Події

• Інна ПРЯДКО “Музичні боги зводять із розуму ”
• Юрко Римашевський “Між апельсином і персиком”
• ЖИЛІZКО!!!

Музичні боги зводять із розуму

Віднині в київському розкладі найбільш цікавих культурних подій року є ще одна – із делікатесної категорії “неприпустимо проґавити”. Найкращий акапельний колектив України, джаз-секстет Man­Sound, заснував перший на теренах СНД фестиваль акапельної музики, що має назву Vocal Zone. Деб’ютний фестиваль нещодавно із грандіозним успіхом відбувся в Києві.

Коли два роки тому не стало засновника ManSound Володимира Міхновецького, багато хто пророчив колективу повільне згасання й неодмінний шлях до забуття. Утім, група, яка в 2002-му була визнана найкращою вокальною формацією в світі, таки зуміла зберегти колишній рівень і видати відтоді кілька прекрасних альбомів. І от тепер, у пам’ять про Міхновецького, “менсавндовці” організували Vocal Zone – неймовірний подарунок усім прихильникам якісної музики, які мали змогу вітати в київській консерваторії провідні акапельні колективи Східної Европи.

Два вечори абсолютного щастя. Реліктовий різновид концертів, коли після побаченого виходиш із стовідсотковою певністю в тому, що більше ніколи в житті тобі не знадобляться знаки оклику. А ще страшенно заздриш колегам-телевізійникам, у яких на випадок невимовно прекрасних подій є в запасі рятівний титр “без коментарів”.

Бо як можна переповідати, що таке білоруська “Камерата”? Доки почуєш звучання семи божественних голосів, коли ці голоси раптом зливаються в шерех припливу, солов’їні трелі в лісовій хащі, глухий стогін віхоли – відчуття таке, начебто ти божеволієш. Люди так співати не можуть. “Фанера!” – шепоче біля мене чоловік, чіпляючись за розум і традиції більшости наших концертів. “Ніколи!” – захищає “Камерату” його супутниця. І правильно робить.

Vocal Zone – зона, вільна від фальшивого трюкацтва й фанерних кривлянь. Її учасники, акапельні боги, ніколи собі такого не дозволять. Вони створюють музику винятково голосом і тільки на очах – у сотень глядачів повнісінької зали столичної консерваторії, які стоять навіть у проходах балкону, а вибагливі студенти музакадемії через брак місць заповнюють оркестрову яму.

…Київський секстет JаzzEx вражає джаз-інтерпретацією славнозвісної “Be­same Mucho”, ніжно-проникливим “Щедриком” і, просто “рве” зал фірмовим виконанням “Польоту джмеля” (саме так, класика відмінно звучить і без музичних інструментів!). Московський колектив A’cappella ExpreSSS на Римського-Корсакова відповідає попурі із шедеврів Моцарта. Шестеро москвичів ефектно знайомляться із глядачем, по черзі демонструючи неймовірні можливості голосів, моментально ловлять кураж і втягують у своє шоу весь зал. Публіка хором співає вічну “Let my people go”, потому намагається витягнути “соль” і “до” для сі-джем блюзу і, не встигаючи перейти на хіти ABBA, в абсолютному екстазі слухає неземні грузинські наспіви – рідну музику для двох солісток колективу.

Представник поп-культури в жанрі а капела, казанське тріо Jukebox виходить на сцену без каскаду джаз-стандартів і солідного досвіду, але з титулом улюбленців Алли Пугачової ($50 тис. на Юрмалі-2006). А ще – з феноменальним Іллею Івановим, 17-річним вокальним перкусіоністом, який примудряється замінити всю ударну секцію – і знову викликає нав’язливий сумнів у реальності того, що відбувається. А глядач, який тільки вчора слухав доволі солідні речі, із задоволенням аплодує веселому стьобу над поп-хітом “Satіsfactіon”, підстрибує в кріслах слідом за “відірваною” групою, якій з однаковим драйвом вдається виконувати Еріка Клептона й “УмуТурман”. Без бісу команду зі сцени не відпускають…

“Важко змагатися з такою перспективною молоддю”, – іронічно посміхається навздогін Jukebox художній керівник “Піккардійскої терції” Володимир Якимець. Львів’ян зустрічають дуже тепло, їм підспівують з перших нот, а наприкінці виступу довго кличуть на біс. “Нам не зашкодить чарочка вина”, – гримить “Весільний марш”. “Будьмо здорові, пиймо до дна!” – не відпускають їх кияни. До того “Терція” встигає виконати свої найкращі речі (хоча й без “Пустельника”): “Капелюх”, “O sole mіo”, “Кантрі”, “Шізгара”, “Шаляла”. Коли ж доходить до “Gypsy Reggae” Бреґовича, то, здається, з’явися зараз на сцені хоч сам автор зі своїм весільно-поховальним оркестром у повному складі – і йому б не вдалося повторити те, що зробили з публікою піккардійці.

ManSound у пам’ять про Міхновецького обмежує свою програму його аранжуваннями. Джаз, український і російський фольк – добре знайомі речі звучать поруч із маловідомими. А надто зворушливо виглядає прем’єра аранжування 12-річної давнини: шестеро “менсавндовців”, прикутих до п’юпітрів із старою-новою партитурою Міхновецького… Зал аплодує стоячи – і за те, що колектив і досі незрівнянний; і за те, що завдяки ManSound (і його коштам!) до нас нарешті доїхали дійсно найкращі вокальні групи (усі закордонні гості виступили в столиці вперше); і за те, що відтепер Київ має дивовижний фестиваль щонайменше европейського рівня. Отож, кому потрібний запасний вихід зі світу вбивчо-попсової музики, запам’ятайте цю назву: Vocal Zone. І наберіться терпіння до наступної осени.

Інна Прядко

Між апельсином і персиком

Україна й цього року залишилися без Нобелівського лавреата. Для нас це уже стало звичкою — хорошою чи поганою вирішувати не мені. Натомість саме цьогоріч престижна нагорода виявилася, як ніколи, близькою до українців. Щоправда, у суто географічному аспекті. Наш південний (нехай і відмежований водними просторами) сусід — Туреччина — отримав свого чи не першого Нобелівського лавреата з літератури. Ним став всесвітньо знаний письменник Орхан Памук. Однак видається, що таке рішення Шведської академії швидше поставило турків у незручне становище, аніж стало приводом для радощів: на диво свіжими в пам’яті турецьких громадян залишаються спогади про недавній показовий суд над Памуком, який дозволив собі небачену для Туреччини сміливість: порушити тему геноциду вірмен 1915 року і вголос заговорити про масове винищення курдів. Торік у націоналістичних колах Туреччини за Памуком навіть закріпилося реноме „ворог народу”, який наполегливо виносить із хати незручне сміття не так з думкою навести лад у домівці, як із бажанням нашкодити їй. Справді, заяви Памука по суті перекреслили европейський курс Туреччини. Більше того, оголошення цьогорічних лавреатів Нобелівської премії збіглося з ухваленням парламентом Франції закону про визнання геноциду вірмен в Оттоманській Туреччині, що автоматично відтермінувало вступ останньої в Европейський Союз на невизначений термін. Це дало підстави багатьом противникам письменника говорити про політичну складову рішення Шведської академії. Зрештою, Памук не перший, у лавреатстві якого намагаються відшукати певну політичну генезу. Пригадаймо минулорічного лавреата — драматурга Гарольда Пінтера, а також його попередницю Ельфріду Єлінек. Схоже, дедалі частіше журналісти намагаються віднайти друге дно там, де його попросту немає.

У літературі ж ім’я Орхана Памука уже давно стало взірцем абсолютного творчого успіху. На перший погляд, може видатися, начебто літературна кар’єра та визнання прийшли до турецького письменника напрочуд невимушено та стрімко. Памук написав свій перший твір у 22 роки, а вже у 38 зажив справжньої світової слави, буквально увірвавшись у канон світової літературної кон’юнктури на початку 90-их років романом „Чорна книга”. Один із наступних його творів „Мене називають Червоний” у 2003 році отримав літературну премію IMPAC. Пізніше американська газета „New York Times” кращими книгами 2004 року визнала романи Памука „Сніг” та „Стамбул: місто спогадів”. Зрештою, у віці 54 років письменник отримує Нобелівську премію, ставши поряд з Редьярдом Кіплінгом та Альбером Камю наймолодшим лавреатом цієї престижної нагороди. Щоправда, таку ілюзорну полуду успішности розвіює сам письменник. В одному зі своїх інтерв’ю Памук зізнався, що до 30 років йому доводилося тулитися з матір’ю в маленькій кімнатці, вщент набитій книгами. Роботи, як і грошей, тоді в нього не було. Памук соромився навіть потрапляти на очі своїм друзям, позаяк на запитання, що ти зараз поробляєш, довелося б потупити очі. Майбутньому письменнику в молодості катастрофічно не таланило. Після закінчення у 1977 році факультету журналістики Стамбульського університету, на який Орхан вступав з єдиною метою — уникнути армії, його все ж таки забирають на військову службу. Дізнавшись історію свого колеги, в армії письменни­ка охрестили „горе журналістом”. І лише у 1979 році фортуна чи не вперше усміхнулася йому: престижна турецька газета „Міллет” нагороджує роман „Світло та темрява” премією.

Памук, як і Джойс, — письменник одного міста. Саме рідний Стамбул — місто на роздоріжжі східної і західної цивілізації з химерним переплетенням культур — він обрав головною темою своєї творчости. Недаремно й цьогорічний вердикт Шведської академії навдивовижу простий: „за відкриття нових символів зіткнення і переплетення культур у пошуках душі меланхолійного міста”. Памук міцно вростав у Стамбул упродовж усього життя. З джойсівською детальністю він описує внутрішню його структуру, з кортасарівською невимушеністю створює вертикальний контекст міста, поєднуючи давній Стамбул (із його ледь не єдиним трамвайним маршрутом та поодинокими автомобілями, які поглядом проводжали хлопчаки з роззявленими ротами) із сучасним мегаполісом із вічними заторами на автострадах та незліченними передмістями. У своїх романах Памук намагається розвіяти чимало мітів, які склалися довкола столиці Туреччини, зрештою, не тільки неї. Скажімо, багато европейців переконані, ніби сніг та Стамбул — речі непоєднувані. У відповідь на таку несправедливість письменник має намір помістити на обкладинках нових книг світлини засніженого Стамбула. Уся творчість Памука — це спроба подолати психологічний дискомфорт, який відчувають европейці чи американці, читаючи твори ісламських авторів. „Мене бентежить, що твори мусульманських письменників повсякчас намагаються втиснути в шаблон етнічних проблем, — зізнався Памук в одному з останніх інтерв’ю. — Якщо якийсь американський письменник напише роман про любов, це буде роман про загальнолюдську природу кохання. Якщо ж такий твір напишу я, це буде роман про проблеми турецької чи ісламської культури”. Найкращий твір Памука про рідне місто, „Чорна книга” (за іронією долі, це єдиний роман письменника, написаний поза межами Стамбулу: Орхам написав його у ті єдині два роки життя, коли з дружиною мешкав у США, викладаючи в Колумбійському університеті турецьку мову), який розходиться мільйонними тиражами по всьому світу, на Заході вважають лишень „інтелектуальним путівником” турецької столиці, „чимось посереднім між Борхесом та Еко”. З цього приводу Памук якось пожартував, порівнявши себе з екзотичним фруктом — „чимось між апельсином та персиком”, причому апельсином він охрестив Борхеса, а персиком — Еко.

Уже кілька років Орхан разом із дружиною та маленькою донькою Нішанташі мешкає в затишному особняку на одному з незліченних островів неподалік від Стамбула. Відстань між містом та клаптем суші, на якому влаштувалися Памуки, несуттєва, однак достатня, аби панорама на Стамбул із вікна кабінету письменника уже кілька років залишалася незмінною. Щоранку Памук відвозить доньку в дитсадок, далі прямує до свого офісу. Це близько двадцяти хвилин повільної ранкової прогулянки. В офісі, окрім рукописів, письменника чекають листи від читачів, а то й самі читачі. Владнавши справи, Орхан повертається додому, забираючи по дорозі доньку. Вдома їх уже очікує вечеря. Коли з’являється друком нова книга, письменник вирушає у рекламний тур. Потому повертається додому, і все розпочинається спочатку. До цього залишається лише додати слова самого Памука: „Гадаю, я щаслива людина, ні?”

До речі, минулого року на запрошення знаного у світі українського письменника Андрія Куркова Орхан Памук відвідував Україну. Приїзд знаменитого турецького письменника до Києва був несподіванкою не тільки для столичних літературних гурманів, а й для самого Орхана. Адже про Україну Памук знав небагато, звичайний набір стереотипів: пострадянський простір, низький рівень життя, невдоволення владою, яничари, Роксолана… До цього слід додати ще один факт, який поєднує турецького письменника з нашою країною: Україна (на відміну від Росії) — одна з небагатьох европейських країн, у якій досі ще не виходили друком книги Памука через банальну відсутність їхніх перекладів. Укотре про найкраще ми дізнаємося через російське посередництво.

Довідка

З українських письменників на здобуття Нобелівської премії висувалися лише троє. У 1916 році на цю престижну нагороду претендував Іван Франко, однак письменник помер, не дочекавшись кількох місяців до оголошення лавреатів. У 1962 році премію мав одержати Тодось Осьмачка. І цього разу на заваді стала передчасна смерть: покинутий усіма, письменник помер 7 вересня того року в США. І нарешті, у 1985 році на Заході готували Нобелівську премію Василеві Стусу. Однак радянська влада подбала про те, аби він не „дотягнув” до офіційного оголошення лавреатів. Поет, облитий холодною водою і прикутий до металевого стільчика, загинув у карцері радянського концтабору на Колимі в ніч на 4 вересня того ж року. Велися також розмови про висунення на здобуття Нобелівської премії Володимира Винниченка, Уласа Самчука та Олеся Гончара, однак далі намірів справа не просунулася.

Юрко Римашевський

ЖИЛІZКО!!!

Коли ми говоримо про те, що наша молодь пасивна, а студенти лише протирають штани, то відразу знаходиться людина, яка ламає цей стереотип. У цьому випадку – Дмитро Шегда, студент нашого університету, та його друзі змусили нас переконатися, що у Львові таки існують талановиті, творчі молоді люди.

А нагодою переконатися став мистецький проєкт “Жиліzко”, який відбувся 27 жовтня під гаслом “Бачити, чути, не мацати, бути!”. І що ж це було? Переписуємо з афіші: читання прози, поезії, фігні з дроту й шкіри, акустична музика, фотографія, скульптура, живопис, графіка. А місце – закинутий будинок на марґінесі Львова (“Кожен марґінес може стати центром” – вимовляє Жак Дерріда). І для чого? Адже все за власний кошт, зізнається Дмитро. А тому, що в нашій постколоніяльній країні хіба ми самі можемо засвідчити свою ідентичність. Мистецьку. А згодом, щоб це не було таке, що падає, як манна небесна, а нормальний (норма?) спосіб обміну своїми творчими візіями. Дяка тим людям, які створюють на власних плечах умови для цього. Враженнями ділиться Зоряна Лещишин:

Інтригу було дотримано ідеально: чому “Жи­ліzко” і чого чекати, прикол із face-cоntrol, dress-code і т. п., карта, аби дістатися до невідомої Бічної Молдавської, дороговкази у вигляді “Жиліzок”, намальовані просто на дорозі під ногами… І нарешті, саме місце очікуваної атракції – хатиночка, що вже давненько на ладан дише, така собі виразка на тлі благопристойних однаковісіньких багатоповерхівок, з вікон яких визирали їх не менш благопристойні мешканці, збентежено спостерігаючи за групами “неформалів”. А над будинком витав дух “усіх своїх”. Складалось враження, що попри існування поодиноких афішок усі потрапили на “Жиліzко” так само, як і я: почула від приятеля приятеля иншого приятеля й потягнула із собою своїх приятелів. Ще один важливий штрих до загальної картини: біля хатки – унітаз (звісно, а де ж йому ще бути?!) для пожертв (знову-таки, для чого ж іще?!).

Те, що побачила всередині, важко описати коротко, передусім тому, що там було все, ну, майже все і для душі, і для тіла. “Жива скульптура” у ванні із старими газетами. Міні-форум видавців із книгами, які й справді заслуговують на увагу (Ніцше, Джойс, Ґордер…). Мальовані абстракції з магнетичною червоно-чорною ляпаниною, автором яких є Ленін (без коментарів!). Фото “залізної руки” екскаватора. Гнітючий портрет Шевченка на обдряпаній плитці в якійсь лабораторії і побитий образ Матінки Божої на асфальті і, як абсолютний контраст, автор цих фото-фактів – світлоусміхнений хлопака з оберемком кучерів і фотокамерою. “Червоний куток” радянщини і видання творів Мао Цзедуна (пев­но, ще нагоди погортати твори Мао, Сталіна я не матиму, і слава Богу). Цікаве українське реґґі, “Super Mario” і класика у виконанні на скрипці. Фуршет із салатом з капусти та червоним вином (востаннє так відривалась хіба під вафлі з кефіром). Тут поставлю хіба “три крапки”. Можу сказати лише, що кіт у мішку “Жиліzко” виправдав мої хороші сподівання. Була, щоправда, і ложка дьогтю: на літературному вечорі майже нічого не було чути, хоча те, що таки почула, зацікавило, хотілось би тепер почитати в спокої й на самоті із собою.

“Жиліzкові” із його особливим запахом суміші затхлого минулого і чаду свічок не забракло навіть реальності та гострих відчуттів, яких натхненно і оперативно додала наша рідна міліція, нагадавши, у якій ми країні живемо, за що їй окрема “подяка”. Та кому направду хочеться подякувати, то це – усім-усім генераторам ідей та авторам “Жиліzка”, і організаторам Дмитрові, Ірені й компанії (вибачайте, кого не назвала) за те, що виявились реальними організаторами непересічної цікавенької неформальної тусівки. Насущне питання тільки одне – чи чекати нам на “Жиліzко-2”?!

!!!!!!!!!!