Флорій БАЦЕВИЧ:
“Якби хтось навчив нас правильно спілкуватись…”
Коли наукова думка, гранично вичерпавши можливості певної інтелектуальної чи епістемологічної парадигми, несподівано усвідомлює цю вичерпність, вона відкриває принципово нову систему відліку, що існує в рамках зовсім відмінних правил, входить в инший етап, перетнувши своєрідну точку неповернення. У таких випадках говорять про „коперніканський переворот”. Подібно до того, як ренесансний астроном свого часу, спіймавши побутову свідомість на викривленні реальности, переставив ієрархію будови космосу з ніг на голову, наука час від часу переживає точнісінько такі ж струси. Айнштайнова теорія відносности стала „коперніканським переворотом” у фізиці, поклавши межу між її класичним, ньютонівським етапом, і сучасним — некласичним. Лінгвістика не знає таких чітких поділів, але поза сумнівом, друга половина ХХ століття локалізувала подібний переворот, породивши напрямки сучасного мовознавства, у межах яких мову розглядають як динамічне явище. Думками про один із таких напрямків — комунікативну лінгвістику — ділиться доктор філологічних наук, завідувач катедри загального мовознавства філологічного факультету Львівського національного університету імени Івана Франка, автор першого в Україні підручника з комунікативної лінгвістики Флорій Бацевич.
– Флорію Сергійовичу, як автор першого в Україні підручника з комунікативної лінгвістики, Ви відчуваєте себе Патріярхом, основоположником цієї галузі вітчизняного мовознавства?
– У жодному разі. Підручник — це такий жанр, у якому викладено не нове, а те, що має вже певне осмислення, те, що пройшло апробацію в межах якихось шкіл, напрямів. Справа швидше у певній сміливості. Безумовно, хтось повинен першим взяти на себе відповідальність об’єднати думки, теоретичні та практичні напрацювання, розкидані в межах різних шкіл, напрямів, в одне ціле, систематизувати ці відомості, подати їх за тією структурою, яку він вважає доцільною. Саме це я і спробував зробити. Відбір матеріялу тривав кілька років. Читаючи спецкурс з комунікативної лінгвістики, я бачив, що студентам потрібно, а який матеріял виявлявся зайвим. Таким чином, багато речей, які видавалися мені корисними для студентів, довелося просто відсіяти, оскільки практика показала, що вони ще не спрацьовують на певному рівні філологічної освіти. Тому деякі розділи зазнали досить солідних змін. Однак в жодному разі я не вважаю себе патріярхом, а тим більше першовідкривачем певних напрямків у комунікативній лінгвістиці. Єдина справедлива річ — мій підручник справді є першим. Однак за першим підручником завжди йдуть инші. Вони, як правило, кращі. Пригадую, у студентські роки я випадково натрапив на підручник зі вступу до мовознавства, автором якого був Перетрухін. Його було видано, здається, у Бєлгороді наприкінці 60-их років. Я зі здивуванням помітив, що всі класичні підручники, за якими ми вивчали загальне мовознавство, вступ до мовознавства, мають своїми витоками саме цей підручник. Із плином часу така доля спіткає, мабуть, і мій підручник: через певну кількість років будуть написані кращі підручники, але певним чином вони будуть звертатися до першоджерела, тобто до моєї книги. Бо це справді перший підручник, причому перший не лише в Україні. Наскільки мені відомо, посібників такого типу ні в Росії, ні в Білорусії ще немає. Знаю, що мої колеги з Польщі працюють над підручником з комунікативної лінгвістики.
– Чому Вас свого часу зацікавила проблематика саме комунікативної лінгвістики, адже тематика Вашої кандидатської та докторської дисертацій була якісно иншою?
– Абсолютно відмінною. У якийсь момент роздумів над тими проблемами, які мене цікавили (а мене завжди цікавила семантика, при цьому менше виявляв інтерес до формальних методів, у межах яких мову сприймають як статичну структуру), я помітив, що тієї методології, яку пропонувала формалізована і скерована на структурно-системний підхід лінгвістика 70-90-их років, для аналізу семантики мені не достатньо. Тоді я вперше звернувся до праць, у яких мову розглядали в динамічному аспекті. Це були праці Михайла Бахтіна, Олександра Потебні, Вільгельма фон Гумбольдта. Однак у цих дослідженнях ідею динамічности мови лишень обговорювали, теоретично постулювали. Окрім того, у студентські роки мене страшенно зацікавили праці школи Виготського. Я слідкував за розвитком психолінгвістики, теорії мовленнєвої діяльности, а це напрямки, у межах яких мову розглядають не як статичну систему, а подають як динамічне явище, мову як „енергею”, вживаючи термін фон Гумбольдта. Зрештою, підхід, яким я послуговувався в кандидатській та докторській дисертаціях, цілковито не відкидав ідеї мови як динамічного явища. Уже після захисту докторської дисертації я ґрунтовно ознайомився з працями Остіна, Серля, Вандервекена. У широкому сенсі мене почали цікавити проблеми прагматики. А де людина, там прагматика, і навпаки, прагматика — це людина, це те у мовленні, у спілкуванні, у комунікації, що без людини є неможливим. Ще більше мене „втягла” у проблематику комунікативної лінгвістики сформована американськими психологами Бівіним і Джексоном ідея, згідно якої людина не може не комунікувати. Ну як це не може не комунікувати? Мені здавалося, що насправді таке не можливо. Хіба людина спілкується, коли спить або не виявляє інтересу вступати з кимсь у комунікацію. На практиці, виявляється, усе не так. Усі ці новітні ідеї, пов’язані зі школою мовленнєвої діяльности, з теорією психолінгвістики, нейролінгвістики, спровокували інтерес до напрямів мовознавства, які зароджувалися у 80-90-их роках минулого століття. Це — лінгвопрагматика, комунікативна лінгвістика.. Даний аспект дослідження мови все більше й більше актуалізується. Дедалі частіше з’являється необхідність розглядати мову як динамічне явище. Все, що пов’язане з мовою як структурою, як статичною системою, вже виявлено, зафіксовано. Нові ж ідеї виникають тоді, коли на звичні речі починаєш дивитися з нового ракурсу, скажімо, з позиції антропоцентрично зорієнтованої, прагматично зорієнтованої лінгвістики.
– Які напрацювання з комунікативної лінгвістики існують за кордоном?
– Проблематика, пов’язана з динамічним аспектом мови, її антропоцентричними виявами, на Заході розвивається стрімкіше. Деякою мірою це зумовлено стрімким розвитком аналітичної філософії у США та Европі, яка в певний момент досягнула стану, який називається прагматичним поворотом у лінгвофілософії. Тобто вчені, класичні філософи, логіки, звернувшись до живої природної мови, помітили, що людина не може існувати без єдности із нею. Уперше цей феномен було зафіксовано в працях Остіна, Серля, Вандервекера, Ґрайса. На Заході раніше помітили величезну роль вивчення способів руху інформації, законів її породження, а інформація, безумовно, не може бути відірваною від мови, її носіїв. Цей комплекс, цей синтез філософського, лінгвофілософського привів до того, що в США та Західній Европі дуже активно зацікавилися проблемами комунікативної лінгвістики. У нас через певні об’єктивні обставини це прийшло пізніше. Але в радянському мовознавстві була прекрасна школа теорії мовленнєвої діяльности Виготського. Вона теж розвивалася. Однак цей розвиток відбувався в руслі радянської психолінгвістики.
– Тобто ми вкотре опинилися на марґінесі наукових проривів?
– Справді, на теренах колишнього Радянського Союзу ми маємо певне відставання в дослідженні мови саме як засобу комунікації, мови як явища, без якого комунікація неможлива. У США є всесвітньо відома Бостонська школа, яка здійснює дослідження комунікації в малих соціяльних групах. Що значить мала соціяльна група? Це спілкування декількох осіб (зазвичай, більше трьох), між якими зав’язується комунікація. Виявляється, дослідити мовлення в такій групі дуже складно, тому що воно підпорядковане своїм внутрішнім законам, які просто не беруться до уваги, коли вивчати мову як системно-структурне творення. Ці закони регламентують перехід реплік від одного комунікатора до иншого; відповідно до них накопичується інформація у пам’яті учасників розмови. І от, скажімо, той, хто вступає в розмову 5-им, може повернутися до тези, яку було сказано першою. Як це пояснити? Инакше кажучи, існують закони подання інформації, закони зв’язности реплік, закони зв’язку між мовними та позамовними чинниками.. Саме їх дослідженням і займається Бостонська школа дискурс-аналізу. Створено спеціяльну систему транскрипції, де жест, слово, відстань та инші паралінгвальні засоби дуже тісно поєднуються. На жаль, нам ще далеко до такого розвитку. Тобто на теренах колишнього Радянського Союзу ця проблематика є неопрацьованою або ж дуже слабо опрацьованою. Якщо говорити про українську лінгвістику, то тут ми просто маємо — я не побоюсь цього слова — катастрофу. До цього часу українська лінгвістика продовжує розвиватися в межах системно-структурного, інструментального бачення свого об’єкту. Мову вивчають з позиції „як”, а не „чому”. „Чому” і „для чого” — це вже инші позиції, це позиція динамізму, позиція комунікативна, прагматична. Останнє десятиліття не лише поглибило розрив між країнами колишнього Радянського Союзу та Заходом. Відбулася диференціяція й у межах пострадянського простору. У російській лінгвістиці вже починають говорити про кризу ідей у лінгвістичній ґенології, про „перепрацювання”, як вони кажуть. Натомість в Україні проблему мовленнєвих жанрів ще ніхто всерйоз і не починав розглядати. Або инша галузь — мовленнєвознавство, тобто дoслідження усного мовлення. На початку 60-их років у Московському університеті та Інституті російської мови під керівництвом професора Земської зібралася група людей, яка зацікавилася проблемами усного мовлення і почала його записувати. Вони зібрали такий матеріял, який нам і до цього часу не снився. А це, нагадую, лише початок 60-их років. Я був в МДУ і бачив декілька кімнат, ущент заповнених записами розмовного мовлення в різних аспектах. І ось виявляється, що коли ми запишемо розмовне мовлення і покажемо його людині, яка говорила, то вона не те що не впізнає своєї манери спілкування, а ще й почне заперечувати: мовляв, я так не говорю. Десь такою була реакція дослідників, коли Земська демонструвала їм ці записи. Або инший приклад. Наприкінці 80-их я відвідав Єкатеринбург і теж бачив кілька кімнат, заповнених записами просторіччя — мовлення жителів міста. Більше того, платівки було посортовано відповідно до віку, статі комунікаторів. У нас цього немає. Мовленнєвознавство в нас запущене, а це ж основа розуміння того, як влаштовано мову, як вона функціонує. Ми відстаємо від росіян у цьому аспекті років на 20. Нещодавно я гортав програми міжнародних конгресів лінгвістів, яких було, якщо не помиляюсь, вже дев’ятнадцять. Упродовж останніх двадцяти років жодного українського прізвища в цих програмах я не знайшов. Там є білоруси, росіяни, поляки. Я вже не кажу про видатних мовознавців Заходу. Немає тільки українців. Зменшується навіть кількість членів української делегації на з’їздах славістів. Чому? Тому що в нас немає нових ідей. Узагалі мовознавство в Україні не на достатньому теоретичному рівні розвитку. Це не стосується україністики. Вона, як і дослідження, скажімо, французької або іспанської мови, на достатньо високому рівні. Мова йде про свіжі ідеї, пов’язані з когнітивізмом, комунікативною лінгвістикою, прагмалінгвістикою, лінгвокібернетикою тощо.
– Тобто, на Вашу думку, в Україні зараз існує величезний попит на фахівців з комунікативної лінгвістики?
– Саме так. Тут навіть якихось особливих аргументів наводити не потрібно. Кілька місяців тому в мене була розмова з професором Георгієм Почепцовим. Як відомо, він автор досить великої кількости цікавих книг, присвячених проблемам комунікації. Це і теорія комунікації, і іміджелогія, і дослідження професій, які пов’язані з проблемами комунікації. Він каже, що його книги розходяться в Україні, Росії. Білорусії мільйонними тиражами. Окрім того, зростає попит на такі спеціяльності, як переговірник, кризисник, менеджер, піяр-технолог, фахівець внутрішньоорганізаційної комунікації. Я вже не кажу про прес-секретарів, про помічників народних депутатів, депутатів облрад, райрад, які допомагають народним обранцям готувати доповіді, матеріяли, котрі можуть навіть виступати в якості їхніх консультантів щодо способу комунікації. Безумовно, попит на такі професії є, і він буде збільшуватися. Те, що зробила наша катедра два роки тому, відкривши спеціяльність „Прикладна лінгвістика”, можна розцінювати як спробу відповісти вимогам часу в аспекті підготовки перелічених вище фахівців. Ми набираємо невеличку кількість студентів — до 20 осіб. Вони якраз спеціялізуються у сфері теорії і практики комунікації. На практиці наші студенти працюють у телефонній службі допомоги. На старших курсах я спробую домовитися із народними депутатами, з депутатами облради про те, аби вони надали можливість цим молодим фахівцям спробувати себе в якості їхніх консультантів з питань комунікації.
– Чимало українських науковців запевняє, що працювати на вітчизняний ринок невигідно. Той же Георгій Почепцов, про якого Ви згадували, в одному з останніх інтерв’ю зізнався, що 90% накладу його досліджень розходяться передусім у Росії. Наскільки, на Ваш погляд, є виправданими подібні закиди?
– Це не закиди. Це правда. Наклад праць Георгія Почепцова десь на відсотків 90 розходиться в Росії. Зрештою, це й не дивно. По-перше, Росія — величезна держава, і попит на певну продукцію в ній буде вищим, аніж, скажімо, у нас. Але існує й инша причина, про яку я уже згадував. У Росії усе, що пов’язано з комунікативістикою, з теорією комунікації, з практикою комунікативних явищ значно більше опрацьовано та оцінено. Україна лише виходить на цей рівень. Хоча й у нас уже можна спостерігати позитивні тенденції, зокрема виникає інтерес до теорії комунікації, до законів руху інформації в суспільстві. Це вже помітно. Перше видання мого підручника з комунікативної лінгвістики вийшло у 2004 році. За підрахунками мого видавця, перший рік був найменш продуктивний за його реалізацією. Однак упродовж 2005-2006 років увесь тираж фактично розійшовся. Окрім того, у тих університетах, де я буваю, а це — Київський, Донецький, Дніпропетровський. Одеський, — читають курси з комунікативної лінгвістики. Тому мені здається, що невдовзі й Україна перетвориться на ринок, який буде вимагати якісних теоретичних праць, пов’язаних з проблемами руху інформації, її формуванням, зародженням, зникненням, втіленням у засоби мови. Я можу запевнити, що невдовзі кількість таких досліджень значно зросте, оскільки знаю, що над ними вже працюють мої колеги з инших міст.
– Оскільки мова вже зайшла про курси, то наскільки я знаю, в американських школах існують предмети, на яких дітей спеціяльно вчать спілкуватися на різні теми у певних ситуаціях. Наскільки така практика, на Ваш погляд, є виправданою?
– Людину не тільки можна навчити спілкуватися, а й необхідно це робити. У нас побутує думка, начебто людина комунікує так само природно, як і дихає та ходить. Але виявляється, що й дихати ми не вміємо. Тому й пропонує Бутейко свою систему вправ для системи дихання. Виявляється, і ходити не вміємо. Принаймні так стверджують фахівці, яких цікавлять проблеми впливу людських рухів на організм. Тому потрібно, щоб нас вчили прально пересуватися. А тим більше помилковою є думка, що майстерність спілкування — це природний дар. Насправді, це не так. При всьому скептичному ставленні до американської шкільної системи, я просто в захопленні від того, що в них дуже активно і дуже плідно (причому вже тривалий час) поставлено проблему практичної риторики в школах. Починаючи з молодших класів, американські школярі слухають курси „Як правильно спілкуватися з батьками”, „Як правильно спілкуватися з дорослими”, „ Як потрібно спілкуватися зі своїми друзями”, „Як спілкуватися на вечірці”. У нас у кращому випадку деякі університети пропонують курс теоретичної риторики. Нашу шкільну лінгвістичну освіту побудовано за принципом, який ще опрацювали вчені олександрійської школи граматики: навчити учнів правильно читати і писати. На цьому вона вичерпується. На мою думку, нам потрібно спершу ввести риторику у вищу школу. Далі, підготувавши фахівців, запровадити цей курс у середній школі, у межах якого дітей повинні навчити правильно грамотно спілкуватися, формувати з них „геніїв комунікації”, або „гросмейстрів спілкування”. У школі дитині потрібно пояснити, як входити в комунікацію, як її підтримувати в різних ситуаціях з різними категоріями співбесідників, як гнучко змінювати стратегії спілкування, як виходити з комунікації. Инакше кажучи, ненав’язливо, спокійно, з уживанням відповідної термінології, потрібно ознайомити учнів із законами комунікації, розповісти про максими, принципи спілкування, безумовно, на тому рівні, на якому діти зможуть це зрозуміти. Мета такого шкільного курсу з практичної риторики єдина — прищепити дитині елементарні комунікативні навички, щоб, закінчивши школу, вона могла абсолютно вільно, красиво і правильно спілкуватися на будь-яку тему в будь-якій ситуації. У нас, на жаль, цього немає.
– А хто для Вас є „гросмейстером спілкування”. Чи доводилося зустрічати таких людей у житті?
– У деяких художніх творах таких „гросмейстерів” виведено. Як не дивно, „гросмейстером спілкування” ми можемо назвати Чічікова, тому що він на рівних спілкувався з усіма, хто траплявся йому на шляху — від пришелепкуватої Коробочки до емансипованого і розкутого Манилова. І всі сприймали його як „свого”. А це велика річ — увійти в комунікацію, вести її і вийти з неї так, щоб тебе сприймали як „свого”, як особу, перед якою можна душу відкрити. Є ще один літературний „гросмейстер спілкування”. Хто читав роман Достоєвського „Злочин і кара”, той пам’ятає слідчого Порфирія Петровича. Йому вистачило трьох розмов із Роскольниковим, аби змусити того зізнатися в злочині. Це був знавець нейролінгвістичної психології, психотерапевт. У житті такі люди зустрічаються не так часто. Я не буду називати зараз прізвищ. Це абсолютно не має ніякого значення. Кілька разів мені таланило зустріти людей, які входили в кімнату і, нічого особливого не сказавши, відразу привертали до себе увагу загалу. Вони ненав’язливо ставали лідерами комунікації. Це лідерство було органічним. Без особливих зусиль їм вдавалося маніпулювати стратегіями співрозмовників. І це все лише завдяки знанням психології адресата, законів комунікації. Це справді майстри, „гросмейстери спілкування”. Зрозуміло, „гросмейстери спілкування” — термін метафоричний. Це швидше метафора, аніж якесь чітке визначення. Але саме ним „ухоплено” щось таке, до чого кожен з нас, а особливо з філологів, повинен прагнути.
– Отож, Ви гадаєте, що в ХХІ столітті домінуватимуть соціолінгвістика, психолінгвістика, комунікативна лінгвістика? Чи все ж майбутнє українського мовознавства за традиційною морфологією, дериватологією, фонетикою?
– Таке протиставлення не зовсім правильне. Ви протиставили розділи традиційного мовознавства новим напрямам лінгвістики. Натомість ми можемо одні напрями протиставляти иншим. Я можу стверджувати, що системно-структурний підхід до мови вичерпав себе. Але дослідження всіх рівнів мовної системи в межах инших підходів дуже актуальне. Візьмемо, для прикладу, фонетику. Ну що, здавалося б, можна зробити в межах фоно-фонологічного рівня тієї ж української мови. Усі фонеми досліджено, усі їхні зв’язки, синтагматичні і парадигматичні, досліджено. Про що говорити далі? Однак, коли подивитися на фоно-фонологічний рівень з точки зору антропоцентричного підходу, то ми побачимо такі речі, які ще до цього часу не описано. Наприклад, у межах фоностилістики ми й досі не знаємо, як впливають ті чи инші звуки, звукосполучення, склади на сприйняття людини, на її психіку. Існують цілі напрями нетрадиційної медицини, які лікують певні хвороби шляхом послідовної вимови окремих звуків, складів тощо. До цього часу взагалі не досліджено закони впливу слова на людську психіку. І це тоді, коли словами людину можна ввести у транс. Недарма ж кажуть: словом можна вилікувати, а можна й на той світ відправити. Тобто і фонетику, і морфологію, і лексикологію, і синтаксис будь-якої мови, у тому числі й української, потрібно вивчати, однак цей процес повинен відбуватися з урахуванням нових напрямів, які з’являються в лінгвістиці. Ось зараз активно досліджують проблему мовних картин світу. У цьому ракурсі жоден з рівнів української мови практично не вивчено. Натомість у нас продовжує домінувати, особливо у вищій школі, системно-структурний підхід до вивчення мови. Безумовно, він потрібний. Це так само, як студенти-медики вивчають будову людського тіла. Але ж на цьому їх освіта не закінчується! Після цього вони досліджують і психологію людини, инші системи функціонування людського організму і виходять на рівень функціонування духу людини. Отак і ми не повинні замикатися на рівні дослідження системи і структури мови. Инакше, крім мовного скелету, нам нічого не вдасться дослідити. Вищий щабель вивчення будь-якої мови, рідної насамперед, — це знаходження духу цієї мови, вихід у неповторну мовну картину світу, яка цією мовою вималювана і в межах якої ми живемо.