Актуально

• Роман Горбик “Жанр кризи”
• Данило Ільницький “Чи потрібна “Історія української літератури”?”
• Ольця САЛО “Дещо про лужицьких сербів “

Жанр кризи

Уже стало недоброю традицією те, що українська література щороку збагачується на один текст, який заживає слави “культового” і “знакового”. Нинішнього року ці одвічні цінності зволили втілитися в другому романі Сергія Жадана “Anarchy in the Ukr”, так само, як рік тому – у першому, “Депеш Мод”. Дивно, романи дебютні, а враження таке, ніби знаєш цього прозаїка сто років. І він, властиво, є чудовим формальним приводом поговорити про одну проблему української літератури – проблему, про яку заведено говорити набагато рідше, ніж про Сергія Жадана.

Натомість не посоромився говорити про неї один із авторів, нарікаючи на “рабську отару наслідувачів”, якій він колись порадив був не віршувати на тверезу голову. “Ледве прорік я те – й тут же пиячити стали поети: ніччю хлистати вино, перегар його вдень видихати”. Так, це старий добрий Горацій, покликатись на якого нині, самі розумієте, не заведено. Однак саме він влучив точнісінько в найболючіше, як на мене, місце сучасної української літератури, яка виглядає так, ніби постала десь на пів дорозі між витверезником та наркодиспансером.

Погляньмо: цілий перший роман Жадана – це історія одного дня із життя юнаків, що слухають Степана Галябарду в супроводі речовин характерної дії, а попередній його бестселер, збірка оповідань “Біґ Мак”, весь зав’язаний на алкоголізмі. Немилосердно “синячать” персонажі Юрка Іздрика (не кажучи вже про тексти з редагованого ним часопису “Четвер”), по-естетському випивають герої й героїні Оксани Забужко, не відстає й молодь в особі Любка Дереша – на сторінках його романів подибуємо своєрідну енциклопедію підліткової наркоманії. Перебиваються піґулками мешканці світів головного деміурга сучасности Єшкілєва. Про Ірванця якось і згадувати незручно. І, звісно ж, Андрухович – його герої “кіряють” вже з півтора десятиліття поспіль, не кажучи вже про безліч марґінальних авторів із андерґравнду.

Щонайменше кумедним, певна річ, видається лемент невігласів про моральний занепад і пропаганду сексу, війни та насильства (“а що ж робиться з нашою молоддю!”) – хоч, далебі, незрідка трапляються тінейджери, що набули шкідливих звичок значною мірою тому, що їх мають герої текстів перелічених вище і, безперечно, популярних авторів. Та не про це мова: досить очевидно, що українське письменство потрапило під вельми згубний вплив моди. Успішність і схвалення тексту залежать не від його естетичної довершености, оригінальности, вправности автора, а від чинника вельми другорядного – вибору теми, яка мусить бути обов’язково “алкогольно-торчковою” і з обридлими сексуальними сценами. Це забезпечить принаймні те, що автора не забудуть і помітять, кваліфікувавши яко “культового” й “знакового”.

Я не проти такого рецепта успіху – я лише проти його теперішнього засилля. Те, що наприкінці минулого століття відіграло важливу роль у звільненні від народницьких та соцреалістичних забобонів, вочевидь гальмує українську літературу сьогодні, надаючи їй доволі неприємної інерції. Те, що тривалий час було табуйованим, зараз самостійно накладає табу та уособлює культурну репресію, вже в иншому форматі, иншими засобами, на иншому рівні.

Справді, дуже важко згадати сучасного письменника, не зосередженого на марґінальних сторонах життя, чий герой не був би а) поетом, б) пияком, в) лібертеном. Можливо, дехто зрідка і руйнує цю оскомну парадигму (Прохасько?), однак, по-перше, дехто, а по-друге, зрідка. Творчість же наших живих класиків нагадує поведінку закомплексованого підлітка, який нарешті “дорвався” і порушив усі заборони суворого й нудного татуся у вишиванці. Ну гаразд, табу зруйновано, а де ж література?

За останнє десятиліття вона ствердила, по суті, страшну, небезпечну і зазвичай хибну тезу “мистецтво – дзеркало життя”. Як і українська держава, українська література витворила за невеликий час свою олігархію і свою владу, яку “годі видавити”; вона стала жорстко контрольованим, майже монопольним ринком, входження в який (якщо вже послуговуватись економічною термінологією) надзвичайно ускладнене. Пропускають у галузь лише “своїх”, тобто таких самих, як і панове монополісти, їхніх духовних і біологічних дітей. Звідси, може, ця однаковість, цей суповий набір: пияцтво, наркоманія, секс, Центрально-Східна Европа? Звідси, точно, цей такий поширений жанр снобістських мемуарів на зразок “Як ми бухали з Юрком Іздриком” чи “Як ми забивали косяк із Сашком Кривенком” – спосіб довести свою причетність до обраного кола, що складається переважно зі своїх же кумів та корешів. Ми несподівано опинилися в культурному просторі, у якому нема місця для людей, що відмовляються жити в системі координат “інтелектуальний сноб” – “інтелектуальний рагуль”. Власне, за сотню з гаком років стан парадоксально не змінився. Місце Кобзаря посів Антонич, Запорозької Січі та Української духовної республіки – Центрально-Східна Европа, козака або скривдженого селянина – поет-пияк.

Може, звідси і звична криза, а зовсім не з браку ілюзорної державної підтримки? Скидається на те, що за останні роки ми за розвалом видавничої справи, податковим пресом, цінами на папір, експансією російської книжки та иншою маячнею не зуміли добачити справжньої причини кризи нашого письменства – нашої цілковитої і нездоланної бездарности, відсутности справжніх, цілісних талантів, які так і не з’явилися впродовж всієї незалежности. Всі класики просто експлуатували наші споконвічні комплекси, тому всі вони – провокатори на одне обличчя. Їм виразно бракує індивідуальности, яку не створить довге волосся, лисина чи екстравагантний одяг. Справжньому ж талантові чхати на наявність/відсутність системи книгорозповсюдження й підтримку з боку держави чи фондів. Що ж, ми так і залишились невиправними матеріялістами, і за жалюгідним лахміттям матеріяльного не вгледіли сутнісної вбогости і краси, яка щезла з нашого світу (в т.ч. й краси потворного, ще більш неприступної для більшости адептів вітчизняного бітництва).

Ми пропустили повз вуха кілька важливих слів: досконалість не вимірюють у відсотках і не вносять окремою статтею в б’юджет Міністерства культури; визнання публіки не знімає відповідальности за власну неспроможність; немає правил, яких не можна було б порушити; всі ідоли фальшиві. І що раніше збагнути це, то краще.

Роман ГОРБИК

Чи потрібна “Історія української літератури”?

На це питання намагалися відповісти учасники ХХ щорічної наукової Франківської конференції, у межах якої відбувся круглий стіл на тему: “Іван Франко в 10-томній академічній “Історії української літератури”. Круглий стіл розпочався тим, що відповідальні редактори томів та автори майбутньої “Історії…” (а це: член-кореспондент НАН України Віталій Дончик, головний редактор часопису “Слово і час” Лукаш Скупейко, директор Інституту франкознавства ЛНУ ім. І. Франка Іван Денисюк, член-кореcпондент НАН України Микола Ільницький, літературознавці Ніла Зборовська, Микола Бондар, Євген Нахлік, Микола Легкий) розповіли про концепцію її побудови (періодизацію, персоналії). Розмова, однак, виходила за межі постати Франка в цій праці і перейшла в довгу та глибоку дискусію про сутність історії літератури в цілому.

Кожен, хто був присутній на круглому столі, констатував, що тепер переживаємо переломний етап в українському літературознавстві. Адже українська наука про літературу досягла свого апогею в 20-30 роках ХХ століття. У цей час неодноразово перевидавалася “Історія українського письменства” Сергія Єфремова, будували свою концепцію української літератури Дмитро Донцов, Микола Гнатишак (його справу продовжив Дмитро Чижевський), активно працювали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Михайло Рудницький, Євген-Юлій Пеленський, Леонід Білецький, Богдан Ігор Антонич, Святослав Гординський та багато инших вчених і мистців. Як на східній, так і на західній Україні, спостерігаємо бажання вчених мислити українську літературу у світовому контексті.

Власне кажучи, колективна історія української літератури – це документ радянського часу. Адже якщо переглянути розвиток українського літературознавства, то побачимо праці Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Миколи Петрова, Миколи Дашкевича, Омеляна Огоновського, Михайла Грушевського, Івана Франка, Михайла Возняка та инших, які будували власні концепції розвитку українського художнього слова. Наявність немалої кількости праць породжувала дискусії як історико-теоретичного, так і суто естетичного характеру. Це виводило українську філологічну науку на европейський рівень.

Після перемоги радянської ідеології українське літературознавство розвивалося у двох руслах – в еміґрації та на материковій Україні. Попри те, що за час радянської України вийшло друком багато етапних і концепційних праць з історії українського письменства, усе ж комуністична ідеологія наклала на них свій відбиток. Те, що раніше було реалією, тепер просто лякає молодих філологів. Мова йде про заідеологізоване сприйняття літератури, однобоке трактування її суспільної роли, викреслювання з її історії тих фактів і навіть імен, які не вписувалися в тогочасну ідеологію. Виразником цього були саме “Історії української літератури”, що виходили в радянський час. Стереотип цих багатотомних видань існує досі. Тому відкритим питанням залишається потреба взагалі видавати такі праці З приводу цієї проблеми існують різні точки зору. Одні літературознавці уважають, що історія літератури – це явище лише індивідуальне (спираючись на досвід українських вчених ХІХ – І пол. ХХ ст., а також на сучасні праці, зокрема “До історії української літератури” американського україніста Г. Грабовича), инші, більш помірковані, схильні до того, що, використовуючи досвід сучасного літературознавства, можна оновити “Історію української літератури”. Саме такого принципу дотримуються відповідальний редактор майбутньої української літературної історії Віталій Дончик та більша частина її авторів. То чи потрібна історія української літератури? Важливо, насамперед, у якій формі вона написана. Авторські праці з історії літератури виражають індивідуальні концепції, а колективні можуть стати у пригоді насамперед студентові, який знайде там значний довідковий матеріял і дізнається про різні погляди щодо розвитку української літератури.

Данило ІЛЬНИЦЬКИЙ

Дещо про лужицьких сербів

Брате – сербе-лужичане,
Племено слов’ян кохане! –
Розцвітай, живи, кохай,
Прославляючи свій край!
М.Бажан

      Моє знайомство з найменшим з-посеред слов’янських народів відбулось два роки тому. Тоді я, студентка першого курсу з півторамісячним стажем нової і незвичної “університетської праці”, потрапила на перший у своєму житті науковий семінар (то був Х Міжнародний сорабістичний семінар, а цього року відбувся ХІ за рахунком). Уперше почувши про такий народ (лужичан) і заледве усвідомивши новий для мене факт, я потрапила у шалений вир інформації із вузькоспеціалізованих мовознавчих, літературознавчих та історичних робіт найавторитетніших діячів сорабістичної науки. Комусь може здатись безглуздим такий початок для народознавчої статті, але саме тут криється мій особистий стимул до її написання. Отже, після цілого дня “вислуховування” відомостей про невідомих мені письменників із невідомої мені Лужиці, я зрозуміла, що варто розпочати із чогось значно простішого. А саме з декількох елементарних загальних запитань: хто такі лужичани? яка їхня історична доля? які їхні особливості? Я певна, що для багатьох студентів нашого факультету ці питання й сьогодні залишаються надскладними. Тому я пропоную до уваги дещо про лужицьких сербів. І заразом, відповідно до вимог Болонського процесу, читаючи цю статтю, ми з вами зможемо зайнятись культивованою тепер самоосвітою. Дозволяючи собі бути суб’єктивною в доборі інформації, я зовсім не претендую на вичерпність, а таким неоригінальним способом сподіваюсь стати збудником до кращого і повнішого ознайомлення читача з цим питанням.

Лужицькі серби – невеликий західнослов’янський народ, що проживає на сході Німеччини на території двох Федеральних земель – Саксонії і Бранденбурґу. Вони представляють реліктову гілку колись численного полабського слов’янства, яке займало значні европейські простори, але поступово зникало внаслідок військово-економічної експансії германців на схід. Однак певна частина автохтонного слов’янського населення, незважаючи на сильний німецький вплив, зберегла свою етнічну самобутність.

Самі лужичани називають себе сербським народом (Serbski lud) або сербами (верхньолуж. – Serbja; нижньолуж. – Serby). Їхня самоназва збігається з аналогічною назвою одного з південнослов’янських народів. Деякі вчені вважають, що це свідчить про їхнє спільне походження від первісно одного племені, але жодних доказів цього немає. Инші дослідники дотримуються думки, що збіг назв є випадковим. На підставі лінгвістичних даних припускають, що обидві назви “серб” могли виникнути на різних територіях незалежно, оскільки в корені цього слова закладено старе слов’янське значення “союзник”, “спільник”.

За статистичними даними на сьогодні серболужичан є близько 55 тис. чол., з них 40 тис. – у Вільній землі Саксонія, і 15 тис. – у Землі Бранденбурґ.

В основному районами компактного поселення серболужичан є дві історичні області – Нижня та Верхня Лужиці, які безпосередньо не межують між собою. Відповідно лужицькі серби поділяються на дві групи: верхніх та нижніх лужичан. Вони різняться між собою в народному одязі, способі спорудження будівель, споживанні традиційних страв тощо. Центрами культурно-національного життя серболужичан є міста Будишин (нім. Bautzen) у Верхній Лужиці та Хошебуз (нім. Cottbus) у Нижній Лужиці (див. мапу).

Лужицькі мови (верхньо- та нижньолужицька) належать до групи західнослов’янських мов. Формування їх як літературних припадає на кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. Основною причиною того, що в лужицьких сербів немає єдиної літературної мови стало те, що в них не було своєї держави, засобом порозуміння в якій ця мова функціонувала б. За таких обставин не було потреби в єдиному засобі комунікації, який би згуртував усе лужицькомовне населення. Серболужицькі мови дуже мелодійні і надзвичайно “слов’янські” в тому розумінні, що вони зберегли майже всі давні мовні структури недоторканими. Конститутивним елементом для обох мов був і є успадкований загальнослов’янський словниковий фонд. Також визначальною особливістю в усі часи їх існування є сильна орієнтація лужицьких мов на німецьку. Зараз лужицькі та німецько-лужицькі райони Верхньої та Нижньої Лужиці є двомовними, хоч переважна більшість населення цих реґіонів використовує лише німецьку мову.

Лужицькі мови, звичайно, постійно вдосконалюються і розширюють свої можливості для повноцінного функціонування в сучасному суспільному розвитку, але це стосується тільки комунікаційних потреб. Сфери їх вживання є досить обмеженими. Такий стан речей можна пояснити, заглянувши в історію лужицького народу. Історична доля лужицьких сербів склалася дуже непросто – у 928-929 рр. німецькому королю Генріху І вдалося розгромити сербський союз і з того часу вони потрапили під владу Німецької держави.

Про вплив германізації може свідчити той факт, що, окрім лужицьких сербів, на території Німеччини проживали й инші слов’янські народи, наприклад полаби, які зберігали свою самоідентичність до кінця ХVІІІ ст., а нині вважаються вимерлим народом. З приводу цього Іван Лучук пише: “Поставлені в подібні умови лужичани ще за пів тисячоліття до зникнення полабів співали: “Serbja Nemcow wojowachu…”¹. Та й дотепер лужицькі серби зберегли себе серед німецького моря”². То ж наскільки сильним і духовно багатим є той народ, який після більш ніж тисячолітньої німецької експансії зумів зберегти свою національну ідентичність, подарувати світові прекрасну культуру загалом і якісну, цікаву й актуальну для сучасника літературу, як її складову³.
Починаючи від войовничої германізації та обмежености права слов’ян бути повноправним громадянином німецького бурґа та заборони бути прийнятим в окремі цехи в ХV ст., правові відношення між титульним німецьким народом та слов’янською меншістю на довготривалому історичному шляху суттєво еволюціонували. Сьогодні в Німеччині, яка є Федеративною Республікою землі (Бранденбурґ і Саксонія) взяли на себе обов’язок охороняти право лужичан на ідентичність, а також на дотримання і розвиток мови, культури, традицій, особливо в школах, дошкільних та культурних установах. Лужичани мають свої друковані органи. Головна газета лужицьких сербів –”Serbske Nowiny”⁴. Крім того, є ще одна у Нижній Лужиці – “Nowy Casnik”⁵. А дізнатись про лужицькі новини в Інтернеті можна за адресою www.runjewonline.info. Інформацію про лужицьку культуру, щоправда сербською (південнослов’янською) мовою можна почерпнути на сайті проєкту “Растко – Бібліотека сербської культури на Інтернеті” (www.rastko.org.yu).
У 1951 році було відкрито Інститут Серболужицького народознавства (з 1992 року – Сербський інститут⁶), що знаходиться в історичній столиці лужичан Будишині з філіялом у місті Хошебуз. Також існує і активно провадить діяльність низка громадсько-політичних, культурних, фахових та инших об’єднань лужицьких сербів. Найвідоміші з них: національно-політична організація лужицьких сербів “Domowina”⁷ (засн. у 1912 році), наукове товариство “Матиця Сербська (Лужицька)” (засн. 1847 року), Фундація для лужицького народу, “Спілка лужицьких митців” та инші об’єднання, товариства й установи.

Уже більше ніж чверть сторіччя триває співпраця Львівського національного університету ім. І.Франка та Сербського Інституту в Будишині. На катедрі слов’янської філології університету відкрито сорабістичний факультатив, де студенти-славісти вивчають мову, літературу та історію лужицьких сербів.

Без сумнівів Львів став одним із науково-освітніх центрів сорабістики. Про це свідчить чимало сорабістичних публікацій, присвячених мові, літературі, історії Лужиці, а також українсько-лужицьким культурним взаєминам. Окремими книгами у Львові вийшли “Серболужицька література” (1987), “Лужицька мова” (1989), “Українсько-верхньолужицький словник” (1993), посібник з народознавства “Лужицькі серби” (1997). З 1985 року в університеті раз у два роки проводять міжнародні сорабістичні семінари, виступи учасників яких публікують у збірнику “Питання сорабістики” (виходить з 1999)

Сорабістичний осередок в університеті не лише згуртував спеціялістів цієї галузі в Україні, а й активізував перекладацьку діяльність. Завдяки цьому ширші кола українських читачів мають можливість відкрити для себе лужицьку літературу, а відтак і дізнатися про братній лужицький народ. Адже “немає у слов’янському світі народів великих і малих, а є могутнє, розлоге і гіллясте дерево, на якому буйно розвивається пагіння кожного народу, в тому числі серболужичан”⁸.

Ольця САЛО

1.“Лужичани з німцями воюють…”
2. Іван Лучук. Поезія слов’ян і ми // Культурологічний часопис “Ї”, №9.
3. Детальніше див. у народознавчому посібнику “Лужицькі серби” за редакцією В.Моторного та Д.Шольце і у книзі “У світі слов’янських літератур” В. Моторного.
4. “Сербські новини” (www.serbske-nowiny.de)
5. “Новий годинник”
6. www.serbski-institut.de
7. “Батьківщина”
8. Лужицькі серби. Посібник з народознавства. – Львів, Будишин, 1997.