ЛЮДИНА ЧЕТВЕРГА
Юрій Іздрик (нар. 1962) – прозаїк, поет, перекладач, есеїст, засновник і головний редактор (від 1989 р.) часопису тексту і візії “Четвер”. Автор прозових книжок “Воццек” (1997), “Острів КРК” та инші історії” (1999), “Подвійний Леон” (2000), “АМТМ” (2005), а також незліченних публікацій у літературно-мистецькій та газетній періодиці. Окремими виданнями твори Іздрика вийшли в перекладах у Польщі та Канаді. Крім літературної творчости, займається музикою, візуальним мистецтвом і театром.
Творчість Іздрика-поета – це Numen, торжество нюансованих доторків до буття, текстових тіней, з яких вибудовується розгорнений простір-задля-уяви, необов’язковий і сповнений симпатичних ігрових монстрів. Іздрик-прозаїк тяжіє до ремінісцентної гри з читачем a la Nabokoff, коли зміст і суперзміст сховані у мікро- і макрошарадах натяків та екстраполяцій, синонімних рядів і псевдоцитат, гри у палімпсести та паліндромічне самоцитування. Нарцисизм творчости Іздрика створює достатню відстань між його іронічно-смаковою культурологічною нарацією та художніми текстами з їх нестримною пристрастю до рибної тематики та Цитати. Схильний до візуально-текстового синтезу, Іздрик знайшов у цій сфері мистецтва альтернативу традиційній візіопоезії: “первозданну каламуть” метапростору проєкту “Четвер”, де синтез вербальних та візуальних практик відбувається в естетиці виставкових каталогів, афіш, шовкографій Воргола, зберігаючи при цьому значний потенціял атракційованої наративности. “За останні роки Іздрик перетворився на надзвичайно цікавого прозаїка, розгубивши дорогою значну частину марґінальних звичок, і увійшов до самого осердя власних “галіційських” страхів, що і робить його найглибшим, на мій погляд, автором школи станіславського феномена (він єдиний не орнаментує, не риторствує, не ідеологізує, але за допомогою письма шукає зміст і не боїться боятись, – хоча в довгому переліку різноманітних острахів з “Подвійного Леону” я не знайшов найголовнішого галіційського жаху – остраху протягів)” (І. Клех). Остаточне перетворення Іздрика на культового письменника відбудеться, безперечно, завдяки “дев’яностикам”. На тлі їх креативної неспроможности деміургія Іздрика сприймається гіпертрофовано.
Володимир ЄШКІЛЄВ
На одній із нещодавніх презентацій Ви заявили, що останній Ваш роман “АМТМ” — це щось якісно инше, аніж “Воццек” та все раніше написане. Не страшно отак радикально змінювати стиль? Не боїтеся втратити свого читача?
По-перше, я нічого не змінював спеціяльно, ця книжка писалася несподівано. По-друге, я вперше відчув радість від самого процесу писання, і в тому сенсі книга, очевидно, відрізняється. Стосовно ж небезпеки чи загрози втратити читача, то я про це, чесно кажучи, не думав і не думаю зараз. Просто після сорока на такі речі якось перестаєш звертати увагу. Зараз я живу одним днем. Я не знаю, що буде завтра, бо це не сфера пізнання. Це сподівання, очікування або, радше, сни. Я собі навіть знайшов для цього виправдання в японській мітології. Там є такий момент — у сорок років людина мусить все покинути, взяти собі нове ім’я і вдягнути нове хітатарі. Я зараз якраз на цьому шляху.
Не секрет уже ні для кого, що Ви надаєте великої ваги назві твору. Очевидно, остання ваша річ не спроста називається “АМТМ”.
Власне, що “спроста”. Я навіть не пам’ятаю, звідки ця ідея з’явилася. Літери А і М я ще можу розшифрувати як “Анатомія Марлен” . Так називається одна з новел книги. А от ТМ — це швидше відгомін якоїсь иншої книги, якої я попросту ще не написав. Зрештою, ідея назви здебільшого з’являється несподівано, і тому часом мені складно тлумачити її, а тим більше пояснювати, який сенс я в неї намагався вкласти.
Наскільки Ваші твори є автобіографічними? Наскільки усі ці історії кохання, пристрастей, симпатій, які, зрештою, переростають у таку собі “історію хвороби”— наскільки усе це відповідає стану речей у житті самого Іздрика?
Якщо я пишу про сни, то, очевидно, я все-таки мусив їх десь підгледіти. З тієї простої причини, що чужі сновидіння переглянути якось нереально, доводиться писати про власні. А взагалі, я помітив одну цікаву штуку. Розумієш, суттю моїх книжок є таке собі загравання з мовою, зрештою, я вже колись говорив про це. Так от, з часом я помітив, що все, написане у стані якоїсь бездумности, легкости, у стані легковажности, потім матеріялізується. Воно починає нагло збуватися в реальному житті. У якийсь момент я навіть перестав писати. Працюючи над “Островом КРК”, я був абсолютно певний, що цей клаптик землі — це моя оригінальна вигадка. І от, коли повість уже з’явилася друком, дружина розповіла мені про оголошення однієї туристичної фірми, яка пропонувала відпочинок на такому собі “острові КРК”. Сказати, що я був шокований, — означає нічого не сказати. Зрештою, я не повірив навіть тоді, коли на власні очі побачив цей жалюгідний клаптик паперу з рукописним текстом. Тоді я ще подумав, що за цим ховається якась помилка. Я вже був майже переконаний, що так воно і є, і тут один мій знайомий розповів, що минулого року відпочивав на цьому острові, що насправді це доволі милий клаптик землі в Адріятичному морі біля берегів Хорватії. Я тоді злякався. Це була для мене повна несподіванка — витвір моєї уяви раптом втілився в реальність, опанував певну матерію.
Багато хто вважає літературу неповноцінною, якщо в її активі немає солідних міжнародних нагород, скажімо, Нобелівської премії. Невже наша література така безнадійна?
Це Ви про проблему української Нобеліяди?
Про українську Нобеліяду, про презентацію української літератури на міжнародній арені взагалі, адже там знають лишень окремих наших письменників, і на тому крапка.
Для европейця чи американця українська література — явище спонтанне, це те, що виникло завдяки спорадичному виїзду окремих наших письменників за кордон. Необхідний соціяльно-політичний імпульс для того, щоб хтось там на Заході зацікавився творчістю українців, очевидно, дала Помаранчева революція, тобто, вона стала брендом, який поставив усе українське у ряд потрібних або очікуваних товарів споживання. Але, як це часто буває з українцями, цього комерційного моменту ніхто не використав, або принаймні мені нічого не відомо про якесь ефективне його використання. Якщо говорити конкретно про Нобелівську премію, то вона завжди пов’язана із якимись політичними інтересами, якимись політичними подіями чи якоюсь політичною кон’юнктурою. І тут, як це не смішно, помаранчевий бренд ще може зіграти колись свою вирішальну роль.
Хто Вам імпонує із сучасних письменників? Від чиїх творів у Вас мурашки по тілу пробігають?
Ну, аж так нічого подібного у мене не було. Я рідко читаю нові книги, бо здебільшого доводиться мати справу з рукописами. Мені здається, що найцікавішим сучасним українським письменником є Сергій Жадан. Я це говорю не як письменник чи редактор, а як читач. Крім того, дістаю задоволення, коли вкотре перечитую Набокова. Це величезна, майже фізична насолода. Це єдиний випадок, коли я є одночасно і читачем, і письменником. Мені настільки імпонує стилістика Набокова, що я мимоволі починаю думати, чи зміг би написати щось подібне, коли б довелося висловлюватися про схожі речі. Крім того, подобаються ще твори Віктора Пєлєвіна. Тепер дістаю задоволення навіть від тих його речей, які раніше забраковував.
Зараз багато людей пише під музику…
Музика справді відіграє досить вагому роль у моєму житті, але я не хотів би перелічувати своїх улюблених виконавців чи називати стилі, які мені імпонують. Я навчився користуватися музикою достатньо ужитково, тобто я знаю, в який період часу яка річ мені потрібна. Взагалі, зараз не лише багато людей пише під музику, а й чимало пише музику. Мій син, якому нещодавно виповнилося 20 років, також займається якимось віртуальним компонуванням на комп’ютері і показує мені якісь свої спроби, але я намагаюся уникати певних оцінок, бо розумію, наскільки слабо орієнтуюся у цих віртуальних міксах.
Ви постійно метаєтесь поміж музикою, візуальним мистецтвом, літературою і театром. Вас не втомлює така мистецька багатовекторність?
Я не метаюся. Метався я з 1990 до 1994 року. З 1994 року професійно займаюся лише “Четвергом”. Це та річ, яку я вмію робити найкраще, — відчувати вартість чийогось твору, компонувати різні тексти в цілісність. Подавати їх у формі певної антології. Мої ж писання взагалі не належать до якихось професійних обов’язків. Це, радше, гобі.
Уже кілька років Вас переслідує опінія марґінала, мізантропа і навіть титул “батька духовної отрути”. Ви такий у житті чи у мистецтві?
Давайте так. Титул “батька духовної отрути” я і не тільки я (тут ще й Андрухович вплутаний) отримав свого часу завдяки Союзу українок. Імідж мізантропа і марґінала мені приписали журналісти, для яких скандал чи провокація є одним із методів, технічних засобів праці. Який я є насправді, можливо, знають мої друзі, можливо, не знає ніхто.
Більшу частину свого життя Ви прожили у рідному Калуші. У Вас ніколи не з’являлося спокуси перебратися у якесь велике місто з усіма його тусовками, усією цією метушнею, відкритими каналізаційними люками, у Львів, наприклад?
Єдина спокуса, яка в мене зараз є, — повернутися в Калуш.
Юрко Римашевський, Андрій Яремко