європейському місті, стоїть Ратуша, а навколо неї – Площа Ринок. Тут пахне Європою… Принаймні мені здалось так після споруження памя’тника Юрію Дрогобичу – найвідомішому дрогобичанину. Площа навколо нього вимощена старенькою, але вічною бруківкою.
Готичний костел св. Бартоломея, заснований ще на початку ХV столітя бачив таке, що Голівуду і не снилося: козаків, поляків, татар та їх постійні війни… Кажуть, що під час його будівництва в одну із його стін замурували руку, ногу й обличчя язичницького ідола, і замурували так, щоб всі бачили. Зсередини костелу віє готичним холодом під музику нетихенького органу.
Тепер перейдемо до синагоги. В Дрогобичі тривалий час євреям не дозволяли поселятися в місті, лише за його межами. Однак, це не завадило їм побудувати тут одну з найбільших хоральних синагог у Східній Європі. А совітам, у свою чергу, перетворити споруду у магазин меблів, яка згодом стала жалюгідною руїною.
Колись у Дрогобичі були чумаки. І не було у них церкви. Вирішили вони поміняти сіль на Храм Божий. Так їх занесло аж у Прикарпаття. Звідти привезли готову розкладну церку святого Юра, яка була зібрана без жодного цвяха і досі слугує як музей, а на великі свята і як церква.
Не можна не оминути монастир ордену Кармелітів – церкву Святої Трійці. Члени цього ордену давали обітницю жити в бідноті і допомагати іншим. Деякі з них ще й не носили взуття. Храм Святої Трійці особливо велично виглядає вночі завдяки сучасній ілюмінації.
Писати про Дрогобич можна багато і довго.Та краще раз побачити, ніж сто разів почути. Для тих, хто вирішить відвідати батьківщину Івана Франка, є декілька попереджень. По-перше, як туристичне місто Дрогобич не надто розвинувся: тут є всього два готелі, але з помірними цінами. По-друге: нахабних стусанів по інфраструктурі отримаєте від дрогобицьких доріг. По-третє: деяка частина населення досі мислить радянськими стеретипами і може запросто нахамити, обдурити чи просто образити. І остання порада – наодинці у новій частині міста краще не гуляти, аби не натрапити на представників розповсюдженого виду homo sapiens – “гопника звичайного”. Все інше для поціновувачів прекрасного і старовинного Ви знайдете на вуличках Дрогобича – цього затишного і чарівного куточка Галичини.