Віктор Неборак: “Добра література – це та, що надається до безконечних перечитувань”
Віктор НЕБОРАК – поет, прозаїк, есеїст, перекладач, літературознавець.
Народився 9 травня 1961 року у смт. Івано-Франковому Яворівського району Львівської области. З 1963 р. мешканець Львова. Закінчив українську філологію Львівського державного університету ім. І. Франка (тепер – Львівський національний університет ім. І. Франка) (1983) та аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (1986-1989). Учителював на Ворошиловградщині (тепер – Луганщина) (1983-1984) та Львові (1984-1985) у системі профтехосвіти. Займався продюсеруванням поезо-симфо-рок дійств, був концептуалістом кількох фестивалів (“Вивих”, Львів, 1992; “Альтернатива”, Львів, 1994), продюсером і ведучим театралізованих акцій “Реберітація” (Львів, 1992-1994, понад 20 дійств), читав лекційні курси з різних періодів української літератури у рідному вузі (1993-2000). 1985 р. разом з Юрком Андруховичем та Олександром Ірванцем заснував відому в Україні поетичну групу “Бу-Ба-Бу” (Бурлеск-Балаган-Буфонада). Є її Прокуратором – носієм верховної виконавчої влади. З 1991 працює у Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Лавреат премій фонду ім. Щербань-Лапіка (1996) та ім. Павла Тичини (2002). Член Національної спілки письменників та Асоціяції українських письменників. Живе у Львові.
Віктор Неборак – автор поетичних книг: “Бурштиновий час” (1987), “Літаюча голова” (1990), “Alter Ego” (1993), “Розмова зі слугою” (1993), “Епос про тридцять п’яту хату” (1999), “Повторення історій” (2005), “Літаюча голова та инші вірші” (2005; українсько-англійське видання; переклад М. Найдана), книги зібраного “Літостротон” (2001), двох книг есеїстики “Повернення в Леополіс” (1998) та “Введення у БУ-БА-БУ” (2001; 2003) і монографії “Перечитана “Енеїда”: спроба сенсовного прочитання “Енеїди” Івана Котляревського на тлі зіставлення її з “Енеїдою” Верґілія” (2001), один з авторів книги “БУ-БА-БУ. Т.в.о. /…/ ри” (1995) та журнального проєкту “Крайслер Імперіял” (Четвер. – 1995. – Ч. 6), упорядник альманаху львівських літераторів “Королівський ліс” (2000) та прозового спецвипуску “Стара-нова галицька проза” журналу “Дзвін” (2002. – Ч.4).
Впродовж п’яти років (з січня 1995 р. до грудня 1999 р.) організував і вів у Львівському музеї етнографії та художнього промислу популярний цикл літературних вечорів “Третє тисячоліття” (58 авторських вечорів сучасних українських письменників, у тому числі і з діяспори, на основі яких були створені літературні програми для Львівського телебачення).
Віктор Неборак відомий передовсім як поет, член літературного угрупування “Бу-Ба-Бу”, з яким часто виступав в Україні та Европі, та як колоритна постать культурно-мистецього життя Львова.
(Приватна колекція: Вибрана українська проза та есеїстика кінця ХХ століття / Упорядкування, вступне слово, бібліографічні відомості та примітки В. Ґабора. – Львів: ЛА “Піраміда”, 2002. – С. 394-396).Коли Ви вперше по-справжньому відчули тяжіння до творчости, бажання стати письменником?
Я думаю, що тяжіння до творчости є в кожній дитині. Дитина, пізнаючи світ, намагається витворити його, навіть перетворити. Мої перші віршовані спроби належать до дитячого віку: десь в класі третьому вчителі давали завдання щось зримувати… А свідомо став писати та зберігати записане у віці 14-15 років. Серйозно подумав стати письменником тоді, коли закінчив школу. Насамперед хотів опанувати інструментарій (мову й літературу), тому вирішив вступити на філологічний факультет Львівського університету, оскільки на той час філії Літературного інституту у Львові не було.
Чи можете Ви як приватна особа відділитися від письменника, тобто чи можете жити, бачити дійсність не уявляючи, яким літературним матеріялом є це все?
Зараз я себе не трактую як письменник. Мені завжди смішно, коли розмовляєш з людиною і все в ній говорить: “Ти розумієш – я ж письменник, я ж не просто так з тобою тут сиджу”. Насправді зараз в Україні немає чогось такого, що можна було б окреслити терміном “професійний письменник”, тобто письменник, який живе зі своїх публікацій, який знає, що він справді може працювати 8-10 годин на добу (за столом) як инші нормальні люди, і це дасть йому заробіток. Такого фактично не існує, окрім кількох винятків.
Перші Ваші збірки переповнені романтичністю і навіть пронизані сентиментальними нотами. Коли саме настав переломний момент переходу до жанру “Бу-Ба-Бу”? Що спонукало Вас зробити такий крок?
А що таке “перехід” до “Бу-Ба-Бу”? Це не є щось зовнішнє. Це те, що я сам вигадав. Як це перехід до “Бу-Ба-Бу”? Є, наприклад, футуризм, і можна “перейти” до нього, бо Ви знаєте, що це таке. “Бу-Ба-Бу” створено 17.04.1985 року як групу. Як поетика це все витворюється ще й досі. Коли ж закінчився період початківський? Напевно, разом із закінченням університету. Після університету я потрапив на Донбас і вперше досить надовго відірвався від рідного міста. Тодішній університет так близько хотів мати мене біля себе, що відправив аж на Луганщину (сміється – А.Я.), за сто кілометрів від Луганська. Відтак, я відчув, що означає жити з чужими людьми і давати самому собі раду, тобто романтика там закінчилась остаточно. Романтика в сенсі не поетики, а в сенсі рожевенького, поетичного уявлення про життя. Був момент зустрічі із реальністю, своєю реальною потрібністю людям. Тепер розумію, що це був певний тип заслання.
У Вашій збірці “Епос про тридцять п’яту хату” (1999) спостерігаємо перехід від іронічности до проповідництва, як сказав Юрій Андрухович, часом саркастичного, карнавальної поліфонії. Що стало причиною такої переміни?
Я не знаю, що там Андрухович помітив у плані проповідництва. Яке там проповідництво? Там є окремі речі, пов’язані з тим, що можна назвати “пошуками підставових цінностей”, але, мені здається, література займається цим споконвіку. Думаю, що подібні речі є й у “Літаючій голові”, але вони не на передньому плані, тобто це залежить від інтерпретації. У збірці є блок віршів, що безпосередньо пов’язані з сімейністю, тим, що в нашій поезії є чимось недосяжним (елегійних і гармонійних віршів з приводу родини в нашому письменстві є дуже небагато). Мені хотілося написати книгу (не вигадану, а прожиту), присвячену стихійному вариву проблем, які були у 90-ті роки. Можливо, знайти острів, де буде добре. І багатьом це сподобалося. Бо людям хочеться боротися з поганим, а прийняття доброго чомусь викликає опір. У цьому, як на мене, дуже глибока проблема. Окрім цього, існує проблема з читанням. Треба уважно читати книгу від початку до кінця, з кінця до початку, подивитися, як це міняє ракурс зору, читати окремі тексти. В “Епосі про тридцять п’яту хату” багато апокаліпсису. Однак я не приймаю його як кінець світу, а як просвітлення (у прямому значенні “апокаліпсис” означає “одкровення, просвітлення”, а не “кінець”, як стали перекладати).
Ви трохи експериментували з рок-музикою і записали навіть у 1995 році авдіо-касету під назвою “Неборок”. Які враження від зробленого? Чи є якісь плани щодо продовження цієї справи?
Те покоління львів’ян, що всередині 70-х років минулого століття мало 14-15 років (до якого зараховую і себе), дуже любило слухати рок-музику, найперше західну. Тому “Неборок” – це, фактично, данина молодості. У рок-музиці мені завжди подобалися оригінальні ритмозбиви. Мене цікавив ритмічний бік музики. Не так музика, як ритміка. Однак музика базована на ритміці, і мене цікавило, наскільки це можна адаптувати до української мови, що традиційно вважалася “солов’їною”, “сентиментальною”. Я завжди відчував, що в українській мові є досить потужний енергетичний фермент. Рок-музика також експлуатувала енергетику в той чи инший спосіб. Це поєднання і є тим, що записано в альбомі “Неборок”. Це не збірник з окремих номерів, а цілісна сюїта від початку і до кінця. Це скоріше можна назвати “звуковою поезією”, оформленою в рок-форматі. Це не так спів, як мелодекламація, инколи досить агресивна. Це робилося цілком свідомо, спочатку як перформенс. Потім ми отримали запрошення на фестиваль “Альтернатива”, який відбувався у Львові (здається, в жовтні 1994-го року). На фестивалі був видавець із Варшави Влодко Наконечний, що дав нам якусь суму на запис. Таким чином зафіксовано цей проєкт (запис було зроблено на одній із львівських студій). Ми працювали серйозно і професіонально – пів року по три години репетицій щотижня. Цікаво те, що в одному із американських туристичних довідників про Европу (1996) у розділі “Рок- і джаз-музика в Україні” було названо лише дві рок-групи, варті уваги – “Плач Єремії” і “Неборок”. Щодо продовження, то в мене немає жодних планів. У межах цього проєкту я реалізував те, що хотів.
Багато письменників займається широкомасштабною літературою, тобто пише великі твори (повісті, романи). Чи є у Вас якісь плани, замальовки або уже готові твори, які б Ви зарахували до цих жанрів?
Невдовзі має вийти моя книга “У пошуках Базилевса”. Не знаю, чи це роман. Це й не повість, а скоріше дослідження сучасного Львова. Це текст сторінок на двісті. Формально він складається з сімох уривків, кожен з яких по-инакшому вирішений. За цим текстом можна відтворити мапу Львова. Я відчуваю, що це місто чомусь не надто культивується з сучасною українською прозою, хоча багато прозаїків тут живе. Проза про Львів є у поляків, австрійців, росіян, багато письменників відвідують Львів інкогніто, пишуть тексти, і про це ніхто не знає. Львів є для мене певною темою.
Наскільки мені відомо, Ви та Юрій Андрухович були одними з ініціяторів створення Асоціяції українських письменників. Чому виникла потреба створити ще одну письменницьку організацію?
Мабуть, потреба створювати творчі організації, в тому числі письменницькі, (як формальні, так і неформальні, зареєстровані в Міністерстві юстиції і незареєстровані) існує постійно, життя цього просто потребує. АУП – це перша така спроба на юридичному рівні (Асоціяцію зареєстровано і в Міністерстві юстиції). Вона має статус творчої організації. Така потреба зумовлена тим, що є різні смаки, покоління, візії того, як має розвиватися література. Гадаю, що Асоціяція – це далеко не останнє слово. Це перша, можливо й невдала, спроба, але вона потрапила в історію українських літературних організацій. Привід до цього був дуже простий. На черговому з’їзді Спілки письменників одного із претендентів на крісло голови не допустили до мікрофону (я не був там присутній). Певне коло людей, яке відчувало, що це їхній висуванець, хляпнули дверима, поклали квитки. Якби допустили, може б і не створилась ніяка організація. Зрештою, не це було причиною. Це був радше привід.
Сьогодні дискутують щодо введення терміна “Бу-Ба-Бу” як літературного стилю у шкільну програму. Як ви дивитеся на такі перспективи?
Я думаю, що це буде трактуватися не в контексті стилю, напрямку, а в контексті групи поетів, літераторів, що мала певне коло прихильників, симпатиків. Говорити про якийсь напрямок – це занадто голосно. Можна говорити про бурлеск як напрямок, але не можна говорити те ж саме про буфонадність. Буфонадність – це спосіб подачі чогось: можна буфонадто подавати серйозні твори, і водночас буфонадно можна читати цілком класицистичні речі. Тут є елемент театральности. А балаган – взагалі соціяльне явище. Можна назвати наші спроби намаганням впорядковувати довколишній балаган, робити лад у всьому. Літературним є лише слово “бурлеск”. Воно було і в часи Котляревського, і ми тут нічого нового не вигадали. Инша річ, скільки є бурлеску в наших творах. Я думаю, що насправді небагато.
У книзі “Введення у Бу-Ба-Бу” Ви пишете, що принципом бубабістів є незмішування політики з мистецтвом, але водночас – “Бу-Ба-Бу” недосяжне, а тому політика може стати об’єктом його естетичних зацікавлень. Чи не порушує цих догматів Сашко Ірванець, виступаючи зі своєю сатирою на 5-му каналі?
Цей текст, про який Ви говорите, писався у 1990 році і був надрукований у “Літературній Україні”. Колись “Літературна Україна” замовила нам маніфест. Ми вирішили, що буде три – кожен з нас напише свій. Ми ніколи не намагались тиснути один на одного, не нав’язували чогось. Коли я пишу ”ми”, стверджую щось від “нашого” імени, це не означає, що хтось із нас не порушить сказаного чи написаного. Мені невідомі факти, чи були Юрко та Сашко членами якоїсь партії. Симпатії були, але це симпатії громадянина, виборця і т.д. Були якісь листи, була відозва. Я думаю, що якби Ірванець не отримував гонорарів за свою творчість на 5-му каналі, він навряд чи працював би там дуже довго (Сміється – А.Я.). До речі, Жолдак недавно там виступав і говорив, що Ірванець єдиний із людей, що професійно займаються гумором, отримує гонорари. Чому у нас немає такого гумору, як у росіян? Тому, що не платять. Власники каналів вважають, що зайвина вкладати в це гроші. А в Сашка якраз вкладають. Він виняток. Кожен канал міг би мати подібного Ірванця, може, не такого талановитого… А може знайшовся би хтось ще талановитіший з молодшого покоління, якби в це вкладали гроші.
Укінці березня цього року “Бу-Ба-Бу” відзначало 20-річний ювілей свого створення у Львові. Чи не плануєте якось відзначити 20-річчя першого розширеного конгресу групи, що відбувся в Івано-Франківську за участи Юрія Винничука?
Це було пародійне святкування. Коли потрапите на справжні письменницькі ювілеї, то побачите, що вони патетичні та нудні – постійно носять квіти, виголошують промови і т.д. Ми відсвяткували в той спосіб, що провели якнайзвичайніший літературний вечір. Там не було якихось театральних аксесуарів. Ми просто читали вірші, відповідали на питання публіки, якої, до речі, було дуже багато. Ми назвали це ”Двадцять років по тому”. Хтось це сприйняв як ювілей. Це вже проблема інтерпретаторів. А ідеї святкування конгресу не було. Суспільство (особливо журналісти) люблять інформаційні приводи. От 20 років – це привід, а просто вечір – не привід?
Що Ви вважаєте доброю літературою?
Для себе я це можу визначити так: добра література – це та, що надається до безконечних перечитувань. Є література, яку можна читати тільки в десять років, а вже в двадцять – не прочитаєш, бо розумієш, що це дурниця. Це не означає, що вона погана. Вона просто як одноразова склянка. Речі бувають коштовні та одноразові.
Свого часу Юрій Андрухович написав фахові статті (та й врешті захистив дисертацію) про творчість Богдана-Ігоря Антонича. А тепер всіляко відхрещується від цього, кажучи, що все, що він хотів написати про поета – це 6-й розділ “Дванадцяти обручів”. Як Ви думаєте, в чому “органіка” таких “метаморфоз”?
Я не думаю, що тут є якась особлива “органіка” чи логіка. Все те, що говорить письменник, – це всього лиш те, що він говорить. Говоріння – це одне, справи – це инше. Так, є певні факти, у Андруховича був захист дисертації, були ці статті. Навіщо це було потрібно – це инше питання. Сьогодні чи вчора він відхрещувався, а що буде завтра, післязавтра – невідомо. Відомо лиш те, що Антонич залишився одним із найважливіших поетів для Андруховича. Можна порівняти ситуацію, провівши паралель Драгоманов–Франко. Можливо, настає час, коли потрібно стати остаточно дорослим і відійти від всіх цих впливів і тисків улюбленців студентського періоду, треба їх якимось чином дистанціювати. Я не кажу, що треба все викидати на смітник – це неможливо, але дещо відійти від цього, бо ми істоти змінні, часові і, що буде завтра, ніхто за нас не може сказати (звісно, це стосується творчости, а не життя). Остаточну логіку можна виснувати лише тоді, коли писання припиняється, коли в житті ставиться крапка. Тільки на дистанції, скажімо, років через п’ятдесят, можна спробувати щось там зв’язати докупи. Практика літературознавства показує, що кожне покоління інтерпретаторів навіть класику інтерпретує по-різному, і в кожного покоління є своя логіка. Щось остаточне тут сказати не можна. Єдиний рецепт – читати те, що подобається.
Як ви ставитеся до проєкту найновішої редакції українського правопису (1999)? Чи, на Вашу думку, незабаром відбудуться нові зміни в правописі?
Я не читав жодних цих правописів, не володію їх пунктами. Коли пишу тексти, то покладаюся на видавця, який дотримується певних правописних правил. Для мене це не суттєво як для письменника. Я думаю, що повинна бути норма. Вона мусить бути доцільною, і тоді її варто дотримуватися. Як це має вироблятися? Думаю, тут мусять бути задіяні фахівці, високопрофесійні мовознавці. У жодному разі не можна це давати на всенародне обговорення. Мені подобається, що по вернулася літера “ґ”. Мені подобається, що є варіянт можливого написання, наприклад, “сучасності – сучасности”. Для літератури ліпше тоді, коли є можливість вибору, можливість робити більш характерною мову тих чи инших персонажів. Звісно, єдиний правопис – єдина держава, але це не означає, що в художній літературі не можна використовувати навіть якихось неправильних норм. Якщо це працює на загальний задум, то це нормально.
Мені відомо, що Ви займаєтеся науковими дослідженнями. Що є об’єктом Ваших студій?
Я працюю у Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Своїми науковими дослідженнями волів би займатися десь на марґінесі. Поки що художню творчість і наукову діяльність мені якось вдавалося поєднувати. Найголовнішою моєю працею є “Перечитана “Енеїда”. Це монографія, в основі якої – порівняння Верґілієвої “Енеїди” та “Енеїди” Котляревського. Мушу сказати, що за 160 років існування повного тексту твору Котляревського (вперше повністю він був надрукований у 1842 році) цього ще ніхто не зробив. Написавши монографію, я сплатив цей борг перед Котляревським і вдячний, що інститут профінансував мою працю. У нашому літературознавстві є чим займатися.
Чи не хотіли б Ви спробувати себе в літературній критиці?
Я себе пробував у всіх літературних жанрах. Зараз у “Лілеї-НВ” готується до друку моя книжка, де будуть зібрані наближені до критики есеї і просто критичні статті. Назбиралося близько 500 сторінок. Я часто друкувався під псевдонімами, в мене є достатньо передмов, післямов і т.п. Не кожен це читав, звертав на це увагу, але цього є досить багато. Думаю, що якщо видати все те, що можу надрукувати під своїм прізвищем, то вийшло би томів з п’ять, кожен з яких мав би не менше 400 сторінок. Не знаю, чи варто все це друкувати, бо сам не люблю письменників, які багато пишуть (сміється – А.Я.). Може, не люблю тому, що, я дуже лінивий як читач і розумію, що далеко не все те, що написано, тримається якоїсь планки, але для фахівців, очевидно, це цікаво.
Розмовляв Андрій ЯРЕМКО
Назар Федорак
У ПОШУКАХ НЕБОРАКА
Вертаємося знову до Академічної –
кінотеатрів ряд і вимерлі тополі.
На цьому полі постаті не стрінеш анемічної:
вистрибують бруківкою старі, калічні, кволі.
Вертаємося знову до Академічної –
відбито сонця лисину у лисинах людей.
Кути, куби, трапеції – всі форми, крім обтічної,
Святково світять ребрами Евклідових ідей.
Вертаємося знову до Академічної –
Евклід один лише – в книгарні НТШ.
Погойдується вулиця від польки тектонічної
чи від ходи хронічного дівочого коша.
Вертаємося знову до Академічної –
Бруківка, пальми, гурії, метро, весна, ріка.
Тут не знайдеш ні вигадки, ні правди історичної, –
на місто потом скапує рука Неборака.
Львів, 1999 р.