ІРИНА ФАРІОН: “Наші проблеми з мовою – це насправді проблеми з науковцями, які її описують”
Ірина Фаріон відома студентській авдиторії як активний організатор виставок мистецьких робіт студентів, ініціятор численних акцій, спрямованих на захист та пропаганду української мови, кандидат філологічних наук, доцент катедри української мови і прикладної лінгвістики Національного університету “Львівська політехніка”, автор монографії “Українські прізвищеві назви Підкарпатської Львівщини наприкінці ХVIII – поч. ХІХ ст.” (2001р.). Ще гарячою є її праця про правопис (гарячою, бо, по-перше, не так давно вийшла, а по-друге, про неї багато говорять). Оскільки Ірина Фаріон і в науковому дискурсі, і на лекціях, і в повсякденному спілкуванні застосовує норми “Проєкту найновішої редакції українського правопису”, ми попросили її поділитися своїми думками.
Мова завжди була і буде політикою. Так, якщо Правопис 1929 року був правописом самодостатньої мовної системи, що орієнтувалася на власний розвиток, то чинний сьогодні Правопис 1933 року спрямований на асиміляцію української та російської мов. Тому це політика. Страшна і жахлива політика!
Хіба має значення, яку форму вживати: соціальний чи соціяльний? Що від того зміниться? Справді, яка різниця, що я їм, з ким сплю, у якому навчальному закладі вчуся? Тут різниця є?! А коли йдеться про дотримання фонетичних норм української мови, то різниці нема?! Чому? Тому що це така сама норма, як у російській мові! Запропонуємо росіянам змінити соціальний на соціяльний. Це для них абсолютно неорганічно, бо у них нема закону чергування голосного з приголосним: мова не милозвучна. Це не означає, що вона погана, просто така її природа.
І ще до теми правопису як політичного вибору. Коли чехи звільнились від німецького панування, вони викинули з своєї абетки w і почали писати v, щоб таким чином дистанціюватись від німців. Азербайжанці після розпаду СРСР перейшли з кирилиці на латинську систему письма, засвідчивши у такий спосіб окремішній спосіб розвитку. Євреї взагалі вважають, що за кожною буквою алфавіту криється сутність світобудови і зміна літери веде до зміни світу. Тобто, ці самодостатні народи дуже добре розуміють символьний характер графічної і правописної систем.
Які методи варто використати, аби впровадити стрижневі норми Правопису 1929 року у сучасний україномовний простір?
Мені здається, що є різні шляхи вирішення проблеми. Перший етап – констатувати, що це проблема. Ми констатували (І. Фаріон показує рукою на свою книжку – Г.О., О.С.): сучасний правопис – радянський, сучасна Україна – постколоніяльна країна. Наступний етап – це усвідомлення правди.
Треба йти до людей і розповідати їм, як це трапилось. Скажімо, чому та версія української мови, яка є тепер, – хибна. А чому версія 1929 року прийнятна. Етап усвідомлення правди є найсерйознішим, тому наше завдання полягає в тому, щоб якомога більше про це говорити, щоби весь час ці проблеми порушувати, про це писати… Слід усвідомити одну просту річ: якщо “верхи” не можуть, – учив нас Володимир Ілліч, – а можуть “низи”, тоді ми з “верхами” не будемо мати справи. Для чого нам імпотенти? Їхнє місце на п’єцу! І якщо на рівні влади нам не вдається вирішити цього питання, ми можемо робити це на рівні власного “Я”. Коли з таким розумінням: ЦЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД МЕНЕ! ЦЕ ЗАЛЕЖИТЬ, ЧИ Я ЦЮ ФОРМУ ВЖИВАЮ! – підійдемо до правописної проблеми, тоді ми зрушимо будь-який механізм. Тепер чи зможемо переконати Русанівського і Толочка? Ніколи! Це люди минулої епохи! І нехай вони там будуть! Насамперед треба апелювати до молодіжного середовища!
Ірино Дмитрівно, ми знаємо, що студенти після відвідування Ваших лекцій починають активно пропагувати правописні зміни. Розкрийте секрет, як Вам вдається їх переконати?
А я не знаю! Це треба спитати в них! Я лише можу сказати, що у мене ще ніколи не було конфліктних ситуацій на цьому ґрунті у студентській авдиторії. Ніколи мені ніхто серед студентів не поставив тупого і дурного запитання з приводу правописної реформи. Якщо ж я їду з лекціями в середовище нестудентське, то дурних запитань на зразок: “Частина України зросійщена, а ви пропонуєте якісь зміни. На які фінанси ви будете впроваджувати ту реформу?” так багато, що я поводжу себе дуже піротехнічно і гостро заявляю, що я на тупі запитання не відповідаю. Тоді я наводжу приклади, що І. Огієнко нормував український правопис у 1919 році. П. Куліш творив наш правопис, коли українську мову взагалі було заборонено. Далі – М. Шашкевич, І. Вагилевич наступали на етимологічний правопис тоді, коли його вважали канонічним. Коли бомбочки німецькі літали, то П. Тичина, М.Рильський, офіцери і солдати реформували український правопис десь там у Сибіру. Тобто реформа українського правопису завжди збігалась з екстремою історичною, що свідчить про надзвичайну важливість цього питання, яке, крім того, зачіпає глибинні пласти психології людини – її здатність до зміни.
Я розумію, що мова змінюється, як і все в цьому житті. Не змінюються тільки придурки: вони однаково дурні і вже иншими не будуть! Але мова має змінюватися у природний спосіб, а не з огляду на політичні стереотипи. Сам Ю.Шевельов казав, що ніколи ще українська мова не була так досконало впорядкована, як у Правописі 1929 року.
Як Ви ставитесь до впровадження латинки? Крок на захід?
Ні, крок на захід – це не обов’язково латинка для нас. Ми маємо дуже давню кириличну традицію. Мені здається, саме у ній наша сила. Я розумію, що аби відбігти від нашого північного сусіда, можна і по-арабському навчитись писати. Але нам не треба відбігати від них: слід заглибитись у себе. Уявіть, що раптом „Повість минулих літ”, „Слово о полку Ігоревім” і вся полемічна література видані латинкою. Як на мене, розмова про латинку – це свідчення якихось комплексів. Ні, ми самодостатні! Це росіяни мають нам дякувати за кирилицю, яку ми їм передали через церковні тексти. То нехай вони радше переходять на арабську систему письма, бо тюркських народів у них багато. І якщо перехід турків на латинку у 1928 році засвідчив їх европейський вибір, то нам треба демонструвати союз із самим собою.
Ірино Дмитрівно, Ю. Шерех у статті “Так нас навчили правильних проізношеній” заявив, що намагається тільки простежити динаміку розвитку мовних явищ, але не впроваджувати їх у життя. Чи можна таку позицію розцінювати як те, що Шевельов побоявся брати на себе роль активізатора правописної реформи?
Ні! Я пригадую, що “наїзд” Шерех зробив зокрема на закінчення -и в іменниках у родовому відмінку на зразок радости, любови. Він уважав, що це остання давня риса, яку дехто так намагається захистити. Але я тут принципово-перпендикулярно не погоджуюсь з Шевельовим. Якщо це -и справді було останнім форпостом архаїки в українській мові, то воно мало би відходити само, а не з огляду на політичну директиву 1933 року.
Ірино Дмитрівно, уявіть, що уряд надав Вам особливі повноваження: Ви повинні розробити проєкт зміни мовної ситуації у країні. Ваші дії?
Цей проєкт мій був би дуже жорстким. Я не відкривала би велосипеда, а просто дуже добре би простудіювала практику Прибалтійських країн, чехів, які зазнали трьохсотлітнього гніту від німців, чи болгар, яких тлумили триста років, чи греків, що перебували під турецьким ігом. Насамперед я б розробила систему важелів покарань для тих, хто не дотримується законодавства. Для цього варто було б використати досвід французів, які за одне англійське слово, вжите у парламенті, обкладають шаленим штрафом (по-моєму – 1500 $). Якщо ж цього замало для порушника, аби він змінив свою позицію, – тоді піврічне ув’язнення. Розумію, що я б тоді нашу Україну перетворила в новітню зону. Але я б їм носила “передачі”. Добре б їх там харчувала, щоби через фізичне вітамінізування вони усвідомили, що так само слід розвивати свій дух. І якщо ти живеш на цій землі, але не опанував її мови, – ти маєш спакувати валізи! Ця політика була би надзвичайно жорстка. Я виступаю категорично проти будь-якого толерування російської експансії на наших теренах! Мова бреше, коли каже, що ми толеруємо. Ні, ми в такий спосіб виявляємо свою безхребетність і неповагу до себе. Своїми програмними документами я б намагалась змінювати людей із рабською психологією. Однак основну увагу зосередила б на тих 15% людей, які (за останнім переписом) є етнічними українцями, але рідною мовою вважають російську. До цих людей я би застосовувала різні засоби: і ніжні, добрі, пропагандистські, агітаційні… Тобто потім я вже б ставилась до цих людей як до хворих. Якщо я б їх не вилікувала, то, напевно би, їх добила. Думаю, вони себе добивають тим, що постійно вступають у суперечність самі зі собою, як було колись із Гоголем. Я не поділяю думки, що у нього не було вибору. У Шевченка, у Квітки-Основ’яненка вибір був, а в Гоголя не було? Тому він і здурів! Ми повинні усвідомити, що змінити це гниле постколоніяльне суспільство, у якому живемо, ми можемо тільки шляхом дуже радикальної реформи! Згадайте епізод із Біблії, коли Христос застав у храмі торгівців. Що Він зробив? Він накричав на них, порозкидав усе їхнє добро, а самих вигнав із храму. Це називається діяльним християнством! Я хочу жити у партнерському суспільстві, а не у суспільстві рабів. Тому проти рабів я би спрямувала жорстку систему законів, аби змінити їхню свідомість.
Чи можете назвати письменників, яких, на Вашу думку, не варто читати взагалі?
Я б тут так категорично не висловлювалась, бо сприйняття художніх текстів є дуже суб’єктивним. Я би воліла говорити про тих, на чиїх плечах тримається українське духовне небо: про О. Забужко, В. Дрозда, В. Шевчука, Б. Бойчука (Ю. Андрухович поза конкуренцією!). Зараз я читаю “Солодку Дарусю” М. Матіос. Дуже несподівана мова, дуже піротехнічна, якась-така лірично-шпильчаста! О, це гарне поєднання сили і ніжности. А щодо тих, кого не варто читати? Я би, скажімо ніколи не радила читати у школі “Борислав сміється” І. Франка. Нехай би краще читали “Для домашнього вогнища”, “Лель і Полель”, “На дні”. Я б обов’язково ввела у шкільну програму роман А. Свидницького “Люборацькі”. Тобто я би фільтрувала не імена, а творчість. Чи скажімо, Васильченко і Тесленко. Вчити “Страчене життя”, “Талант” у ХХІ ст. – це ж труба! В них що нема розкішної новелістики? Складається враження, що програма побудована так, щоб відбити будь-яке бажання читати.
Що би Ви побажали студентам-філологам?
Я би побажала філологам творити дивовижний синтез різних стилів: художнього, публіцистичного, наукового, офіційно-ділового. Ні через що ми так не бачимо різноманітности, як через мову. І філолог має показувати вміння оперувати різними мовами, різними стилями і давати незбагненний сплав. Це щось таке, як ви одягаєте вишиванку, джинси, а на ноги – кросівки. Так ви творите новий образ. У філософії це називається еклектикою. І ця еклектика дихає новим життям. А оскільки філолог – покликана людина, то він має право на найрізноманітніші експерименти з мовою.
Розмову підтримували
Галина Огородник та Олена Синчак