СТВОРЮЮЧИ НОВІ КАНОНИ. ДАНИЛО ІЛЬНИЦЬКИЙ
Особливо корисно тим, хто досі думає, що справжні науковці – це обов’язково або старенькі дідусі і бабусі в окулярах на товсті лінзи, або молоді зануди-ботаніки. Не надто втішний стереотип. Добре, що останнім часом він втрачає актуальність. Хотіли свіжої крові – маєте. І це не тільки кров ваших одногрупників, що струмками ллється під час сесії. В науку так само приходять нові люди зі свіжими поглядами і власним підходом.
Якщо ближче до теми – неформальна література (будь-якої епохи) породжує неформальних літературознавців. З одним з них ми і поговоримо. Так-от, мій співрозмовник – упорядник повного зібрання творів Богдана-Ігоря Антонича, музикант, людина з довгим патлатим хвостом), один із засновників і перших журналістів цієї газети, на разі аспірант кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства – Данило Ільницький.
– Даниле, скажи будь ласка, що саме штовхнуло тебе в бік науки? Ми знаємо, що твій дід, Микола Миколайович, – дуже відомий літературознавець, це часом не його вплив?
– Ні, насправді, літературою як предметом я захопився ще в дев’ятому класі, в десятому і одинадцятому вже вчився в Малій Академії Наук і саме тему другої наукової роботи (вона була пов’язана з Антоничем) мені підказав дід. Питання про те, який потім факультет вибрати, в мене не було.
– Так само, як і не було питання про те, займатися наукою чи ні? Ти зовні не схожий на людину, якій було б цікаво багато часу проводити в бібліотеках і взагалі закритих приміщеннях.
– А я проти того, щоб якась дослідницька діяльність відразу асоціювалася з занудством. Просто деякі люди, пишучи монотонні, нецікаві статті, підставляють самих себе і науку загалом. Хоча навіть коли ти сидиш сам-один в архіві і перший віднаходиш якісь досі невідомі рукописи (це про роботу над повним зібранням творів Антонича), відчуваєш майже спортивний азарт. А по-друге, крім цього, можна встигати багато іншого.
– Власне ти,здається, займаєшся ще й музикою?
– Так, в нас взагалі майже вся сім’я з цим якось пов’язана: тато грає на флейті у «Львівських менестрелях», мама закінчила школу ім. Крушельницької, брат Павло – гітарист Sample Rate, я сам вже біля десяти років граю на гобої, навіть певний час був у камерному оркестрі універу, а зараз трохи зацікавився саксофоном (в них схожа аплікатура і це зручно). Ще роблю музичний супровід до вистав у театрі ім. Курбаса, остання – «Формули екстази» за текстом Антонича, в мене там невеликий епізод, але це все одно дуже символічно. Насправді я б дуже хотів більше уваги приділяти музиці. І, мабуть, якби не все інше, то цим мені найбільше хотілося займатися в житті..
– Зараз багато молодих музикантів прагнуть до спілкування в середовищі якихось субкультур (чи-то субкультури тягнуться до них). От я дивлюсь на твою зачіску, і щось підказує, що тебе це теж не обійшло стороною.
– Я справді завжди цікавився альтернативою, раніше спілкувався з неформальними людьми, але постійно відчувалось, що між нами є якась внутрішня різниця. Потім зрозумів, що їх всіх об’єднує певний потяг до негативу, руйнування чого завгодно. Він спричинений якимись серйозними проблемами, наприклад, в сім’ї. А в мене було щасливе дитинство і жодних таких травм. Взагалі вважаю, що будь-які субкультури обмежують так само, як політичні партії, тому проповідую свободу, від усього. І не руйнувати, а створювати(?).
– До речі, про свободу творчості і несвободу від деяких речовин. От ти по роботі маєш справу з багатьма митцями, як ти ставишся до того, що деякі з них люблять певним не завжди легальним чином розширювати свою свідомість?
– Загалом я проти куріння і зловживання алкоголем, але творчі люди це трохи інакше. Тому тут все залежить від кожного конкретного випадку. Наприклад А. Герасим’юку у стані сп’яніння не пишеться, а Ігор Римарук був хронічним алкоголіком і водночас прекрасним поетом до кінця своїх днів. Хоча у всіх різні методи: той самий Антонич не потребував жодних речовин іззовні, йому було досить починати писати у напівпробудженому стані. В будь-якому разі із цим треба бути дуже обережним і надто не афішувати.
– Часто серед студентів філологічних факультетів поширене інше зловживання – на наркотиками,а … письмом. Як боротися з графоманством?
Ну,боротися з ним ніяк. Якщо люди хочуть писати, вони це робитимуть. Можна спробувати пояснити, що переписані в блокнот почуття називаються не літературою, а щоденником. Для того, щоб вони мали якусь художню цінність, потрібно універсалізувати емоції, робити їх зрозумілими всім, щоб кожен у них міг знайти щось близьке особисто собі. А ще краще – відкласти написане на певний час убік, щоб мати потім можливість подивитися на це збоку, не знаходячись під впливом тих же переживань. Як казав Неборак: «відділитись від емоцій».
– Може, якісь подібні теми спробувати ввести і в університетський курс літературознавства? Власне ти плануєш займатись виключно наукою чи ще й викладацькою роботою?
– Спочатку планував тільки наукою. Але потім з’їздив як педагог в літній табір Малої академії і зрозумів,що про літературу можна говорити і сидячи вночі на лавці з молодшими від себе. Це не менш цікаво. Крім того, студенти змушують завжди бути в формі.
– Тоді що б ти змінив у викладанні?
– Зараз педагогіка, особливо університетська, надто дистанційна. Я б хотів побільше живого спілкування: чути не перекази статей, а власні думки студентів. Також давати їм право вибирати, який, наприклад, твір з переліку вони хочуть розглянути на практичній. От тільки шкода, що таку свободу наші люди сприймуть швидше як халяву, а не собі на користь. Крім того, було б непогано спробувати залучати їх і в науковий процес. Тобто ведеться робота над якоюсь статтею, а кілька чоловік з групи готують окремі її частини, потім вони зазначаються в списку упорядників. Це допомогло б їм відчути власні сили та отримати якийсь досвід раніше, ніж вони потраплять (або ні) в аспірантуру.
– Цікава ідея, як на мене..)) добре, тоді як людина, яка точно добре в цьому розуміється і майбутній викладач, що б ти власне порадив почитати так для загального розвитку і виховання смаку?
– Ну, із зарубіжних – Кафка, Джойс, Камю, Сартр. Зі старшого мені сподобався, наприклад, «Шахрайський роман» 17ст.
Якщо говорити про українське, то всім рекомендую не звертати уваги на стереотипи і читати того ж Франка, «Повію» Панаса Мирного (це з наших найкращих психологістів). З модерної прози (звичайно, дивлячись, що нею вважати, – бо в свою епоху Шевченко був модерніший за багатьох теперішніх) – Хвильовий, Підмогильний, Шевчук, Дрозд, Гуцало, а також – український химерний роман 60-70- их років 20 ст. Серед сучасників – основні імена. Хоча особисто мене в постмодерні відштовхує стьоб і те саме бажання руйнувати канони, а не створювати. Але все ж «Перверзія» Андруховича – знаковий в українській літературі твір.