Головна › Архів › №6 – червень – липень 2005 › Події

Події

Міжнародна літературознавча конференція у Львові

7-8 червня цього року за ініціятиви катедри української літератури ім. акад. М. Возняка (завідувач проф. Т. Салига) та Інституту літературознавчих студій (директор проф. Л. Сеник) Львівського національного університету ім. І. Франка відбулася Міжнародна наукова конференція “Актуальні проблеми історії і теорії української літератури”. До організаційного комітету конференції увійшли науковці Львівського та Прикарпатського університетів. Вчений секретар – аспірант Богдан Пастух.

На пленарному засіданні, яке відбулося у дзеркальній залі університету, прозвучало привітання голови оргкомітету конференції, декана філологічного факультету Ярослава Гарасима та було виголошено чотири наукові доповіді, що порушили проблеми “єдиного потоку” (Л. Сеник) та періодизації (І. Моторнюк) української літератури ХХ століття, невідкладних завдань української медієвістики (Б. Криса), художньо-літературного тлумачення сенсу національного буття (П. Іванишин), міжвоєнної доби в українській літературі ХХ ст. (О. Баган). Остання доповідь прозвучала особливо гостро, викликавши жваве обговорення. Дискутанти, порушивши проблеми вісниківства, лібералізму та політичних аспектів української літератури цього періоду, характеру її інтерпретацій у різні періоди української науки, не зійшлися на єдиній думці, але все-таки відзначили важливість цієї проблеми та наголосили на перспективах її дослідження.

Конференція працювала у п’ятьох секціях: Текст і контекст української літератури ХХ ст.; Літературний процес на переломних стиках століть; Теорія літератури: поетика, стилі і жанри в сучасному письменстві; “Від давнини до сучасности” (медієвістика, білінгвізм, перекладознавство); Іван Франко та сучасна філологічна думка. Участь у конференції взяли науковці з України (Львів, Луцьк, Дрогобич, Одеса, Івано-Франківськ, Луганськ, Ужгород, Черкаси, Донецьк, Хмельницький, Київ, Галич, Харків, Чернівці, Тернопіль), Німеччини, Угорщини та Польщі.

Основні тематичні пласти конференції: українське барокове мислення, українська поезія, проза та драматургія ХІХ та ХХ століть, літературні угруповання та течії “міжвоєнного двадцятиліття”, етноестетика та фольклоризм художньої літератури ХХ ст., теорія, історія та практика українського модернізму, розвиток материкової та еміграційної української літератури, національна ідентичність української літератури, міжнаціональні літературні контакти, франкознавство.
Доповіді, що були виголошені під час роботи конференції, будуть надруковані у черговому випуску наукового періодичного видання “Вісник Львівського університету. Серія філологічна”.

У межах конференції відбулася презентація роману “Кожному своє” та книги драм і політико-філософських нарисів “Невільники чужої правди” дніпропетровського письменника Ярослава Трінчука, а також нових книг львівського видавництва “Світ”.
Із приємністю варто констатувати, що результатом конференції є відомий із часів Помаранчевої революції девіз “Схід і Захід разом”. Конференція стала ще одним кроком до розуміння єдности українського літературного процесу, незважаючи на історичну розірваність нашої держави. Насичений обмін думками сприяв поглибленню наукових контактів та бажанню і надалі організовувати подібні заходи, аби стверджувати не лише єдність, “єдиний потік” української літератури в історичному ракурсі, але й на сучасному етапі розвитку української науки.

Любомир СЕНИК (Львів): Цікаві, оригінальні спостереження і висновки. На пленарному засіданні головний акцент поставлено на національній сутности літератури, на українстві як способі мислення, що об’єднує всіх письменників, незалежно від того, в якій країні творять і дивляться на світ крізь призму української національної ідеї, сприймаючи філософсько-естетичні віяння доби. Прозвучала критика лібералізму. П’ять секцій після пленарного засідання працювали в режимі максимального оголошення доповідей з тим, щоб їх обговорити. Виявилися прихильники власне лібералізму, який у літературознавстві відсуває національний феномен літератури на останній план або й зовсім відкидає як такого, що, мовляв, „стримує” літературний поступ. Доповіді відзначалися ґрунтовним проникненням авторів у художні тексти, обґрунтуванням аналізу знаннями з теорії літератури, зарубіжної герменевтики, філософсько-естетичних концепцій і т. ин. Актуальні проблеми теорії та історії української літератури ХХ ст., на думку більшости доповідачів, зводяться до реінтерпретації багатьох літературних явищ, проаналізованих у минулому тенденційно, відповідно до панівної офіційної ідеології часів тоталітарного режиму. Сьогодні українська наука про літературу, по суті, звільнилася від старих стереотипів, догматичних схем і вульгарного соціологізму, і ця обставина, зокрема, скеровує дослідників, власне, на актуальну потребу по-новому прочитати художні тексти, поставити українську літературу в контекст філософсько-естетичних віянь у Европі. Слід вітати намагання авторів „вписувати” українську літературу в контекст европейських літератур, зрештою, наше письменство і є европейським.
На жаль, не було жодної доповіді, присвяченої проблемам літературної критики, історії цього „жанру”, сучасному стану. Можливо, є потреба наступну конференцію присвятити критиці. Звичайно, одна наукова конференція не в стані вичерпати проголошену проблему. Отже, є підстави розмову продовжити.

Мар’яна ГІРНЯК (Львів): Конференція, присвячена актуальним проблемам історії і теорії літератури, відбулася на високому науковому рівні. Доповідачі з різних регіонів України продемонстрували зацікавлення літературою різних періодів, намагалися виважено поєднати “старі” і “нові” літературознавчі теорії. До речі, остання проблема виявилася особливо актуальною для учасників конференції. Є всі підстави стверджувати, що дискусії на цю (і не тільки) тему продовжаться і після завершення секційних засідань – як в усному форматі, так і на сторінках наукових видань. Приємно також, що під час засідань мали змогу зустрітися і подискутувати дослідники, які працюють над спорідненими темами, а це, безперечно, є добрим поштовхом для розвитку власних ідей.

Ігор НАБИТОВИЧ (Дрогобич): З наукового погляду кожна конференція по-своєму цікава. Але саме ця була однією з тих, на якій був дуже високий науковий рівень (не псевдонауковий, як це подекуди буває!), який одночасно поєднувався із гострими, але толерантними дискусіями. Такі наукові дискусії виконують подвійну роль: для окремого науковця – це “шліфування” його ідей і поглядів. Для наукового загалу – це можливість побачити напрямок діяльности як окремих учених, так і певних наукових осередків, груп загалом. Маючи досвід викладацької роботи в Польщі, навчання в Баварії, можу сказати, що сучасне українське літературознавство розвивається дуже інтенсивно й ми на доброму шляху. Окрім наукової, конференції мають ще й инший, дуже важливий аспект: знайомства, особисті спілкування, обмін ідеями, книгами, зустрічі з колегами-науковцями. Узагальнюючи, можна сказати, що конференції – це один із вузлових моментів наукового життя.

Сергій і Аліна НЕСВІТИ (Донецьк): Дякуємо за незабутнє враження від справжньої, “недонецької” України (як колись говорив Василь Стус, виїжджаючи на працю в сільську школу з Донецька). Цей високий дух національної свідомости ми постараємося донести до нас на Схід. Дуже ґрунтовний науковий потенціял конференції засвідчив серйозний підхід до актуальних проблем сучасного літературознавства, свіжість ідей та поглядів, які особливо активно виразили молоді учасники. Це стало можливим завдяки добрій, батьківській підтримці львівських (добре знаних і у нас у Донецьку) вчених.

Марія ЦЕХМЕЙСТРУК (Одеса): Конференція справляє сильне враження завдяки високій науковій підготовці і чудовій організації. Я дуже люблю західну Україну за гостинність та шляхетність. Особисто для мене символом Львова став Ваш університет.

Олег БАГАН (Дрогобич): Конференція надто поліфонічна і в позитивному, і в протилежному значенні: плідні, аналітичні і оригінальні доповіді, панорама проблемна, хоч естетично надто розширена. Тобто конференції бракувало концептуальности, націлености на стратегічно важливі літературознавчі проблеми.

Підготував Данило ІЛЬНИЦЬКИЙ

Квітень у Києві: тріумф необов’язковости

 

Навесні помітно пожвавилося культурне життя Києва. Показово, що першими почали шерег найзначніших подій весни бубабісти – не те, щоб такі вже “старі пердуни”, як висловився був свого часу один із них, але вже доволі, сказати б, підтоптані зірки першої (Андрухович) та другої (Неборак/Ірванець) величини і не зовсім зрозуміло якої свіжости. 31 березня в Молодім театрі на Прорізній – ледве чи за півтора місяця після акції “Андрухоїд” – відбувся вечір, присвячений пам’я… ой, річниці літгурту, що започаткував, по суті, найновіше українське письменство. Однак, аншлаґу не вийшло: порівняно з тим-таки “Андрухоїдом” публіки було не так багато і запал панував зовсім не той, що на “Маскульті”. Вісімдесятники вочевидь стають фактом історії літератури, здатним спричиняти далеко менший ажіотаж; сумнівна скандальність поступилася місцем “маститості” (якості, не менш сумнівній для митця). Що далі? – питання абсолютно відкрите, хоч і заперечити певне значення вечірки в Молодому теж не можна.

Набагато цікавішою виявилася акція, що заповідалася від початку як вельми маркантна для мистецького, ба навіть для політичного контексту київського культурного життя. Виставка знаного фотографа Вітора Марущенка “Донбас – країна мрій” у Центрі сучасного мистецтва Києво-Могилянської академії (саме про цей проєкт ідеться) від такого ризикованого поєднання зуміла тільки виграти. Підсилений подіями торішньої осени інтерес до реґіону, який може претендувати на певну субкультурну або й на цивілізаційну окремішність, зробив украй актуальним і виставку пана Марущенка. Серед національних мас-медій, що хоч трохи висвітлюють питання мистецтва, певно не було жодного, який би зіґнорував проєкт. На світлинах Марущенка – “трудові будні” простих мешканців Донбасу, яких злидні змушують працювати на нелеґальних шахтах. Чорні, спрацьовані обличчя, вимащений вугляним пилом турецький та китайський одяг, побут у дусі ще застійних часів, обдерті й брудні стіни, засипані снігом краєвиди з териконами, вузькі й щілинисті ходи у виробках – таке тло більшости фотографій виставки. Властиво, у житті підпільних шахтарів, як його бачить Марущенко, є два виміри: моторошні й небезпечні шахти з їхньою каторжною працею та щоденний побут з дешевим самогоном і ще дешевшими фотошпалерами на стінах. Саме цей останній вимір особливо цікавий своєю спробою вийти поза межі повсякденности, поривом в трансцендентне, який (виявляється) притаманний усім без винятку і який у зображених Марущенком мешканців Донеччини проявляється у тих-таки фотошпалерах із майже нереальними Середземноморськими краєвидами. З одного боку, вони слугують контрастом до навколишнього укладу, з иншого – своєю естетичною вбогістю підкреслюють убогість і кічевість життя шахтарів, кічевість їхніх уявлень про позамежне. Одначе саме поривання за межі наявне – а це для Марущенка, схоже, важить навіть більше од його характеру. Ще слід згадати відзначену куратором виставки Єжі Онухом “інтертекстуальність” світлин (якщо такий термін можна застосувати в царині візуального мистецтва): майже біля поверхні залягають культурні пласти Бройґеля-старшого та Ван Ґоґа, які можна відчитати без особливих зусиль. Глибший шар репрезентовано діялогом зі східним мистецтвом, зокрема, певними композиційними паралелями з японською мініятюрою. Опріч того, окрему єдність складають фото зі згаданими вже шпалерами: вони – чудовий зразок прямого цитування, “картинки в картинці”. У цілому ж “Донбас – країна мрій” не винаходить якоїсь нової мистецької мови, а послуговується вже готовими парадигмами сучасного мистецтва; це й не дивує, бо ж головним для виставки є новизна теми (правда, винятково в рамцях української традиції) і те послання, яке автор хотів донести до глядача з мінімальними семантичними втратами, зробивши його якомога зрозумілішим і приступнішим. Звідси й використання дещо зужитих (зате загальнозрозумілих) прийомів. Хай там що, а проєкт таки справді наробив галасу і вже став хрестоматійним для українського сучасного мистецтва.

Серед инших цікавих подій слід би згадати зустріч знаного письменника Андрія Куркова з читачами в Інституті журналістики Київського університету, зорганізовану редколегією альманаху “Святий Володимир”. Пан Курков, хоч і пише російською мовою, вважає себе українським письменником, і твори його видають за кордоном так часто і такими обсягами, як нікого зі Східної Европи та Росії. Нещодавно його романи стали з’являтися і в українській версії. Завітавши до Інституту в короткій перерві між тривалими промоційними турами Німеччиною та Британією, Андрій Курков упродовж трьох годин розповів чимало цікавого про себе. Зокрема, виявилося, що письменника перестали друкувати в Росії після того, як він активно підтримав Помаранчеву революцію; тепер у Москві його називають не інакше, як “українським націоналістом, що пише російською мовою”. Утім, пан Курков (він, до речі, володіє 17 мовами) тим не дуже журиться: попереду промотур Італією та нові переклади японською. Навдивовижу цікава дискусія про те, як вивести українське книгодрукування з кризи (для порівняння: у Німеччині кожне, навіть невелике село має кілька книгарень, що сприяють розвитку не тільки національної, а й реґіональної літератури), та про проблеми сучасної культури, зокрема, масової, тривала до пізнього вечора і обірвалася, на жаль, на найцікавішому. Однак Андрій Курков, сподіваємось, завітає до своїх київських шанувальників принаймні ще раз.

Однією з найбільш резонансних подій минулого місяця в Києві став і міжнародний фестиваль фантастики “Портал-2005” – своєрідна підготовка до аналогічного европейського фестивалю “Еврокон”, що має відбутися в Києві через рік. По суті, найбільше до розкручування “Порталу” прислужився приїзд до Києва класиків фантастичної літератури Анджея Сапковського та Роберта Шеклі. Крім них, учасники могли споглядати ще й цілий десант російських та українських фантастів, перераховувати яких ми тут не будемо з огляду на брак місця і з поваги до читачів. Оминаючи питання про місце жанру “фентезі” в літературі, скажемо лише, що фестиваль був майже суцільно російськомовним (як не враховувати презентації видавництва “Зелений пес” братів Капранових). Незважаючи на певну відрубність фестивалю, він, поза тим, зміг на кілька днів затьмарити решту культурних подій Києва – головно через участь згаданих иноземних гостей.

Кінець кінцем пригадаймо й найсвіжішу подію, яка буквально перед самими вихідними стала топ-новиною в культурній царині. 27 квітня відбулася п’ята, ювілейна церемонія нагородження переможців конкурсу романів та кіносценаріїв “Коронація слова”. Цьогоріч перемогли романи “Ґудзик” Ірен Роздобудько, “Амністія для гакера” Олексія Волкова та “Шукачі скарбів” Андрія Кокотюхи; серед сценаріїв (уперше в цій категорії змагалися й театральні п’єси) – “Скажена співачка з невідомим Валентина Тарасова, “Пенсійні справи” Володимира Сердюка (до речі, викладача Інституту журналістики і члена редколегії “Святого Володимира” та “П’ять нещасних днів” Ігоря Липовського.

За п’ять років конкурс “Коронація слова” став цілком самодостатнім і починає тяжіти до відповідника національної премії в галузі масової літератури. На жаль, до великого розвою українськомовних масових жанрів це поки не привело, тож ми й досі програємо за всіма пунктами росіянам. Однак конкурс досі підживлює надію, що колись урешт-решт українська культура зможе здобути давно втрачену повноту, і забезпечує певні підстави для цього.

Як бачимо, упродовж останнього місяця маскультівські тенденції брали гору в мистецькому житті Києва, і це, між иншим, загалом не дуже характерно. Зате виразна тенденція до субкультурности, розпаду загалу на окремі спільноти-тусовки зі своєю ієрархією осіб і подій приводить до того, що майже не стається нічого, що було б однаково важливим для всіх і чиє значення визнавалось би всіма спільнотами. Тому будь-яка культурна хроніка тепер – це перелік необов’язкових, факультативних подій, реверанси в бік то однієї, то иншої групи. З одного боку, можна назвати це видовище прикрим, з иншого – чи не є воно тріюмфом не тільки необов’язковости, а й ліберальної культури per se?

Роман Горбик, з Києва, спеціяльно для “Ярослова”

Кримська конференція

У той час, як усі наші студентки і студенти переживали напружений тиждень перших заліків, ми, тобто Оля Сослюк та Олена Синчак, вирушили на ІV-ту Міжнародну наукову конференцію “Міжкультурні комунікації: традиції і нові парадигми”, що проходила в Алушті з 24 по 28 травня. Оскільки на конференції нам випала фантастична нагода сидіти і виступати поряд із метрами мовознавства – професорами, викладачами з України, Росії, Вірменії, Молдови, США, Китаю – та дискутувати й обмінюватись із ними інформацією, тому не можемо не розповісти цього нашим Дорогим Читачам. Окрім того, засідання на конференції чергувались із купанням у Чорному морі, засмаганням, мандрами в гори та відвідуванням музеїв… Тобто, вражень ми привезли на всіх студентів і викладачів, які “гризли” і “розжовували” граніт травневих заліків.

…Трамвай Симферопіль – Ялта. Витріщуємо і прищулюємо свої філологічні очі, які, проте, ніяк не можуть звикнути до дивного чергування мов на рекламних щитах: заправка “Солнечный круг”, бар “Марьина роща”, кафе “Teat-a-teat”, заправка “TATNE FT”, бар “Козацький шлях” (український козак з пляшкою “Pepsi” в руках). Переводимо погляд на топонімічні вказівники – села Ескі-сарай, Верхняя Кутузовка, міста Зарічне, Добре (і нижче – напис російською мовою Доброе). Очі і свідомість відчувають себе чужими в цій мішанині мов і культурних світів. До того ж уперто бунтується язик. Він до всіх і скрізь говорить тільки українською! Уже на конференції, де мабуть 85-90% становила російськомовна публіка (причому решта, крім двох львівських студенток, в розмові люб’язно переходила на російську мову), ми відчули, що нашу позицію поважають. І ви можете уявити, як було приємно, коли М. Новикова, зачувши від нас українську мову, радісно вигукнула: “О, мої любі дівчатка!” І коли професор-фонетист із Казані, вловивши своїм натренованим слухом особливості галицького діялекту, сказав: “Дівчатка, а ви, мабуть, із Західної України!?” І коли на пляжі до нас підійшла викладач з Донецького університету і запитала: “А ви ті студентки зі Львова, правда ж?!” Наші співрозмовники не потребували, аби ми спілкувалися з ними російською, навпаки, ми чудово розумілись, розмовляючи українською. Хоча иноді виникали мовні бар’єри. Так, коли Оля на засіданні своєї секції пожартувала: “Реакція японця, який зробив щось погане чи провинився, тотожна реакції української жінки, коли вона забула вимкнути вдома праску”, – мовознавці не вловили жарту, мабуть, не зрозумівши слова “праска”. Ще більше вразила атмосфера і ті настрої, що панували на пленарному засіданні конференції. Правду кажучи, коли ми тільки збирались на цю конференцію, морально готували себе, що студенток третього курсу тут можуть зустріти насторожено, що в повітрі можуть відлунювати навіть антиукраїномовні нотки. Усі ці страхи розвіяло пленарне засідання, на якому професор Г.Богданович, говорячи про полілінгвокультурний, полімовний феномен Криму, заявила: “Поки що українське суспільство не готове перейти на державну мову, але це необхідно… Лінгвісти повинні допомогти кримчанам адаптуватись до лінгвокультурної ситуації України!” Хоча це було сказано російською мовою, але вселило краплину надії, що мовна ситуація в державі має шанс змінитися. Адже досить охопити…, ні, треба “бомбардувати” (!) країну досконалою рідною мовою з усіх інформаційних щілин: естради, радіо, телебачення, газет, журналів, рекламних вивісок, банерів… Коли б із цих щілин у свідомість людей влучав якісний україномовний продукт, тоді б ми не почували себе иноземцями у своїй же країні.

І все, друзі, у наших руках. Як ми розвідали, мовознавці зі Східної та Південної України сьогодні особливо зацікавлені у співпраці з львівськими лінгвістами. Так, професор Г.Гайдамака, яка викладає українську мову як іноземну (УМІ) в Харківському економічному університеті, запропонувала чудову ідею: організовувати разом із викладачами та студентами нашої катедри прикладного мовознавства літні (можна навіть міжнародні) школи української мови на Сході країни, де в цьому існує нагальна потреба. Як зазначила пані Галина, маючи досвід створення літніх шкіл із вивчення російської мови, вона б залюбки поділилась ним із викладачами УМІ Львівського університету.

Приємно вразили також напрями сучасних лінгвістичних студій, представлені на конференції. Окрім лінгвокраїнознавчих та гендерних парадигм, особливої популярности (чи не в результаті Помаранчевої революції?) набуло вивчення мовного дискурсу в політиці (політонімів). Але все за порядком.

Отже, після того, як ми побачили в програмі прізвище Л.Ставицької, яка до того асоціювалась у нас із дослідженням молодіжного жаргону, відразу вирушили на її пошуки. І що б ви думали, Л.Ставицька тепер вивчає вираження гендеру в українській мові (дослідниця розглядає крізь призму гендеру асоціятивне поле запаху в сучасній мовній свідомості).
Дуже цікаву і змістовну доповідь представила і доктор філологічних наук, професор Київського національного університету ім. Т.Шевченка Н.Сидоренко – “Гендерні аспекти і професійні ролі в журналістиці: моніторинг засобів масової інформації”. Власне, проведений моніторинг засвідчив, що приблизно 1,2 % в різних українських телевізійних випусках новин належить жінкам. І це в той час, коли більше, ніж 40 % професіоналів на українському телебаченні – жінки. Гендерний дисбаланс на телебаченні, за словами Н.Сидоренко, виявляється також у формулі звертання журналістів до (відомих) жінок чи у способі їх представлення. Так, коли ведучий говорить про чоловіка, то називає повністю його ім’я, посаду, иноді ще й професійну характеристику. Жінку ж називають, апелюючи до чоловіка, наприклад: “мати Ґонґадзе”, “дружина Ґонґадзе”.

Однак на конференції панував неоднозначний погляд на гендерні студії. Скажімо, коли відома українська дослідниця гендерого фактору в мові О.Горошко на підсумковому засіданні констатувала, що гендерне вивчення мови, очевидно, вгасає (на секції з цього питання було всього четверо осіб), кілька мовознавців (більше – чоловіки) полегшено зітхнули: “І Слава Богу!”. Потім М.Новикова зазначила, що маємо гіркий досвід США, де жінки сьогодні стали “рівніші” від чоловіків, – і гендер уже не тішить самих американців. Як влучно зазначила дослідниця: “Перед сучасним світом стоїть проблема пошуку священного дискурсу. А сакральна канва виявляється тільки по горизонталі, в категорії “свій”… Ще трохи і нам доведеться рятувати наші мови від десакралізації, децентралізації!” І тут на допомогу приходять лінгвокраїнознавчі студії мов (Г.Богданович), які на конференції переплітались із дослідженням політичного дискурсу (Е.Шейгал) та розкриттям когнітивних механізмів денотації (О.Селіванова). У секції “Національно-культурна специфіка мов” найбільше доповідей було присвячено вивченню концептів “щастя”, “смуток”, “місяць”.

Не менш цікавими були заходи, які проходили в межах конференції після засідань: відвідування татарського культурного центру, ботанічного саду і центру дегустації вин. Нам пощастило потрапити на перший захід і дізнатись дуже багато про культуру, життя і побут кримських татар. Тут ми приміряли етнічний одяг, скуштували національні татарські страви: сарму, манти і справжню пахлаву (не таку, як продають у нас у Львові!). До речі, згідно з татарським звичаєм гостинности, спершу гостя частують кавою. Каву подають без цукру (грудочку цукру треба тримати в руці і кусати, запиваючи кавою) з плівкою жирного козячого молока. І ще один нюанс. Наприкінці трапези, коли господарі хочуть швидко позбутися гостя, то наливають йому чаю по самі вінця горнятка, що означає: “Ми хочемо, щоб ти вже йшов”. Коли ж чаю наливають мало, то цим просять гостя ще залишитись.

Нас дуже вразила роль жінки в татарській сім’ї. Це так несхоже на наші традиції! На власному ж весіллі вона сидить зачинена у своїй кімнаті, в той час, як чоловік розважається зі всіма гостями. А зранку наступного дня молода подає каву батькам свого чоловіка. При цьому, якщо буде впевнена в собі, то накличе неприємності на свою голову, бо подавати каву вона повинна з червоними від сорому щоками та опущеними очима. Але й це ще не все. Будучи дружиною, невісткою, мамою – взагалі жінкою – вона не може просто так вийти з дому. Коли раніше жінка відчувала потребу поспілкуватись з иншими жінками, вона брала в руки маленький дзбанок – з цього чоловік розумів, що його дружині треба порозмовляти з подругами – і виходила до річки чи джерела, де збиралось усе жіноцтво.

Передостаннього дня нашого перебування в Криму ми самі влаштували собі екскурсію на Ай-Петрі. Враження від небезпечного спуску з цієї гори залишаться в пам’яті назавжди, як і ціла наша подорож та участь у конференції!!!

P.S: До речі, конференції тут проводять щороку, а то й кілька разів на рік – не проґавте!!!.

Оля Сослюк та Олена Синчак
Львів – Симферопіль – Алушта – Ялта – Ай-Петрі – Львів