Літературна скарбничка

• Христина ГУМЕНЧУК “ОДИН ДЕНЬ ІЗ ЖИТТЯ КОТА МІЦЬКА,НА ПРИЗВІСЬКО ПАЗУРА”
• Наталія КЛИМЮК “Скажи”, вірші
• Мар’яна КУЛИНИЧ “Самотність”

ОДИН ДЕНЬ ІЗ ЖИТТЯ КОТА МІЦЬКА,
НА ПРИЗВІСЬКО ПАЗУРА

Того дня кіт Міцько, на прізвисько Пазура, сидів на підвіконні та з сумом і безнадією дивився на дрібний холодний дощ за вікном. Він був голодним, до того ж батареї ледве гріли, було холодно, а на поліпшення становища кіт надіявся мало. Щодалі, то менше він розумів свою господиню Марту. Ніби й любить його, й гладить, і котусиком називає, але щоб так не дбати?! Гарна мені любов!

Міцько пам’ятав ті часи, коли його частували то ковбаскою, то шматочком котлети, які він любив заїдати сирою картоплиною, — то була дивина, як на кота, але він мав свої примхи й смаки. А тепер з того всього лишилася сира картопля. Т-а-а-к!

Правда, й сама господиня не дуже щось їсть, а більше п’є чорну каву і, здебільшого, саму, без нічого. Шиє допізна та п’є ту свою каву, що її варить потрошку в своїй чорній керамічній кавоварці. А сьогодні та кавоварка несподівано тріснула на вогні, кава зашипіла, загасила газ, аж Міцько підскочив і теж зашипів. Марта викинула черепки в сміття, сіла за стіл і заплакала. І чого за такими дурницями плакати? І що то за їдження таке, та кава, до того ж її і в чочусь іншому можна зварити?!

Міцько забув образу і почав підлизуватися до господині, тертись об її ноги і муркотіти. Марта погладила його, назвала бідацтвом, з чим кіт був дуже згідний, і в його очах зблисла нова надія. Та тут задзвонив телефон, і жінка втомлено й неохоче встала, а Міцько мусив покинути єдине тепле місце в усій квартирі.

— Слухаю. Ах, це ти? Ні, ні, абсолютно не перешкодив!

Кіт здивовано зауважив, яким дзвінким і веселим став голос господині.

— Коли, сьогодні? Ну, я, правду сказати, ще маю трохи роботи. То може, завтра?

Кіт пригадав, що такий винувато-запобігливий голос Марта мала, коли приходив “пан майстер” ремонтувати крани. Чи ж то він і був? Тим часом жінка продовжувала:

— О ні, що ти, звичайно скучила, як ти можеш так казати? Добре, приїжджай сьогодні! Па!

І тут Марту ніби хтось підмінив. Хвилю вона постояла, подивилася на недокінчене шиття, але махнула рукою, згорнула все і закрила машинку. Тоді почала так швидко прибирати, що кіт з остраху за свої м’які лапки знову вискочив на підвіконня й уже звідти спокійно дивився, що буде далі.

Коли остання пара взуття була закинута в шафу, тісний коридор ніби побільшав і посвітлішав. Ще Марта спробувала освіжити повітря дезодорантом, та він раз пирснув — і по нім. Жінка викинула його в сміття, але за хвилину повернулась і забрала назад, потрусила, спробувала ще раз попирскати й потому вже без усякого жалю викинула. Тоді підійшла до холодильника, відчинила двері й застигла в роздумах. Та що там було думати, коли ясно, як день (хоч той день був не дуже ясний), що крім куска зашкарублого сиру там нічого не було. Жінка ще якусь мить постояла, потерла скроні пальцями й нерішуче підійшла до шафи в спальні, запхала руку під простирадла, складені акуратною купкою на полиці, дістала гроші, порахувала, половину знову поклала до шафи. Тоді вже рішучіше взула чоботи, накинула куртку й подалась у магазин.

Міцько й далі дрімав, аж дзвінок у двері розбудив його. Він розплющив очі. Марта вже була в чорній оксамитовій сукні, тонко перетягнутій поясом, в мештах на каблуках, і не пішла, а пташкою пурхнула до дверей. На порозі стояв високий огрядний мужчина в шкіряній куртці з трьома немічними гвоздиками в руці. Марта запросила його до передпокою, нібито дуже зраділа квітам, але, мабуть, більше — власнику тої куртки, від запаху якої Міцькові аж у носі закрутило й бідолаха заходився чхати. Коли протер лапкою очі, то не повірив їм: на столі гіркою були викладені канапки, так, правдиві канапки з маслом і копченою ковбасою, і ще окремо — тонкі свіжі пластинки жовтого сиру. Додавали веселого кольору й милували око подовгасті четвертинки червоного і зеленого маринованого перцю. Ах, Міцько напевне знав, що то була остання баночка перцю, який господиня маринувала сама.

Гість тим часом дістав Із кишені куртки пляшку і поставив на стіл, а Марта кинулася мерщій до кухні по келишки. Мужчина вдавав, що оглядає книжки, але кіт бачив, що йому нетерпеливиться скоріше сісти до столу. Міцько теж спробував щастя і хоч який голодний був, але манірно підійшов до Марти й писнув. Він знав, що господиню можна було задобрити і зворушити тільки гарними манерами, і цього разу вирішив скористатися старим випробуваним способом. І що б ви думали? Його пригостили і хлібчиком з маслом, і ковбаскою, і ще раз, і ще раз. Як гарно бути ситим і як легко бути щасливим!

Марта щебетала, мов весняна пташка, а гість щось муркав у відповідь і раз по раз перехиляв келишок. Він і Марту припрошував, але вона лише пригубила і відставила, однак такими сяючими очима дивилася на гостя…

Коли Мартина сукня впала, недбало кинута на підлогу, кіт був дуже подивований, що про таку дорогу річ можна аж так не дбати. Але довге і не завжди легке життя привчило Міцька, на прізвисько Пазура, що не варто занадто перейматися чужими справами і помилками, які кожен з людей, що їх кіт знав, старався наробити якнайбільше. Тому котусик зі спокійним сумлінням зручно влігся на тій сукні, що була ще теплою і пахла Мартою та парфумами, що їх Міцько пам’ятав ще з “молодих кігтиків”. Тиха, лагідна музика з магнітофона зовсім заколисала ситого кота, і він заснув.

Прокинувся Міцько від того, що Марта різко шарпнула сукню і поспіхом вдягла її. Тоді поправила волосся й винувато подивилася на свого гостя. Хотіла підійти до нього, але той зиркнув на годинника, підвівся з крісла й наступив Міцькові на лапу. Від несподіванки кіт підскочив, зачепився кігтем за обрус і перекинув вазу з квітами. За це пана Пазуру було негайно викинуто за двері.

“І чого було так поводитися зі мною? Адже й так одна квітка була зламана відразу, а дві інші покірно доживали останні години свого, напевно, теж невеселого життя”, — здивовано подумав кіт, але нічого не вдієш, треба було поспішати зайняти місце за сміттєпроводом, поки не вивели гуляти сусідського собаку Чапу.

Коли стемніло, Міцько вирішив, що можна почати перепросини. Він підійшов до дверей і жалібно нявкнув. Й, на диво, був одразу почутий. Щоб загладити провину, Міцько крутився біля господині і муркотів дзвінко, як тільки вмів. Але виглядало на те, що Марта теж відчувала провину й старалася задобрити свого улюбленця. Вона запропонувала котові навіть цілу канапку, та Міцько знав, що то її частка, тому не захотів зловживати добротою й чемно відмовився. Марта зболено усміхнулась і почала гладити свого котусика, хоч пальці її тремтіли.

Кап… Кап… Кап… Тихо котяться сльози по її щоці. Знову сидіти, чекати, коли він прийде, і розуміти, що це трапитися не сьогодні. Ось вже два тижні, як вони не бачилися, у нього були свої справи, він не знаходив часу для неї. А Марта сиділа біля телефону і чекала, а він все не дзвонив. Через три дні вона поїде і повернеться лише через місяць. Марта знала, що він ставиться до неї не так, як вона до нього. Більш за все вона боялася, що коли приїде, він вже не буде з нею. Ні, вона не думала, що буде з ним вічно. За якусь мить підійшла до вікна, відчинила його і підставила заплакане лице хвилі свіжого повітря. На небі (тільки кусок його було видно між двома будинками) вже загорялися перші зорі. Одна з них ніби моргнула до жінки, що стояла і непорушно дивилася на ту маленьку латочку неба, яку ще могла бачити. На думку спадали слова молитви: “Отче наш, Ти, що на небі…” Так, там, на небі, є її Отець, і вона не сама зі своїми проблемами і гріхами. Ніби вперше Марта почала розуміти слова молитви, яку, бувало, стільки разів проказувала поспіхом. Той, хто створив зорі, Землю і людей, які побудували будинки, що закривають від неї зорі… Той, що володіє людською душею, дозволяє їй називати себе Отцем і там, на небі, молитися за хліб щоденний (о, Він знає, що його треба щодень), і за прощення гріхів, і оберігає її од спокуси (за це теж треба молитися)!

Жінці стало спокійно й легко.

Чекай, чекай, а як це там? «Прийдіть до мене всі струджені й обтяжені, і я вас заспокою»? Вона не могла пригадати й вирішила пошукати в Біблії, яка вже кілька років припадала пилом на полиці. Аж тут її погляд упав на попільничку з недокурками — свіжа згадка про її недавнього гостя. Марта не любила запаху диму й тютюну, та мало що вона не любила, хто про те дбав?! Нараз жінка взяла попільницю й понесла до сміття та, відвернувши лице, почала висипати її смердючий вміст. Тоді постояла хвилю, покрутила в руках і без жалю, з якоюсь зловтіхою, викинула і її в сміття. Тоді зітхнула з полегшенням і пішла в кімнату шукати Біблію. Але знайти потрібні слова було не так легко, і Марта почала читати спочатку, з Євангелія від Матвія.

Біля неї зручно вмостився Міцько. Скоро вони обоє заснули на дивані. Проте цього разу їй не снився поїзд, що наближається, а вона ніби не може встати з рейок… Вперше за багато місяців Марта спала спокійно.

Христина ГУМЕНЧУК

Наталія КЛИМЮК

Самотність

Без тебе зараз мені одиноко,
Кожна хвилина стає цілим роком.
Тебе ж пробачила і все зрозуміла
Чому ж так швидко я тебе відпустила?
Та я зрозуміла, що тебе не вернути,
А так хотілось погляд знову відчути.
Ти, зачинивши за собою всі двері
Не зміг простити і вернутись до мене.
Та я постараюсь тебе розлюбити,
Хоч буде важко, та я буду жити.
Я біль здолаю і тебе відпущу
Хоч буде важко але я це зроблю.

Мар’яна КУЛИНИЧ