- Федір Ярошевич “І твій птах може співати…”
- Пуніка та Оленка Зміючка “ДЕВІД ЛІНЧ ЩЕ БІЛЬШИЙ ДИВАК У ЖИТТІ, НІЖ У КІНО”
“І твій птах може співати…”
Із слів, що в заголовку, варто починати розмову про Джона Леннона, бо саме птах є для цієї людини символом творчости. Птах ширяє над морем і бачить всю панораму світу. Водночас завдяки своїй природі він може пірнути в море, зловити рибу, витягнути її нутрощі і ґрунтовно дослідити їх. Джон Леннон торкався у своїй творчості як важливих соціяльних проблем, так і занурювався у глибини людської душі, її найтонших переживань. Саме тому молодь 60-их років ХХ століття так обожнювала “Бітлз” (The Beatles) – ансамбль, неофіційним лідером якого був Леннон. Адже молоді люди могли знайти у піснях цієї неперевершеної групи базу. Базу для істинної любови. Базу для відкритости і подолання рамок. Звісно, 60-ті – це час сексуальної революції, яка, як і инші подібні речі, що прийшли в той час, викликають навіть тепер у багатьох людей відразу. Але якщо Леннон, як вічний двигун, торкався б лише таких зовнішніх речей, то, звісно, пішов би в забуття. Леннон говорив про набагато глибші речі. Для нього абсолютно принциповими були всі проблеми, які він намагався віришити. Він був філософом, а не лише кумиром мільйонів. Хоч був і ним. Урешті, залишається і досі. Він живе у серцях тих, хто його пам’ятає. Він народжується у серцях тих, хто його не застав живим.
Темпи зросту популярности “Бітлз” не давали можливости глибоко задуматись над формою і змістом їхніх творів. А що там вже говорити про підтексти! Одним із найважливіших питань людства у 60-их роках ХХ століття було: “Чому “Бітлз” популярні?” Британський уряд використовував “бітломанію” для збагачення казни, випускаючи одяг із їхніми портретами і таке инше. Відомий індійський релігійний діяч Махаріші використовував зацікавлення “Бітлз” індійською філософією і релігією для того, аби зробити на цьому собі ім’я та гроші. А консервативні кола суспільства (особливо британського) влаштовували демострації і лекції, де говорили про шкідливість музики “Бітлз” для молоди. Однак, промовистий факт: та музика, яку уважали у 60-ті роки популярною (поп-музикою), тепер стає незмінним репертуаром симфонічних і камерних оркестрів. Класичні музиканти, які виконують музику “Бітлз”, стають Колумбами на шляху до відкриття Америки. Згадаймо відому сентенцію, що усе геніяльне – просте. Про що співали легендарні “бітли”? Про любовні пригоди, про новий стиль життя, пов’язаний із “експортом” рок-н-рольної музики із Сполучених Штатів Америки (Алан Фрід, Білл Гейлі, Елвіс Преслі, Рей Чарлз, Чак Беррі, Літтл Річард). “Бітли” не закінчували жодних консерваторій, ба, навіть будь-яких музичних навчальних закладів. Вони вийшли із низів суспільства і пройшли важку школу життя. Вони працювали над собою. Це – найчесніший у світі спосіб досягнення успіху. І саме тому легка музика “Бітлз”, із якої вони починали, перейшла в словесно-музичні експерименти і втілилась у глибоких музичних композиціях. Кожен із учасників “Бітлз” – Джон Леннон, Пол МакКартні, Джордж Гаррісон, Рінґо Старр – був неперевершеною особистістю і вічним мотором творчого пошуку. Саме це і є визначальним для популярности цього вокально-інструментального ансамблю і причиною його розпаду. Багато хто вважає, що жодна сольна кар’єра колишніх “бітлів” не була такою успішною, як власне “Бітлз”. І не дивно. Поки музиканти розвивалися, експериментували і шукали себе, вони створювали прекрасні речі. Коли кожен із них дозрів до самостійного творчого життя, почалися конфлікти, амбіції… Але згадаймо в чому таємниця скрипок знаменитого майстра Страдіварі? В особливостях поєднання. “Бітли” взаємодоповнювали одне одного. Це було їхньою родзинкою. Щаслива випадковість – великі індивідуальності зійшлися.
Попри безперечну талановитість кожного із учасників квартету “Бітлз”, Джон Вінстон Леннон був найбільш харизматичною постаттю. Як і всі інші “бітли”, він народився у Ліверпулі (9 жовтня 1940 року) – портовому місті на заході Великобританії. Батько Джона – Альфред (Фред) Леннон працював на торгових суднах (матросом, офіціянтом), мати – Джулія Стенлі – продавала квитки в кінотеатрі. У той час, коли народився Джон, Фред Леннон був у морі. А потім почалася Друга світова війна, тому зникнення Фреда було закономірним. Джулія вийшла заміж за Боббі Дайкінса, що мав двох дітей від першого шлюбу. Подружжя мало ще двох спільних дітей, тому утримувати всіх було важко. Сестра Джулії – Мері (Мімі) Стенлі та її чоловік Джордж Сміт не мали дітей і охоче взяли Джона до себе на виховання. Мімі була типовою англійською леді із консервативними манерами. У такому дусі вона і виховувала Джона. Однак, заборонений плід завжди є більш жаданим, ніж дозволений. Леннон був справжньою дитиною Індіго1, тому будь-яке насильство (моральне чи фізичне) спонукало його до бунту. Те саме було у школі. Леннон не міг навчатися, виконуючи певні обов’язки, обмежуючи себе. Незважаючи на те, що з дитинства Джон виявив непересічні здібності, зокрема, до малювання, вчителі не звертали на це уваги. Неохоче виконуючи шкільні завдання, Джон Леннон переключився на ігри. Як згадує тітка Мімі, саме тут проявилися особливості характеру її небожа: твердість, наполегливість, категоричність, цілеспрямованість і самовіддача у кожній цікавій для нього справі2. Леннон поводив себе як і всі творчі люди. Він читав, малював, слухав, задумувався. Однак, майбутній “бітл” не любив самотність. У школі він був лідером компанії хлопчаків, які весело забавлялися, придумуючи найрізноманітніші витівки. Уже в цьому товаристві яскраво виявляються саме лідерські здібності Леннона. Або бути лідером, або не бути в товаристві – це було для нього принциповим.
На час Леннонового навчання у початковій, середній граматичній школі, згодом – у коледжі мистецтв, припадає активний розвиток музики рок-н-ролл (rock – трястися, roll –крутитися). Ліверпуль стає першим британським містом, яке експортує (у прямому розумінні – адже це портове місто) “нову музику” із Сполучених Штатів Америки, зокрема гіти знаменитого короля рок-н-роллу Елвіса Преслі. Джон Леннон, який до тього часу діяв лише за принципом цікаве / нецікаве, нарешті зрозумів своє особливе захоплення музикою. Він почув по радіо Елвіса. А оскільки Ліверпуль аж кипів від підліткових рок-груп (створюваних досить швидко молодими фанатами “нової музики”), то Леннон не міг зволікати. 1956 року він створив свій ансамбль. Групу назвали “Кворіммен” (Quarrymen). Склад постійно мінявся, однак безперечним лідером був Джон. Він абсолютно закинув навчання, не говорив тітці Мімі про те, де він проводить час. Щастям було те, що мати Джона купила йому гітару – у Мімі про це й мови не могло бути. “Кворіммен” постійно виступали у різних місцях Ліверпуля, поки не стали відомими не лише у колах Джонового коледжу.
6 липня 1957 року прийнято вважати офіціним початком “Бітлз”. Саме тоді один із учасників “Кворімен” – Айвен Воґан – привів до Джона Пола МакКартні – свого однокласника. МакКартні справив на Леннона велике враження – адже він знав набагато більше акордів на гітарі! З такої маленької ситуації почалася історія великої групи. Пол став бас-гітаристом “Кворіммен”, сюди він привів “молодшого бітла” – Джорджа Гаррісона, який виконував партії на соло-гітарі. Ударником групи Леннона був Піт Бест. Ансамбль Леннона виступав у численних клубах Ліверпуля, акомпанував відомим співакам. Одна із пропозицій – турне до Гамбурґа – визначила подальшу долю “Бітлз”. По-перше, для такого серйозного турне потрібна серйозна назва (творчість проявив Леннон – The Beatles – несе у собі подвійність. З одного боку англійське beetles – це жуки, а з иншого боку to beat – бити. Вийшла свого роду графічна гра, що викликала ряд асоціяцій). По-друге, у Гамбурзі ансамбль зустрів свого майбутнього ударника – Рінґо Старра (справж. Річард Старкі). По-третє, тут “Бітлз” вперше серйозно зайнялися своєю зовнішністю – оригінальні зачіски учасників біт-квартету спроєктувала дружина Стюарда Саткліффа – приятеля Джона Леннона, кількарічного бас-гітариста “Кворрімен”. І найважливіше – у Гамбурзі (сюди було два виїзди “бітлів”) знамениті ліверпульці по-справжньому відчули себе музикантами – вони сподобалися публіці і серйозно повправлялися. До Ліверпуля “Бітлз” повернулися відомими музикантами.
А далі десятиріччя “бітломанії”. Група майже щороку випускала по два альбоми. Десять років пісні “Бітлз” посідали перші місця у гіт-парадах. Назва ансамблю була на устах у всіх. Вони похитнули не лише рок-музику. Вони збурили все. І, можливо, не було би того, що сталося, якби не ті, хто був зацікавлений у популяризації чотирьох хлопців – Браян Епштайн – менеджер ансамблю і Джордж Мартін – продюсер. Обоє були професіоналами. Обоє вміли поєднати творчість із раціоналізмом. Урешті, обоє тримали “бітлів” у певних рамках. Бо мусіли. Ці рамки шоу-бізнесу, що передбачають контракти, виступи-поїздки і студійні записи виснажували “Бітлз”. Виснаження і внутрішній мотор стимулювали еволюцію і бажання змін. “Бітлз” як ніяка инша рок-група характеризується своєю “шокуючою” еволюцією. Одна із статей про “Бітлз” у англійській періодиці кінця 60-х років називалася “Бітлз”: як вони змінилися і як вони змінили нас”.
Творча еволюція “Бітлз” – творча еволюція Джона Леннона. Звісно, не без факторів позамузичних. У цьому контексті багато-багато разів можна повторювати: хто-зна, що би було, якби… Джон Леннон пережив три метаморфози у своєму житті – соціяльну (від звичайного хлопця до всесвітньо відомого музиканта), творчу (еволюція музики “Бітлз” – від простих (хоч і милих) пісень до цілісних і художньо довершених композицій) та індивідуально-особисту. Власне, остання і є тією метаморфозою, в результаті якої ми говоримо: Джон Леннон, а не “Бітлз”. Початок цієї метаморфози стався тоді, коли Леннон зустрів Йоко Оно – на 7 років старшу від нього японську художницю-авангардистку. Заради неї він “забув” про “Бітлз”, про сім’ю (у 1962 році Джон одружився із однокласницею з коледжу мистецтв – Сінтією; у них народився син Джуліян) і поринув в абсолютно инший світ. Майже всі, хто писав про “Бітлз” схильні уважати, що зовнішньою причиною розпаду знаменитої четвірки була саме Йоко. Хоча знову-таки: якби… Адже, як відомо, саме Йоко нав’язувалася до Леннона, однак він “потурав”. За час своєї сольної кар’єри Джон Леннон (подекуди у співавторстві із Йоко) випустив чимало альбомів. Найбільш відомий – “Уяви” (“Imagine”, 1971):
Уяви, що нема країн –
Це не важко зробити.
Нема за що вбивати і вмирати,
І жодних релігій.
Ви скажете, що я мрійник,
Але я – не один.
Я надіюсь: колись ви до нас приєднаєтесь
І світ буде цілісним.
70-ті роки для Леннона – це народження птаха у душі. Це – прагнення. Прагнення миру у світі. Це естетика пісень. Це цілісність і зрілість.
8 грудня 1980 Джона Леннона було застрілено.
Марк Девід Чапман – фанат “Бітлз”, і особливо, Леннона. Він чув прихований голос вбити. Він шаленів від свого кумира віддавна. А так він пов’язав свою долю із ним назавжди. Життя тільки почалося. Джон навіть на п’ять років зовсім відійшов від музики, для того, аби виховувати свого із Йоко сина – Шона.
Що було б, якби… Життя кожного мистця сповнене внутрішніх суперечностей і боротьби із зовнішнім світом. Але часто ці зовнішні особливості часу, в якому жив творець, ті реалії, до яких він належав, стираються і, подекуди переплутуютьcя. Тепер маємо багато книжок про “Бітлз” і про Леннона – можемо вповні реконструювати собі образ того Джона, яким він був. Це можна назвати плітками. Думаю, ніхто мені не заперечить, якщо скажу, що серед митців не буває ідеальних чи правильних людей.
Молімося за Джона Леннона.
Федір ЯРОШЕВИЧ
ДЕВІД ЛІНЧ ЩЕ БІЛЬШИЙ ДИВАК У ЖИТТІ, НІЖ У КІНО
Вітаємо великих шанувальників кіно!!! Ґрандіозні новини космічного рівня!!! Найближчим часом філологічним факультетом пройде кіно-цунамі (не виключено, втім що цю Газету Ви триматимете в руках, коли вже все розпочнеться). Щосереди несамовитий вир кіно буде запрошувати всіх кіноманів до конференц-зали філологічного факультету на показ найкращих фільмів. Поки єдина перепона до втілення цього задуму – технічні проблеми. Та сподіваємося швидко їх подолати. Першим режисером, фільми якого презентуватиме „Клуб шанувальників кіно”, стане Девід Лінч. Пропонуємо до Вашої уваги трохи інформації про нього.
Девід Лінч (нар. 20 січня 1946, Місула, Монтана) – американський кінорежисер, сценарист, продюсер і актор.
Народився в сім’ї вченого. Дитинство провів на узбережжі Тихого океану, разом із батьком досліджуючи природу і географію невеликої частини американського північного Заходу, яка й стане Твін Піксом в однойменному телесеріялі. У 17 років Лінч вступає у Школу мистецтв у Вашинґтоні. Вивчення живопису й скульптури та захоплення німецьким експресіонізмом початку століття, зокрема мистецьким доробком О. Кокошки1, вплинули на формування творчого мислення Лінча.
Повернувшись із подорожі Европою, Лінч перевівся в Академію вишуканих мистецтв у Філадельфії, а 1967року зняв однохвилинний анімаційний фільм “Шість чоловіків, що блюють” і напівігровий, напіванімаційний “Алфавіт” (1968), який демонстрували в одному зі знаменитих збірників-альманахів аванґардного кіно. Після того на три роки повертається до традиційного живопису і тільки 1970 знімає анімаційний фільм “Бабуся” – про незадоволеного своїми батьками хлопчика, який вирішує виростити на городі бабусю. Уже в цих ранніх спробах помітні риси поетики зрілого Лінча: особливе відчуття комічного й гіпертрофія буденного, яка таїть безодні чорного гумору та екзистенціяльного абсурду буття. 1972 р. Лінч почав роботу над першим повнометражним фільмом, що зробив його культовим режисером. У центрі “Голови-ластика” (1977) – образ скромного клавстрофобного недоумка і його нудотного чада. Дія фільму розвивається серед заповненого какофонією урбаністичних звуків індустріяльного пейзажу. Фільм стає гітом андеґравнду.
У 1980 р. Лінч знімає стрічку “Людина-слон” (The Elephant Man), що була драматизованою розповіддю про події часів фантасмагоричної реяльности Вікторіянської Англії. Це історія про чоловіка з жахливо деформованою головою, Джона Меріка. Він, надзвичайно добра та інтеліґентна людина, викликав проте огиду й нездоровий інтерес у навколишніх (вісім “Оскарів”, головний приз фестивалю фантастичного кіно в Аворіязі, французький “Сезар” за найкращу иноземну стрічку). 1984 р. Діно де Лаврентіс запросив Лінча для екранізації фантастичного роману Френка Херберта “Дюна”, але, всупереч комерційним намірам продюсерів, режисер створює чергову стрічку індивідуального стилю із захопливим образом психоделічного всесвіту.
Фільм, як грандіозна космічна фантазія Лінча, повний колоритних образів, однак він провалився у прокаті і не знайшов визнання у критиків, які вважали його невдалим дисбалансом між авторським стилем і комерційним мультиб’юджетним кіно. Але вже наступна стрічка режисера – “Блакитний оксамит” – стала взірцем екстраваґантного поєднання насилля, чорної комедії та сюрреалістичного трилера. Фільм озвучив А. Бадаламенті2.
У квітні 1990 р. американська телемережа “АВС” розпочала показ найгеніяльнішого витвору Лінча – серіялу “Твін Пікс”. Відтоді весь світ захопила “твінпіксоманія”. За, здавалося б, спокійним життям маленького провінційного містечка почав стежити навіть той глядач, який колись із презирством ставився до серіялів. У “Твін Піксі” ховаються злочини, насилля, викрадення, наркотики, сексуальний садизм та инше зло, якого не можна собі навіть уявити.
Шлях до правди нагадує спуск на все нові й нові кола Дантового пекла.
На запитання, чому фільми Лінча здаються такими дивними, містичними, інтернетівський сайт режисера відповідає: “Вони є такими лише тому, що ви так ставите запитання; ви самі робите їх такими”. Після стрічки “Дикі серцем” Лінч стає суперзіркою поп-арту. 1991 р. режисер пародіює процес творення програм у серіялі “У прямому етері”. 1992 р. ставить “Номер у готелі” – витончено стилізований міні-триптих історії, що відбувається в одній кімнаті готелю в різні роки (Лінч зняв дві новели, одну – Джеймс Синьорелі).
Він знімає відеокліпи (для Мадони – “Bad girl”), рекламні ролики, стає продюсером фільмів. 1993 р. з’являється передісторія серіялу “Твін Пікс: Вогонь, іди зі мною”. Щоправда, відчуваючи вичерпаність і спустошеність, Лінч на 4 роки зникає з простору кіноматографу. Тільки, 1995 таки стає головою журі на Міжнародному кінофестивалі у Венеції. 1997– тріумфальне повернення Лінча у велике кіно. ”Шосе в нікуди” – мінімалістична стрічка про містичне роздвоєння на грані життя та смерти, озвучена музикою Бадаламенті та модних сучасних груп.
У 1999 р.Девід Лінч шокує публіку новою стрічкою “Проста історія”, яка була новаторською у всіх відношеннях. Це історія про людські стосунки – дружбу, любов, ненависть, нерозуміння. Цим режисер зірвав зі себе маску “великого містифікатора”. 2001 р. Лінч утілює в життя свій давній задум. Стрічка “Малголанд Драйв” – заплутана історія стосунків двох подруг, які випадково стали свідками однієї загадкової події.
На завершення додамо, що всесвітньо відомий режисер Девід Лінч, як у своїх фільмах, так і в житті є великим оригінальним диваком.
Фільмографія режисера
2002 Darkened Room
2001 Mulholland Dr.
1999 The Straight Story
1997 Lost Highway
1995 Lumiere et compagnie – документальне кіно
1993 Hotel Room – телесеріял
1992 On the Air – телесеріял
1992 Twin Peaks: Fire Walk with Me
1990 Industrial Symphony No. 1: The Dream of the Broken Hearted – ТБ
1990 American Chronicles – телесеріял
1990 Wild at Heart
1990 Twin Peaks – телесеріял
1989 The Cowboy and the Frenchman – короткометражка
1988 “Francais vus par…, Les” – телесеріял
1986 Blue Velvet
1984 Dune
1980 The Elephant Man
1977 Eraserhead
1974 The Amputee – короткометражка
1970 The Grandmother
1968 The Alphabet
1966 Six Figures Getting Sick
У статті використано газетні та журнальні публікації
Зі щирим захопленням,
Пуніка та Оленка Зміючка
2 Анджело Бадаламенті (псевд.Едні Бедейл),1937р.н. – американський композитор, аранжувальник, поет. Написав музику до телесеріялу “Твін Пікс”