Театральний форум

• Оленка Зміючка та Пуніка “ЗОЛОТИЙ ЛЕВ” У ВОГНЯХ КАРНАВАЛУ
• Навчально-професійний театр “ПРОСЦЕНІУМ”

“ЗОЛОТИЙ ЛЕВ” У ВОГНЯХ КАРНАВАЛУ

Протягом трьох вечорів (7 – 9 жовтня) центральні вулиці Львова захопив театрально-карнавальний хід “Золотого Лева”. Це найбільший та єдиний в Україні Міжнародний фестиваль вуличних театрів, який до того ж є членом Европейського театрального форуму й Асоціяції міжнародних фестивалів та подій в Европі. Ще до початку фестивалю ЗМІ на повну потужність кричали про недостатню фінансову підтримку цьогорічного “Золотого Лева”. Причому, за даними різних інформаційних джерел, необхідні для його проведення суми зростали в геометричній прогресії. Усіх дусила жаба, що, мовляв, у сусідній Польщі щороку влаштовують близько 300 таких свят (згідно з иншими джерелами – 500), ми ж, маючи одне, не дбаємо навіть про нього. Усе це так! І нам, звичайно, також прикро за Міністерство культури та туризму України, яке зіґнорувало фестиваль, і за столичні служби, що не дали змоги показати свято Президентові. Утім, про все це наш Читач мав змогу прочитати чи почути з піярівських уст ЗМІ. Ми ж, провівши три холодні жовтневі вечори в гарячій пащі “Золотого лева”, маємо розповісти Вам трохи більше. Але про все за порядком. Отже,

День перший: Головне – не потрапити під ходулі акторів!

У цьогорічному карнавальному шоу, яким звично стартує “Золотий Лев”, взяло участь 40 акторів на ходулях (минулого року, до порівняння, – тільки 8) та 8 театральних колективів із України, Польщі, Чехії, Словаччини. Кожен театр упродовж карнавальної прогулянки центральними вулицями Львова демонстрував уривки своїх вистав. Таке видовище просто не могло не привернути уваги навіть найбільш зайнятих і байдужих до театру людей. Хто б не проходив площею Свободи, зупинявся і вливався в карнавальний потік. До того ж, кожен глядач мав бути дуже обережним, якщо не хотів потрапити під ходулі акторів чи спалахнути від полум’я факелів. Мабуть, саме тому більшість споглядала карнавал віддаля. Просимо пробачення у М. Бахтіна, який стверджував, що карнавал не споглядають, а безпосередньо переживають, але “Золотий Лев”, який не втиснути в жодну теоретичну схему, переконує в протилежному. Адже “Золотий Лев на вулиці” – мікс театральної та карнавальної дій. Тут можна брати безпосередню участь у карнавалі навіть у якості глядача.

Пройшовшись карнавальною ходою вулицями міста, “Золотий Лев” розсівся у своєму королівському троні на площі перед Оперним. Як повідомив один із організаторів фестивалю, його художній керівник і директор – Ярослав Федоришин, – великий “Золотий Лев” відбувається раз у два роки і передбачає вуличні перфоменси, а також вистави у театрах; цього ж року маємо таке собі маленьке “Золоте левенятко”, що зайняло тільки вуличну сцену. Але, як здавалося, глядачі не мали часу роздумувати: це великий лев чи мале левенятко. Адже маскарадний хід плавно перейшов у театральне вітання учасників фестивалю, тому чимшвидше слід було зайнятись пошуком місця коло сцени. До речі, сцена, відгороджена від глядачів, як і сама огорожа, були дуже умовними. Кожен, кому це дозволяли його фізичні розміри тіла, міг пролізти крізь щілини в огорожі, через що особливо щасливими були діти та худенькі дівчатка і хлопчики. Могло пощастити ще й тим нахабним зухвальцям, які впевненою ходою переходили вхід для журналістів. Инші ж чемно тиснулись (та й у гурті значно тепліше) довколо сцени, впинаючи свої погляди поміж шпаринки від спин сусідів.

Коли вітальні програми учасників закінчились, усю увагу перебрала на себе вистава “Голубка”, яку презентував Київський молодий театр. Треба сказати, що цей перфоменс органічно вписався в роль стартової ноти фестивалю. По-перше, вражав неперевершений голос Ніни Матвієнко, у виконанні якої як зачин вистави линула пісня “Роде наш красний, роде наш прекрасний”. По-друге, по-українському жартівливий сюжет відразу захопив усіх: малих і дорослих. Та й сміх глядачів, що лоскотав вуха звичайних перехожих, змушував останніх і собі десь тут притулитись.

А тим часом на сцені вирували пристрасті. Одна дівчина-голубка на чотирьох українських козаків. Як звично в такій ситуації, парубки поперемінно викаблучувались перед дівчиною, намагаючись привернути її любов до себе. Не смійтеся, спробували б Ви зробити це без слів – адже ж вистава безсловесна, та ще й на площі посеред тисячі людей! Отож-бо й не дивно, що нікому не вдалось завоювати серце Голубки! Але ж козаки – парубки гонорові, от і почали вони дихати на дівчину холодом. Їй, звичайно, така байдужість не сподобалась – і вона сама почала їх зачіпати… Одним словом, на сцені панувала атмосфера суперництва і любовної авантюри. Особливо вражала Голубка. Ця маленька тендітна дівчинка одним розмахом своїх рук-крил примушувала чотирьох козарлюг падати ниць. Хоча, здається, один-таки припав їй до душі. Але безжальна доля кидає наших чотирьох парубків у турецький полон – і Голубці нічого не залишається, як тужити-воркувати. У турецькій землі козаки зуміли вирватися на волю. Правда, тут на них чигають одна чорна і дві ніжно-рожеві одаліски… Але хлопці все ж повертаються додому. На завершення вистави двоє козаків на ходулях (!) затанцювали гопака, знову лунав голос Ніни Матвієнко. Голубка і козаки частували глядачів (цей гостинний жест особливо пасував до національного колориту вистави і зачину фестивалю).

Тобто, перфоменс поставлено цікаво, дуже промовистими були жести акторів, вражала пластика (думаю, не кожен протанцює гопака на ходулях). Загалом типово, мабуть, для невербальних вистав, що особливо метафорично насиченими стають жести, рухи героїв. Київський молодий театр в арсеналі своїх сценічних “коників” має ще один – алегорично-символічні фігури. Так, ще на початку “Голубки” на сцені з’явився актор на ходулях, весь обвішаний різними прапорами (серед них – український, російський та турецький). Згодом на сцену вилітає (инакше не скажеш про цього величезного білосніжно-білого метелика) сам режисер театру Анатолій Петров (що це він, ми дізнаємся, звичайно, пізніше). І знову символіка. Якщо не знатимемо, що цей метелик і є режисер, можемо тлумачити його як метафору мрії чи ще чогось світлого. А постать самого автора у виставі! Для розшифрування її нам треба звернутись по допомогу до Р. Барта чи М. Бахтіна. А поки в нас попереду ще один театр.

Львівський духовний театр “Воскресіння” першого дня презентував виставу “Ґлорія”. Особливість театру, за якою відразу ж можна впізнати “почерк” режисера Ярослава Федоришина, – у поєднанні червоного і чорного не тільки в кольоровій, а й у звуковій гамі. Вистава розпочинається в похмурих сірих та чорних тонах під звуки музики, що гнітять вуха, проникають своїми найчорнішими нотками в серця та голови глядачів… Хтось не витримує й обурено зауважує, що вартувало б уже це припинити… Напруга ще кілька хвилин грає нервами людей… І раптом, як вибух, — запальна музика “Диких танців” Руслани. З’являються в полум’яно-червоному вбранні актори (звичайно ж, на ходулях), і щодуху скачуть (!!!), гопають, вистрибують… одним словом, танцюють дикі танці довкола багатогранної кулі (саме багатогранної, я не обмовилась, хоч у школі нас учили, що кулі не мають жодних граней, але театр переконує в иншому:), яка, очевидно, символізує гуцульську ватру. Танок спершу нагадує аркан, потім переростає в попарні скоки хлопців і дівчат. Урешті все це виливається в гуцульське весілля з усіма його атрибутами: князем і княгинею, вишитими рушниками… І в той час, коли Руслана в стереозапису (лунає тільки мелодія, слова додають самі глядачі) заплітає у вінок “місяць за горою, хмари над водою, за вітрами сонце, зорі за віконцем, за весною – літо, за зірками – вітер”, актори на сцені вимахують уже готовими віночками (які наплела Руслана?) з квіток і водночас плетуть власний – значно більший, бо кожен відчуває себе його частинкою… Тоді молодий на ходулях (!) бере молоду, яка також на ходулях (!), на руки — і так вони кружляють у танці! Цей елеґантно-витончений, просто каскадерський трюк підбирає й инших глядачів і вплітає їх до спільного віночка диких танців.

Після весілля на сцену виходять мами (такі великі, на ходулях) з дитячими візочками (також великими, саме під зріст матерям). Але треба було бачити, як ці мами бавили своїх дітей!!! Коли у візочках вибухнули плачем немовлята (спалах піротехнічних вогнів), мамуньки почали ними трясти, заспокоюючи так своїх діток. Але діти виросли – і матері покинули візочки на сцені… Залишилась тільки ґлорія… Це багатозначне слово кожен може повертати до себе тим значенням, яке, на його думку, найбільш вдало виражає суть вистави. Я б сказала, що “Ґлорія” – це пісня-слава Богові (англ. Gloria – пісня-молитва, що славить Бога), життю (піротехнічно-крикливому, як у візочках) і коханню (пристрасно-витонченому, як у гуцулів).

День другий: Найважливіше – не загорітись і вберегти свою голову!

      Другий день “Золотого лева” розпочався жартівливими акордами клоунади польського театру “Пінеску”. Клоун Пінеску, який працює зі своєю сім’єю (через що театр можна назвати сімейним), відомий у всій Европі. Звичайно, особливо тішились дітлахи, яких Пінеску брав собі за помічників, хоч весело було й дорослим… У цей же час перед самим Оперним актори инших польських театрів влаштували справжнє карнавальне дійство: чоловіки на ходулях запрошували до танцю дівчат просто серед вулиці, а польські акторки бігали за українськими хлопцями та чоловіками, затягуючи їх до карнавальних танців. Тут уже, думаю, М. Бахтін на означення такого видовища вжив би слово “карнавальне”, а не “театральне”.

Другий день “Золотого Лева” потішив усіх ще й виставою експериментального театру “Дах” (Київ), який завжди дивує глядачів оригінальним стилем і національно-культурною спрямованістю.

Цьогоріч “дахівчани” показали виставу “Річард” за трагедією Шекспіра – таке собі продовження минулорічного “Макбета”. Перші враження з’являються ще до початку вистави, коли окидаєш оком оформлення сцени. Уявіть: земля, встелена вишитими рушниками,… ткані українські килими як фон, труни по обидва боки авансцени, поруч – два пеньки та кавуни, сокири, і довкола сцени – вогні. Збоку сидить співочий гурт “Даха-браха” (музиканти одягнені в українські строї з козацькими шапками). Усі пісні гурту – обробки українських народних пісень – були своєрідним тлом вистави. Співи, подібно до співів хору античного театру, оповідали про дію на сцені і водночас відображали настрій та переживання героїв… Актори у масках протягом вистави ходили так, наче їх рухи сповільнювало кімоно. Маска у виставі, очевидно, символізувала саме життя, бо, коли хтось помирав, її знімали.

Треба віддати належне режисерові Театру п.Троїцькому, який цікаво втілив трагедію Шекспіра на українському ґрунті: звичайна українська сім’я (якщо не брати до уваги маски, вишитий одяг у поєднанні з чорним та відрубування голів, вішання людей), звичайнісіньке весілля, похорон, українські пісні, скорботна мати… Коли б не назва, то ніхто і не здогадався б, що це трагедія Шекспіра.

До речі, прем’єру “Річарда”, що відбулася у Києві на Михайлівській площі, було приурочено до Дня незалежности, що теж символічно.

Естафету у змаганнях за оригінальність і неперевершеність по закінченні “Річарда” перейняло “Вогняне шоу” Словацького експериментального театру, який полюбляє бавитись із вогнем. Дійство справді захоплювало: дівчата танцювали з вогнем на залізних палицях. Здалека виглядало, що вони жонглювали не жаринками, а небесними світилами. Після забавок із вогнем, здавалось, зворушену публіку вже не здивуєш нічим. Однак актори Чеського театру “Новий фронт” довели протилежне. Вистава “Фанто-містерія” песимістична (більшість сцен проходить у пеклі) тільки з першого погляду, адже люди тут не лише горіли, але й ділились макдональдським чизбургером із кумедним чортиком. “…Це все, що залишиться після мене, це все, що візьму я з собою,” – каже головний герой, обливаючи себе бензиною і самопідпалюючись, після чого потрапляє у пекло. …Любов чортиці й чоловіка, страждання, радість, біль – як і в реальному житті. Самогубство чоловіка було протестом проти війн, расизму, дискримінації – усього, що несе смерть людям, робить їх нещасними. Тому символічною у виставі стала сцена спалення серпа і молотка як аналогів радянського серпа і молота… Попри похмурість “Фанто-містерії”, закінчується вона оптимістично – вигнанням усього поганого з нашої планети.

Усі сцени надзвичайно насичені спецеф ектами (димом, вогнем), що допомагало створити на авансцені атмосферу потойбіччя… Так закінчився другий день фестивалю… Глядачі розходились по домівках. Хтось обговорював вистави, хтось міркував, про що ж актори із режисерами хотіли сказати; деякі згадували, як все весело сьогодні починалось. Однак усі без винятку несли в очах жаринки “Вогняного шоу” та запах потойбічного диму в ніздрях.

День третій: Будьте обережні: не заблукайте поміж небом і землею!

Третій день “Золотого Лева” пройшов у небесно-блакитних кольорах під знаком польотів фантазії і мрії, у ширяннях думки в космічному безмежжі та в бароковому пошукові сенсу життя.
Спершу Київський молодий театр поставив виставу “Між небом і землею”. Йшлося знову про молоду дівчину-голубку, але у цій виставі її силоміць видали заміж за нелюба. І на сцені часто з’являлось уже не тільки символічне втілення мрії в особі самого режисера, хоч і під машкарою білосніжного метелика (який наче нависав над іншими персонажами своїми гігантськими розмірами), а й рожеві та блакитні ангелики (маленькі і великі – себто без ходулів і на них), червоний і чорний півні… Романтичні купідончики лопотіли крильцями, бігаючи по сцені і розмахуючи своїми стрілами… А молоде подружжя тим часом просто на площі перед Оперним проводило першу шлюбну ніч… Уже зранку молодого забрали до армії… Та закінчилось усе хепі-ендом… Найбільше раділи виставі дітлахи, особливо тоді, коли чорний півень переховувався від білосніжної мрії серед глядачів.

Театр “Ніколі” з Польщі продовжив тему блакитної мрії виставою “Алхімік”. Старий Алхімік та його учень перейняті пошуками філософського каменя (про що можна здогадатися хіба з їх динамічного бігання авансценою і зі заглядання в усі закамарки, адже вистава безсловесна). Врешті вони, мабуть, таки щось знаходять, бо успішно перетворюють гуску в молоду дівчину (можливо, Білосніжку, бо уся вона сніжно-біла). Ця панянка в ритмі звукомузики демонструє, як гарно вміє танцювати, вимахуючи великою білою пір’їною… Тоді вони втрьох беруться викликати вітер. І о диво! Їм це вдається! Хоч у виставі роль вітру виконує поліетиленова плівка, сценічний ефект вона створює не найгірший. Актори з такою майстерною пластичністю вимахували нею, що жоден справжній Вітер не зміг би зіграти естетично-переконливіше!!! Не знаю, можливо, я з цього перфоменсу вилущила саме те, про що читала в “Алхіміку” П. Коельо, і автор закодував у ній якийсь инший зміст… Але чудові декорації (a la пустеля) та й увесь візуальний ряд вистави, як на мене, викликає асоціяції саме з твором бразильського письменника.       Заключні акорди V Міжнародного фестивалю “Золотий Лев” зіграв Львівський театр “Воскресіння” виставою “Йов” (за Каролем Войтилою). Як відомо, серед багатющої різноманітности жанрів, вміщених у Біблії, є й драма “Йов”. Книга “Йова” розповідає, що Йов був одним із найкращих серед людей, які будь-коли жили на землі…

Воскресінці зуміли філіґранно-тонко передати переживання Йова в по-бароковому оздобленій драмі. 10 акторів у хатках-драбинах – очевидно, діти Йова, які щовечора ходили в гості одні до одних. Удало підібрана музика, біблійні коментарі та Йовові думки вголос, які лунали з гучномовця, спрямовували погляди глядачів у правильному керунку. Символічно насичена кольорова гама вистави. Так, коли Йова спіткало нещастя, актори обкрутили великими чорними стрічками хатки-драбинки-зведені-до-купи. Коли ж слова, що лунали з рупора, свідчили про боротьбу в душі Йови – червоними. У фінальній сцені вистави стан душевного просвітлення Йови передають спрямовані в небеса смуги білого полотна.

Крім апокаліптичного накопичення напруги завдяки музиці та кольорам, до сердець авдиторії стукали ще й часті рефрени ключових фраз: “Голим я з’явився на світ, і голим повернуся в землю”; “Хвали, душе моя, Господа!”; “Пали вогонь для Бога – це твоя вина” (ніби нависали над вухами слова, очевидно, друзів Йова). А бароково-влучні рефрени: “Усі ми – Йови!”; “Що є людина?; “Що є щастя людське?”, які завершили виставу, не залишили байдужим нікого.
Ось так закінчився V Міжнародний театральний фестиваль “Золотий Лев”, подарувавши глядачам феєрверки нових ідей, вогнища надзвичайних вражень, а ще… петардовий запах несподіваних метафор…

Косу Мельпомени ловили Оленка Зміючка та Пуніка

Навчально-професійний театр “ПРОСЦЕНІУМ”
(акторське відділення факультету культури і мистецтв)

Історія навчально-професійного театру Львівського національного університету імени Івана Франка бере свій початок у квітні 2005 року. Тоді ректор університету Іван Вакарчук дав доручення деканові факультету культури і мистецтв Богданові Козаку провести круглий стіл стосовно формування студентської театральної трупи. Учасники цього засідання підтримали ідею створення навчально-професійного театру. Творчий дебют “Просценіуму” (саме так називається “новоспечений” театр) відбувся 6 жовтня у приміщенні Студентського клубу. Студенти третього курсу акторського відділення факультету культури і мистецтв показали виставу “Принципи” (за п’єсами В. Винниченка “Мементо” та “Натусь”). 27 жовтня автори представили літературно-музичну композицію “Моє слово”, створену за новелами В. Стефаника.