Події

Нещодавно (15 жовтня) в приміщенні Львівського етнографічного музею відбулася презентація збірки вибраних поезій відомого львівського поета – члена Асоціації Українських Письменників – Назара Федорака – „Сад божественних комах”. Містична атмосфера старовинної зали і вчутний у всьому шелест крил невидимих і водночас всеприсутніх комах, забарвлене золотом столітнє дерево стін і герби (хіба не містика?) з величезними, майстерно вирізьбленими, мурахами – все це вперто ламало офіційність заходу. Зрештою, невимушеність дискусії та особлива „легкість” (що зазначив у своїй післямові до збірки „мольфар” сучасної української поезії Василь Герасим’юк) поезії Федорака (знову ж таки, не за змістом, а за мелодикою компонування) змусили присутніх затамовувати подих чи усміхатися, відчувати унісон власних біоритмів з ритмом рим, пірнати в „Божі ями” (цитата з поезії Н. Федорака) естетичної насолоди єднання земного з космічним.

Сама збірка (геніяльно оформлена подружжям Кохів) нагадує радше гербарій (чи правильніше сказати – інсектарій). Але кожен рисунок – це не лише красиве зображення комашки – це код, ребус, каталізатор читацької уяви, сконденсована до сукупності ліній душа твору. Презентація була спланована настільки добре, що вдалося не лише постійно „тримати” публіку в передчутті нового сплеску емоційного переживання, а й поламати безліч штампів (ведучий Віктор Неборак майстерно „переплітав” порядок доповідачів, цікаві розповіді про створення збірки самого автора і художника Юрка Коха, розмова з директором видавництва „Лілея-НВ”, котре, власне, й „подарувало життя” збірці – все це не лише не втомлювало авдиторію, але й інтригувало – справді, що ж там в „задзеркаллі” обкладинки?).
Аналізувати поезію Н. Федорака безнадійно, бо кожного разу вона инша (зрештою змінюємося й ми…). Ці твори треба читати, випивати до останньої краплі, слухати їхню поліфонію, бо, зрештою, що це? – лише еклектичний спів діялектичної душі…

Розмережане жаром серце –
І дарма. І зима. І нема.
За роялем тужи і сердься,
Божа мати, музико німа.

Білі клавіші, біле пір’я –
Білий ангел на дні вина.
Пахне свічка, як перемир’я,
І зима, ніби зла жона.

А за чорними – чорний попіл,
Чорне серце, зітлілий жар…
Ще при вигаданім Езопі
Від зими утікав Ікар.

P.S. „Всі ми Божі комахи…” Н. Федорак.

Дана Щурко

Франкознавство для нашого університету є важливим і звичайним настільки ж, як шевченкознавство для Київського чи таврієзнавство для Херсонського університетів. Одним із провідних франківських закладів на Львівщині поряд із осередком у Нагуєвичах та музеєм у Львові є Інститут франкознавства Львівського національного університету. Його значення важко переоцінити – кожного року тут організовуються наукові конференції, щомісяця відбуваються відкриті семінари, кожного дня у кабінеті франкознавства точаться дискусії, одним словом, створюється єдина, велика монографія про Івана Франка, не затьмарена ідеологічним трактуванням, а поновлена свіжістю інтерпретацій. Саме Інститут франкознавства визначає основні напрями, штрихи, ключі до аналізу творчости українського письменника.

Робота Інституту, як і будь-якого наукового закладу, багатогранна – це як публічні обговорення наукових проблем (вже згадані конференції, семінари), так і видання наукових збірників та монографій. Цього року одним із найзначніших заходів Інституту франкознавства була ХІХ щорічна наукова франківська конференція. Відбувалася вона 13-14 жовтня у кабінеті франкознавства. Розпочалася традиційно – із Круглого столу, присвяченого одному із найвизначніших франкознавців – академікові Михайлові Вознякові. Круглий стіл мав не науковий, а радше мемуарний характер – ділилися спогадами про академіка його учні – Іван Денисюк, Михайло Нечиталюк, Володимир Здоровега, Марія Вальо. Опісля робота конференції розподілилася за секціями. Цього разу їх було шість: „Світогляд. Теорія. Методологія”, „Компаративістика та перекладознавство”, „Секрети поетичної творчости”, „Контакти”, „Проблеми прози та драматургії”, „Лінгвістика та фольклористика”. Камерна обстановка у кожній із секцій сприяла жвавому обговоренню доповідей, обміну досвідом між різними поколіннями франкознавців. Особливо цікаво на конференції було наймолодшим її учасникам – двом студентам-україністам другого курсу (Богдана Щурко та автор цих рядків), які не могли стримати свого захоплення, слухаючи метрів франкознавства, здавна відомих із книжок.

Матеріяли всіх щорічних конференцій друкуються у науковому збірнику „Іван Франко. Статті і матеріяли”, що зараз виходить під егідою „Українське літературознавство”. Доповіді та повідомлення ХІХ франківської конференції увійдуть до 68-70 випусків „Українського літературознавства” (франкознавчі матеріяли друкуються у парних номерах збірника).
Організатором і популяризатором всіх франківських заходів є невтомна директор Інституту франкознавства Лариса Петрівна Бондар. Під її керівництвом вся громадськість філологічного факультету розробила план заходів щодо відзначення 150-річчя від дня народження Івана Франка – найграндіознішої франківської події нашого десятиліття.
У планах Франкового ювілею – міжнародний симпозіум, наукова конференція молодих вчених-філологів „Semper tiro”, відкриття катедри франкознавства, і, нарешті, підготовка курсу „Франкознавство” для всіх факультетів нашого навчального закладу. Це справжній уклін генієві Івана Яковича, гідний пошанівок Патронові нашого університету.
Франкознавці матимуть змогу видати свої монографії, опублікувати статті, – просто поділитися досвідом через друковане слово із молодими, активними і допитливими студентами. Цікаво, які інтерпретації Франкового слова вони готують? Що увійде в історію українського франкознавства початку ХХІ століття? І насамкінець: наші діди і батьки давно мріють про повне зібрання творів Івана Франка. Ми ж не хочемо і не можемо про це мріяти, бо надіємося, що така грандіозна робота і найголовніше – її результат – застане і нашого життя – хоч, певно, це від нас і залежить.

Данило Ільницький

У черговому числі “Львівської газети” (№ 200 від 2 листопада 2004 р.) у рубриці “Коментарі” вміщено невеличку замітку професора, доктора економічних наук Степана Злупка із відкрито запитальною назвою: “Франкознавство чи хуторянство? Роздуми стосовно ХІХ франківської конференції”. Одразу скажемо, що на поставлене в заголовку питання автор допису відповідає однозначно: те, про що мовиться на франківських конференціях Львівського університету, – це ніяке не франкознавство (принаймні в тому сенсі, в якому розуміє його суть та завдання д. Злупко), а чистої води хуторянство. Що ж спонукало вельмишановного професора цього ж таки університету (про що він чомусь соромливо забув сказати, скромно зазначивши, що лишень “мешкає у Львові”) до таких жорстких, гостро критичних, ба навіть негативістських присудів? Чи справді ці присуди справедливі й об’єктивні, і становище сучасного франкознавства таке вже катастрофічне? Зрештою, чи в усьому має рацію суворий діягностик і чи поширюється його діягноз на його власні франкознавчі праці? Саме на ці питання почуваються до обов’язку відповісти всі причетні до розкритикованого заходу.
Натхненний праведним пафосом утвердження національної ідеї і пристрасним жаданням негайної розбудови франкознавства, справді гідного Франкових заповітів, д. Злупко із нерозважним завзяттям Дон-Кіхота, нігілістичним запалом Базарова і безапеляційним категоризмом тьоті Моті кидається таврувати найгірші хвороби сучасної франкознавчої науки на прикладі ХІХ франківської конференції. Він інкримінує її учасникам та організаторам хуторянство, закамарковість, інертність і здрібнілість. У чому ж конкретно виявляються ці смертні гріхи?

Аналіз допису свідчить, що основну хибу сучасного франкознавства д. Злупко вбачає в пріоритеті літературознавчих і загалом філологічних студій і недостатньому розвитку досліджень суспільно-політичних, економічних, наукознавчих поглядів автора “Каменярів” та “Мойсея”. Звісно, будь-яка суперечка про те, хто насамперед Франко – письменник чи вчений? – марна і безплідна. І диспропорція у франкознавчих студіях на користь філологічних дисциплін зумовлена не “злочинним задумом” організаторів франківської конференції (як це досить наївно намагається пояснити д. Злупко), а реальним станом справ у франкознавстві. А “поетичні сюжети” (у не надто коректному термінологічному формулюванні доктора економічних наук) виявилися найближчими не так організаторам конференції, як її учасникам, кожен із яких досліджує те, чим насправді цікавиться і на чому насправді розуміється. Тож цю гносеологічну ситуацію не варто тлумачити аксіологічно (в категоріях “добре – зле”), а радше онтологічно (“дійсне – можливе”).

Вочевидь, у полум’яному вирі полемічної боротьби професор мимоволі забуває про обов’язкові й самозрозумілі (особливо для вченого докторського рівня і професорського статусу!) елементарні наукові вимоги об’єктивности й доказовости. А тому припускається суттєвих неточностей, а инколи – й просто каже неправду. Зокрема, не відповідає дійсності твердження д. Злупка про “відсутність пленарного засідання, яке, як правило, завжди визначає основну проблематику конференції”. Таке засідання насправді відбулося – щоправда, не в поширеній формі низки тематично різномастих, часто загальникових “парадних” доповідей, а в полілогічній модальності Круглого столу, присвяченого пам’яті фундатора франкознавства, видатного історика нашого письменства академіка Михайла Возняка, а також 50-річчю утворення Інституту франкознавства. Відкрив цей Круглий стіл декан філологічного факультету доцент Ярослав Гарасим, слово мали відомі франкознавці Києва, Львова та Дрогобича, у тім числі й колишні учні і співробітники академіка М.Возняка, нині відомі вчені – Іван Денисюк, Михайло Нечиталюк, Володимир Здоровега, Марія Вальо, а присутніми були не тільки учасники конференції, а й инші науковці – викладачі університету, працівники науково-дослідних установ Львова, а також чимало студентів. До слова: всупереч категоричному присуду д. Злупка, що організатори конференції нібито “не могли вийти на зустріч із широким інтелектуальним загалом, хоч би зі студентами Франкового навчального закладу”, студенти брали-таки активну участь у ХІХ франківській конференції (як, до речі, і в попередніх), і не тільки в ролі пасивних слухачів, а й доповідачів. Причому не в окремій “учнівсько-молодіжній” секції-“резервації”, а на рівних правах з иншими, “поважнішими” науковцями, докторами і кандидатами наук. І це – промовисте свідчення принципової відкритости й правдивого, а не декларативного демократизму щорічних франківських наукових форумів, реальний знак єдности, тяглости й спадкоємности франкознавчих генерацій, які навзаєм вдячно вчаться одна в одної – звичайно, здебільшого молодші в старших, та иноді й навпаки. Вирозумілий фаховий діялог, конкретна наукова дискусія, а не порожня риторика й фальшива патетика a la професор Злупко, визначають робочу, творчу, продуктивно-функційну атмосферу франківських конференцій у Львівському університеті.

Хіба що здивування викликає теза шановного критика, що “конференція була настільки втаємниченою, що не з’явилося жодного оголошення про її проведення”. Звісна річ, на кожному паркані такої інформації не відшукаєш (на відміну од передвиборчих агіток), одначе оголошення і запрошення на ХІХ франківську конференцію були розповсюджені не тільки у Львівському університеті, а й далеко поза його межами. Саме тому участь у конференції взяли дослідники з багатьох вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ Львова, Києва, Тернополя, Івано-Франківська, Рівного, Харкова, Одеси, Миколаєва, Дрогобича, Галича, Криворівні… На перешкоді їхньому бажанню долучитися до плідного полілогу не стали ні відстань, ні час, ні матеріяльні витрати. Окрім того, вже кілька років поспіль франківська конференція відбувається в рамках відзначення Дня Львівського університету, тож інформацію про неї можна знайти і в кожній програмці святкових заходів. Зрештою, на щастя, якось довідався про цей науковий форум і професор Злупко, що, звичайно, не може не тішити організаторів. Якщо ж хтось із невідомих причин залишається “невтаємниченим” у час і місце регулярних франкознавчих дискусій (а крім щорічних конференцій, у ЛНУ імени Івана Франка відбуваються і щомісячні франкознавчі семінари), його радо привітають і “посвятять” у ці секрети в Інституті франкознавства (авд. 305, тел. 2964-398) без жодних перепон і містичної ініціяції. Варто тільки поцікавитися – адже хто стукає, тому обов’язково відчинять.

Франківська конференція – не стихійне лихо, якого не знаєш, коли й сподіватися, а плановий захід, що відбувається регулярно, з наперед визначеною періодичністю. Вона саме тому щорічна, що скерована не на парадно-ювілейне святкування, а на конкретну науково-аналітичну працю. І доповіді коплектуються не за наказом згори, не за звичним для багатьох (вічно)радянських учених командно-адміністративним принципом, а відповідно до наукових зацікавлень усіх дослідників Франка, охочих взяти участь у конференції. Тож склад і тематика секцій відбиває не бажану, наперед задану модель, а реальний стан справ у франкознавстві – можливо, й із певними “перекосами”, диспропорцією на користь філологічних дисциплін. Та ліквідувати ці “перекоси”, змінити цю диспропорцію можуть аж ніяк не організатори конференції, а її учасники. Якщо ж теми зі суспільно-економічної, історичної чи філософської проблематики кількісно поступаються темам літературознавчим, лінгвістичним чи фольклористичним – це навряд чи провина філологів, а радше самих-таки економістів, істориків, філософів, які, схоже, надто мало уваги приділяють дослідженню й популяризації Франкового генія. І якщо ядро львівської франкознавчої школи утворюють саме філологи – це їхня чеснота, а не смертельний гріх (як намагається ірраціонально сугестувати читачеві д. Злупко). І ще одне: франківська конференція принципово відкрита для всіх науковців, що цікавляться велегранною спадщиною українського Мойсея – від студента й аспіранта до професора й академіка. І в цьому не вада її, а перевага. Тут кожен має право викласти свої погляди, бути почутим і вислуханим, а ще иноді й розкритикованим – незалежно від формальних та неформальних заслуг і регалій.
Можливо, саме ігнорування цих заслуг і регалій так обурило професора Злупка. Инакше важко пояснити, чому, не вислухавши фактично жодної доповіді, окрім своєї власної (sic!), він узяв на себе відповідальність не просто оцінювати – судити (!) наукову продуктивність (чи непродуктивність) праці инших доповідачів. Якби ж професор Злупко не зігнорував виступів своїх колег-франкознавців у межах усіх инших секцій та Круглого столу, він напевне утримався б од поспішних, занадто категоричних, а часом і відверто упереджених оцінок, які важко пояснити чимось иншим, окрім як ураженими амбіціями розлюченого професора, не запрошеного персонально до виступу на пленарному засіданні. А тут ще й доповідь на засіданні секції лишень восьма за порядком – після усіляких там філологів! Це вже взагалі неподобство!!! Шановному професорові якщо не зі шкільної парти, то принаймні з університетської лави мав би бути відомим один з основних законів логіки – закон достатньої підстави. Тож чи мав д. Злупко достатні підстави, аби вергати перуни на організаторів чергової франківської конференції, себто на Інститут франкознавства зокрема і Львівський університет загалом (у якому він, до речі, має честь працювати, про що з якихось невідомих причин воліє мовчати)? Тлумачити цей предмет, звісна річ, можна по-різному. Одначе, на наше тверде переконання, обов’язковою умовою для будь-яких суджень про якесь наукове зібрання (зокрема про те, які питання на ньому ставили, а які ні, дискутувалися доповіді чи мовчки заслуховувались) є реальна, а не номінальна участь у ньому. Тим часом участь професора Злупка у ХІХ франківській конференції була вельми своєрідною. Зацікавленому читачеві варто знати, що участь ця звелася до такого ж “змістовного” і запального, як і газетна публікація, виступу, з якого слухачі багато довідалися про самого доповідача, його наукові та громадські заслуги і титули, ба навіть родинні зв’язки та індивідуально-психологічні особливості, але зовсім нічого – про Івана Франка як дослідника й видавця творчости Володимира Навроцького (саме така тема була заявлена в програмі конференції). Виступ цей був витриманий у комунікативній тональності не так доповіді, як проповіді чи й навіть обвинувачувальної судової промови і закінчувався словами, промовленими з непогамовною зневагою до всіляких там “літературознавців-філологів” і гідними хіба що пера якогось провінційного сатирика: “Ви зробили з Франка письменника!” (без коментарів). Після цього, хряснувши дверима, роздратований професор залишив, вочевидь, не гідних своєї присутности й трішки ошелешених такою одержимістю слухачів наодинці з Франковою творчістю, до конкретних студій над якою вони одразу ж із полегшенням приступили. На жаль, в учасників конференції не було можливости ані піддати сумніву діягноз професора Злупка, ані тим паче подискутувати з ним у режимі відкритої наукової полеміки, ані принаймні поцікавитися деталями безпосереднього предмету його доповіді. До речі, з подібною темою – “Ідейні зв’язки Івана Франка і Володимира Навроцького” – теперішній професор, а тоді ще в. о. доцента С.Злупко виступав на VІ щорічній науковій франківській конференції 1961 року, ба навіть надрукував матеріяли свого тодішнього дослідження у 10 випуску наукового збірника “Іван Франко: Статті і матеріали”. На жаль, невідомо, що спонукало д. Злупка вдруге звернутися до тієї ж теми і в чому мали полягати відмінності між старою та новою інтерпретаціями досліджуваної проблеми. Можливо, з висоти свого багатолітнього досвіду він постановив, що франкознавча проблематика для нього вже цілком вичерпана, а тому вирішив піти по колу, потвердивши на практиці стару істину: все нове – тільки добре забуте старе?
Ця ж нехитра істина спадає на думку, коли зіставляєш окремі пасажі ранніх статей професора Злупка 60-х років та його монографії “Іван Франко – економіст” (Львів, 1992). Тут ледь підретушовані застарілі ідеологічні догми отримують друге дихання, де-не-де замасковані “національно-державницькою” фразеологією.
Порівняймо:

“Під впливом марксизму і соціал-демократичного руху І.Я.Франко пішов далі М.Г.Чернишевського в критиці капіталізму. […] Проголошення спільності дій промислового робітництва і пролетаризованого селянства – це постійний лейтмотив усієї творчості Великого Каменяра. […] З позицій революціонера-демократа І.Я.Франко вів наступальну боротьбу проти поширення вульгарно-апологетичних, клерикальних, соціал-реформістських і доктринерських економічних концепцій” (Злупко С.М. Іван Франко – економіст. – Львів, 1992. – С. 191, 192, 196).
“І.Франко в багатьох пунктах економічної теорії піднявся до рівня пролетарського революціонера, але він ніколи не збагнув марксизму в повному його обсязі і глибині і залишався революціонером-демократом. З цих позицій І.Франко наступально і войовничо вів боротьбу проти поширення вульгарно-апологетичних буржуазних, соціал-реформістських і доктринерських економічних теорій, проти шляхетсько-буржуазної апології “ощадливості” і “працьовитості”, “єдиного потоку” і християнського смирення перед злом…” (Злупко С.М. Роль І.Франка в розвитку економічної науки на Україні // Франко-вчений: Тези доповідей дев’ятої щорічної наукової сесії, присвяченої вивченню творчості І.Я.Франка. – Львів, 1964. – С. 32).

Що ж, sapienti sat: незважаючи на певні косметичні зміни й елімінації, переконання д-ра Злупка не міняються з часом, і мірилом світової суспільно-економічної думки для нього й досі залишається історичний матеріялізм марксистсько-енгельсівського взірця. Саме тому слова “клерикальний” чи “реформістський” для нього мають не термінологічний, а лайливий зміст, “працьовитість” та “християнське смирення” тлумачаться як архаїчні пережитки буржуазного ладу, а Франко і далі силоміць утискується в радянську соцреалістичну парадигму “революціонера-демократа”. Приблизно з такими ж за змістом і пафосом доповідями д. Злупко (а також деякі инші його колеги) виступав і на инших франківських конференціях 50-60-х рр., які теперішній доктор економічних наук уважає еталоном високого наукового рівня та широкого громадсько-культурного звучання. Ось, до прикладу, характерні за формулюванням теми, які висвітлювали тоді франкознавці, у тім числі й майбутній професор Злупко – треба гадати, з тим-таки запалом і завзяттям, що й тепер: “І.Франко як популяризатор марксизму”, “Критика І.Франком капіталізму”, “Критика І.Франком релігійної моралі”, “І.Франко – непримиренний борець проти уніатської церкви” etc. Та річ тут не тільки в загальнозрозумілій ідеологічній заанґажованості, породженій тоталітарним пресом. Навпаки, по смерті “кривавого Торквемади”-Сталіна й особливо в часи “хрущовської відлиги” чимало дослідників, у тім числі франкознавців, позбувалися ярма фальшивих догм та ідеологем, звертаючи чимраз пильнішу увагу на проблеми естетики та поетики художнього тексту, психології творчости, на маловивчені сторінки національної історії, проскрибовані імена. Крім того, на І–ХІ франківських конференціях (1956-1966 рр.), усупереч опінії д. Злупка, також домінували доповіді філологічного (особливо літературознавчого) спрямування, у чому легко пересвідчитися, взявши до рук програми цих наукових зібрань. До речі, кількість доповідей на цих конференціях рідко перевищувала два десятки, тим часом як на останній, ХІХ-й виступило майже 70 доповідачів. Тож навіть за квантитативними статистичними показниками говорити про занепад франкознавства немає підстав.

“Не туди б’єш, Степане”, – так і хочеться перефразувати знаменитого Довженкового коня з “Арсеналу”. Не там шукаєте ворогів українства і франкознавства, пане Злупко. Не пасує професорові, та ще й докторові економічних наук, який, до того ж, мешкає у Львові, ставати в позу Савонароли чи тим паче – пророка Єремії, похмуро провіщаючи занепад нації й цивілізації у зв’язку із всезагальною й безповоротною моральною й інтелектуальною деградацією колег по науковому цеху. І не варто посипати голову попелом у ревному очікуванні світлого франкознавчого прийдешнього. Є й набагато ефективніші способи підвищувати рівень франкознавства, аніж зверхньо знецінювати найновіші здобутки нечисленних його представників, – приміром, власною працею. Адже завдання дослідника-франкознавця – не “зворушуватись” Франковою величчю (як закликає д. Злупко на шпальтах “Львівської газети”), а аналітично осягати її вершини й глибини. Причому осягненню цьому якнайбільше сприяють якраз не глобальні, загальникові патетичні промови (на кшталт “Франко і ми”, “Я і Франко”, “Франко і наша сучасність”), а ретельні конкретно текстуальні студії окремих Франкових “ізмарагдів”, “дивних перлів” його спадщини – як художньої, так і наукової. Тож ласкаво запрошуємо пана професора зняти мантію прокурора і бодай малою справою (а не великою лайкою) долучитися до організації наступних франківських конференцій, особливо ж до комплектування темарію “нефілологічних” секцій. Адже в досвідченого економіста напевне мали б бути учні й послідовники…

Насамкінець хочеться востаннє процитувати самого проф. Злупка. Маємо на оці, як завжди, енергійний та інвективний пасаж із висновків (sic!) до його вже згадуваної монографії “Іван Франко – економіст”: “Прикриваючись фразеологією про велич І.Я.Франка, нам досі не вдалося показати його місце в розвитку загальноєвропейської суспільно-економічної думки” (Цит. праця. – С. 197). Звичайно, виникають питання: кому це – нам – і чому ж досі не вдалося, якщо один із розділів книги має назву “Місце І.Я.Франка в історії світової економічної думки”? Проте шановний автор в одному, безперечно, має цілковиту рацію: не варто прикриватися фразеологією про Франкову велич, маскуючи нею власну інтелектуальну неспроможність. Замість голосних інвектив і декларацій про його універсалізм та енциклопедизм треба конкретною науковою працею окреслювати чіткі грані генія на тлі історії світової культури. І в цьому з професором Злупком можемо цілком погодитись.

Богдан Тихолоз

ЗВЕРНЕННЯ

Робота зі словами (особливо зі словами написаними) вкладається у вимір, в якому з одного боку – зневіра, а з иншого – надія. Зневіра, позаяк чудово розумієш, як мало зараз важить це слово (а надто, коли воно покладене на аркуш). Ти просто усвідомлюєш, що ні до чого доброго це не приведе. Людина може здійснювати найрізноманітніші вчинки, і тоді жодне слово її вже не зупинить. Але попри це є надія. Майже наївна віра в те, що всі слова знаходять адресата, жодне речення не є даремним, кожна деталь вкладається саме в ту комірчину, де її найбільше бракує. Тому і працюєш зі словом. Ти начебто обираєш роль майстра, що робить якісь екзотичні й дорогі речі, або власника химерної антикварної крамниці. Твій товар потрібен лише декому, і ті, хто потребує його найбільше, не завжди знають про існування твого магазину. Доводиться чекати. І от коли ти бачиш захват і щиру радість того, хто тебе знайшов, спадає на думку, начебто нема жодної людини, яка б не дожила до того моменту, коли вона натрапить на слово або речення, адресоване саме їй.

Ми спробуємо творити слова, речення і образи, розсилаючи їх навмання на всі боки, роздаючи їх тим, хто невідомо для самого себе страждає від браку потрібного та якісного слова (поміж иншим, йдеться про спробу впровадити проєкт найновішого правопису, котрого лякатися не слід, а навпаки – з яким варто детальніше ознайомитися на наступних сторінках). Безумовно, ми очікуємо на Ваші враження, інструкції, думки з приводу, погляди. Дверцята нашої антикварної крамниці повсякчас відчинені, а відтак кожен, хто до нас звертатиметься (наприклад, за допомогою електронної пошти чи візуальних контактів із членами редколегії), обов’язково почують, а потім, можливо, запропонують увійти всередину. Парадоксально, однак ми не лише шукаємо адресатів свого слова, ми водночас є адресатами Ваших думок.

І принагідно про парадокси. Один із метрів сюрреалізму (Жорж Батай) писав: „Цілком зрозуміло, що світ є суто парадоксальним і пародійним, тобто кожна річ, на яку ми дивимося, є пародією иншої або тією ж річчю в формі ілюзорній. Наприклад:
Повітря – пародія води;

Спілкування – пародія екватора;

Слово – пародія думки…”

На цьому – крапка. Щоб не сказали, ніби ми до Вас присмоктуємось.

Юрко Римашевський