Погляд

• Дмитро Дроздовський “Народу гілочка тернова”, або вакцина проти “історичного безпам’ятства”
• Юрій Синенький “Нас ОкЕаном несе…”
• “Сповідь-фантазія”

“Народу гілочка тернова”,
або вакцина проти “історичного безпам’ятства”

У жовтні цього року у видавництві “Веселка” побачила світ нова книжка Володимира Панченка, професора Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Літературознавче дослідження має назву “Народу гілочка тернова”. Ці слова — відлуння поетичного Слова-Лоґосу Ліни Костенко.

Я вранці голос горлиці люблю!
Я скучила за дивним зойком слова.
Мого народу гілочка тернова.
Гарячий лоб до шибки притулю.

Будь-які великі зміни в людській життєдіяльності ведуть до змін у культурі. Ззовні вона постає як складна суміш знань, розпоряджень, норм, зразків діяльности, ідей, проблем, вірувань, узагальнених бачень світу, які взаємодіють між собою. Покоління шістдесятників пішло на рішучий та остаточний розрив із брехливою, жорстокою системою, підтвердивши найважливіше правило творчости. Володимир Панченко у книжці зазначає: “Дух раннього українського шістдесятництва, без сумніву, був помітний і в невиданій збірці Ліни Костенко «Зоряний інтеграл». Реставрувати її можна хіба що гіпотетично, згадуючи твори поетеси початку 1960-х, що друкувалися в тодішній пресі. Особливо врожайним був рік 1962: добірки віршів з’явилися в «Літературній газеті», журналах «Прапор» та «Вітчизна» — всього близько тридцяти поезій! Більшість із них після того не передруковували, виняток Ліна Костенко зробила лише для кількох («Біла симфонія», «Іма Сумак», «Смертельний падеграс» та ин.)”.

Шістдесятники були прикладом експоненційного зростання у творчому аспекті. Сміливість вчинку-протидії збагатила духовно; політичний розрив обертався психологічним оновленням. Шістдесятництво — це феномен екзистенційний. Це покоління доль на межі вибуху. Професор Панченко пише: “Центральний мотив поезії Ліни Костенко тієї пори — вибір долі, естетичне і моральне самовизначення. Все, що з цього приводу було тоді написано Ліною Костенко, — то її МАКСИМИ. Поезія — це Доля, за яку «треба платити життям». Звідси — апологія самодостатности поета, різке протиставлення себе «лицарям кон’юнктури», «дріб’язку строкатому, який міняє шерсть залежно від погоди», «тлінним речам», себто славолюбству і вигоді”.

Взагалі, “загострений драматизм світовідчування — чи не найбільш характерна риса Музи” Ліни Костенко. В. Панченко зауважує: “На що вже ідилічна, здавалося б, картинка змальована у вірші «Дощі», в якому йдеться про веселі бешкети дітлахів, захоплених зненацька теплою літньою зливою, — а й він завершується несподіваним дисонансом, протиставленням маленької сільської ідилії — і просто-таки вселенської тривоги: «Так невже ж під багряним сонцем — / благодатні брати океанські — / ці дощі, отруєні стронцієм, / засвистять, як стріли поганські?!»”
На думку Володимира Панченка, Ліна Костенко сприймає сучасність “як пролог до майбутнього, а життя — як грандіозну будову. В основі світопочування її ліричної героїні — історичне нетерпіння, пов’язане з тим-таки «світлим майбутнім», яке на початку 1960-х «керівною і спрямовуючою силою» в СРСР малювалося як близька перспектива”.
Шістдесятництво – це доля часу в антилюдяній системі цінностей, протиприродній структурі СРСР… Дух свободи і свобода духу — ось код до розуміння шістдесятників. Вони немов крізь століття почули вогненний поклик козацької крови: “Я — вас веду, і воля вам горить, Вона горить нам вічно, як стожари” (М.Вінграновський, “Остання сповідь Северина Наливайка”). Відтак наріжний камінь їхнього світогляду — це духовний лібералізм, культ свободи в усіх її проявах: свободи совісти, свободи мислення, свободи особи, свободи нації.

Свобода — це не тільки відстоювання права на власний вибір і власну самобутність, а й водночас визнання права на існування иншого й инакшого. Володимир Панченко пише, що “початок 1960-х в українській літературі був прикметний утвердженням нової якости гуманізму. Горезвісній «теорії гвинтиків» шістдесятники протиставили ідею самоцінності людського «Я». Звеличення простої людини, про яку Симоненко писав, що вона і є найскладніша, знаходимо і в поемі Ліни Костенко. Образна мова тут із того ж патетично-гіперболічного ряду…”. Гуманізм шістдесятників був космічно-масштабним. Але не абстрактно-космополітичним, не плакатно-загальниковим! Тож віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у несамовито щирій любові до України і вірі в непоборну силу її народу.

За словами В. Панченка, “майбутнє уявляється героїні Ліни Костенко вільним від усякої національної несправедливости, і вона говорить про це з особливим притиском, не остерігаючись ні «бронзи декларацій», ні рішучих інвектив:

…Але перед цим кожна мова
повинна пережити свій розквіт,
не задихаючись від пилу,
який підіймають конкістадори міщанства.
Мати поезії мого народу,
А не жебрачка під тином власного двору!”

«Самотність на верхів’ях» Ліни Костенко насправді є напруженим діялогом — олімпійським діялогом із Великими. “У Ліни Костенко завжди вистачало таких співрозмовників, недарма ж у її поезії «оживають» Сковорода й Шевченко, Пушкін і Ван-Ґоґ, Галілей і Ліст… Леся Українка в цьому ряду займає особливе місце; вона — найбільш «сродна» душа…”
Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати історичної пам’яти. Особливо виразно ця думка звучить у поемі-баладі “Скіфська одіссея”. Ця “одіссея” зливається з образом України, що сигналізує через століття: пам’ятайте, нащадки, свою славну історію, і лише тим будете сильні і знані у світі. Сама назва твору відсилає нас до алюзійних згадок про “Одіссею” Гомера. Проте недаремно слово “одіссея” Ліна Василівна пише з малої літери. І ми раптом зупиняємо увагу на тому, що “одіссея” – “Скіфська”!

У статті “Скіфська одіссея”: полеміка з Олександром Блоком”, що також вміщена до цієї книжки, Володимир Панченко зазначає, що в поемі є “мотив пошуку своєї ідентичности, проте він вільний від месіянської величі. У Ліни Костенко цей мотив має драматичний характер, оскільки йдеться про «чорні діри» в «історичній пам’яті століть», про брак «писаних слів» там, де вони б мали бути, про минувшину, несправедливо та прикро незакріплену в пам’яті поколінь. Це той смисловий рефрен, який можна почути й у багатьох инших творах нашої поетеси, зокрема в романах «Маруся Чурай» та «Берестечко»”. На думку Володимира Панченка, “в поемі-баладі «Скіфська одіссея» Ліни Костенко публіцистика відсутня цілковито. Разом із тим, її можна читати як своєрідний ультиматум історичному безпам’ятству”.

Володимир Панченко стверджує: “Ліна Костенко відштовхується від свідчень Геродота, втім, зовсім цим не обмежуючись. Сюжет її поеми розгортається за гомерівським взірцем: це справді-таки одіссея, оскільки йдеться про пригоди ольвійського грека у скіфських степах. Він негоціянт, цей грек, але в душі трохи й сам Геродот. Допитливий, до всього цікавий ольвійський мандрівник уміє чудуватися, віддаючи належне чужим умінням та звичаям, иншій — не грецькій — красі. Епічний плин у поемі цілком відповідає повільному рухові човна: є коли й подумати, й довкруж роздивитися, і рідні краї згадати. І не тільки всюдисущі богині супроводжують грека на його шляху, — з ним постійно поряд ще й авторка, яка не раз долучає до спостережень героя і свої тлумачення”.

Ліна Костенко взяла на себе обов’язок “поставити свого сучасника перед нормами, котрі виробляло людство впродовж століть, задуматися над сутністю власного життя, зосередитися на усвідомленні себе частинкою української землі”. Гостро, безкомпромісно, не відступаючи від своїх ідеалів, осмислює вона в поетичних творах сучасні проблеми, пов’язані з духовним занепадом людей. Картає яничарство, зраду, відступництво…”

Ще одне джерело драматизму Ліни Костенко — “комплекс переживань, пов’язаних із долею українського в Україні: мови, національного самоусвідомлення, гордости й гідности. Ці мотиви є у вірші «Іма Сумак» (з характерною для Ліни Костенко грою алюзій!), є вони і в поемі «Зоряний інтеграл»”. І дотепер “мовне питання” залишається кривавою раною. У статті “Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф” Ліна Костенко з цього приводу сказала: “Мова… не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніяльних країнах були, але щоб після здобуття Незалежности, у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм, — це безпрецедентно”. Отже, “Народу гілочка тернова” – книжка цілком класична: тут немає постмодерної імітації літературознавчого вибуху. Натомість перед нами глибина Слова. Книжка – не оголений нерв, а сильна течія, яка зносить весь мул із творчого виміру Поетеси Ліни Костенко, розставляючи крапки і над шістдесятництвом, і над самою поезією. Текстуальна структура книжки — це будинок із багатьма прибудовами і надбудовами, в яких – спроба нового прочитання творчости Ліни Костенко. Подібних праць в Україні сьогодні дуже мало. У метушливій буфонаді постмодерної літератури дедалі рідше виходять наукові праці класичного ґатунку, які мають серйозне історичне та культурно-філософське підґрунтя. Праця Володимира Панченка — це не повторення вже сказаного, а кристалізація тих філософських проєкцій у творчості Поетеси, які дотепер так і не було виокремлено, на яких так і не було наголошено. Творчість Ліни Костенко у книжці вписано у площину шістдесятництва із його аристократизмом духу, комізмом, гуманізмом. Володимир Панченко “оголює” Слово поетеси, розкриваючи за простотою і поетичною легкістю філософські глибини, які народилися “крізь тугу дисонансів”. За словами Володимира Панченка, такі “дисонанси й катаклізми спонукають Ліну Костенко до творчости значно частіше, ніж гармонія й мажор. Але зосередженість поетеси на дисонансах не є чимось самодостатнім. За нею відчувається гостре жадання більш розумного й щасливого людського життя. Прагнення ладу, краси, затишку, свободи”. Час відібрав з величезного доробку Володимира Панченка найсуттєвіше, найвагоміше… А літературознавчий талант зумів об’єднати фрагменти за аксіологічним критерієм в одну надструктуру – книжку “Народу гілочка тернова”. Це видання – частина величезної серії книг про українську літературу, яку планує видавництво “Веселка” в майбутньому… Але ця праця не загубиться між иншими. Вона самодостатня і філігранна. Володимир Панченко зумів витворити міцну основу.

Проте дослідження про Ліну Костенко на цьому не завершено. На нас ще чекають нові відкриття і нові прочитання Слова Ліни Костенко в проєкції на ХХІ століття. Проте Володимир Панченко вже цією працею довів, що, по-перше, справжня, самобутня українська література є. А, по-друге, вона є складовою літератури світової, европейської. Це літературознавче дослідження знайде свого читача як серед допитливих школярів та студентів, так і серед усіх шанувальників справжньої української літератури у світлі европейських літературознавчих інтерпретацій.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
студент Національного університету
“Києво-Могилянська академія”

Нас ОкЕаном несе…

Усе тече, все змінюється. Не дозволяє собі стояти на місці і “Океан Ельзи”: зміни у складі групи, зміни в музиці, і зрештою, зміни в настрої, які виникають у кожного, хто чує нову музику від наших “старих” кумирів. “Океан Ельзи” не висихає навіть після того, коли групу покинули її учасники (хто заради не надто успішної сольної кар’єри, хто заради иншої, некомерційної музики). Проте Славко Вакарчук недовго журився, швидко знайшов заміну колишнім колегам, і вони зробили, те що хотіли зробити. Вони записали новий альбом і поїхали робити промоцію “Ґлорії” у всеукраїнський тур. Перші два синґли безперечно стали абсолютними гітами, а платівка, загалом, стала надзвичайно комерційно успішним продуктом (за кілька годин продали 100 000 копій), що потішило не лише самих музикантів, але і їх рекордингову компанію.

Не забули “океанівці” і про рідне місто, до якого також приїхали з новою програмою. Охочих послухати “Без бою” та инші творіння “ОЕ” було чимало, проте, напевно, не всі могли собі дозволити купити квитки і прийти на концерт. На сцені, окрім музичних інструментів і самих учасників групи, панував якийсь невидимий дух, який поєднував їх із глядачами. Вокаліст “ОЕ” поводив себе розкуто, але стриманіше у порівнянні з попередніми виступами. Група виглядала цілісною, а всі її учасники досить добре почували себе в музичному контексті того вечора. Поряд із новими піснями звучали і добре знані гіти, слова яких публіка співала разом з Вакарчуком.

Знайомтеся – “Gloria”. Альбом досить насичений і різнобарвний, простий, але побудований із складних компонентів. Дванадцять пісень після прослуховування не залишають байдужими ні музичних критиків, які вишукують недоліки, ні меломанів. Хоча є моменти, коли здається, що музиканти “ОЕ” вирішили не придумувати велосипеда, а скористалися тим, що вже є в скарбничці музичної історії і переробили це на свій лад. Окрім виразних перекликів з “Queen” чи “Pink Floyd”, вражає майже стовідсоткова подібність з однією із пісень “Maroon 5” (а саме в пісні “Відчуваю”). Зважаючи на це, просто не може не виникнути запитання: для кого ж робили свій альбом “океанівці”? Думаю, що не для музичних гурманів, які знайомі зі зразками різноманітної музики і могли б легко упізнати будь-яку “позичену” ноту, а для пересічних слухачів, які не замислюються над етимологією звуків, а просто купують альбом і просто слухають музику.

На цій платівці нема такої юнацької щирости, наївности й ніжности, як на попередніх. Натомість, виникає щось сильніше, ніж просто слова і музика, щось більше, ніж пісні про кохання. Несподівані філософські узагальнення, роздуми над життям і нашим місцем у ньому? Риторичним залишається запитання: “Для кого ми живем, для чого ми живем”? Помітно, що “Океан Ельзи” росте, а разом з ним росте і Славко Вакарчук, хоча, можливо, навпаки.

Як і в кожному альбомі, у “Ґлорії” є пісні основні (на яких тримається вся концепція альбому) і пісні другорядні, які існують для того, щоб наповнити альбом і підтримати загальну концепцію. До основних, безперечно, належать “Без бою”, “Вище неба”, “Ти і Я”, “Ніколи”, решта, як на мене, – допоміжні, витримані в тому ж регістрі. Невідомо, як довго житимуть ці пісні і чи згадають про них хоча б через рік. Побачимо, почуємо…

Проте, нема на сьогодні в Україні творчої одиниці сильнішої і водночас комерційно успішнішої, ніж “Океан Ельзи”.
Яким буде цей ОкЕан завтра, напевно, ще не знають і самі учасники групи. Поки вони бавлять своїми концертами мешканців найбільших міст нашої країни, роздають автографи і посміхаються в камери, і, напевно, шукають відповіді на питання, які поставили у своїх піснях.

Юрій Синенький

“Сповідь-фантазія”

У попередньому номері “Ярослова” було опубліковано статтю Галини Пастушук “Сповідь нелюдяної викладачки”. Як вдалося з’ясувати редакції нашої газети, проблематика статті для факультетів Львівського національного університету імени Івана Франка є неактуальною, оскільки “недоторканість” студентів під час підсумкового контролю, яка нібито, на здогад авторки, вважається “святинею Франкового вузу”, не є реальністю, ані на факультеті иноземних мов, де працює авторка, ані на инших. Відтак, можна припустити, що Галина Пастушук є творцем нового публіцистичного жанру – “сповідь-фантазія”.