Франкіяна

• СЛОВО НА МОГИЛІ ІВАНА ФРАНКА 28 ТРАВНЯ 2005 р.
• Черговий випуск “Наукового вісника музею Івана Франка у Львові”

СЛОВО НА МОГИЛІ ІВАНА ФРАНКА 28 ТРАВНЯ 2005 р.

Яка іронія!.. Травень 1916-го, як і нині, сповнював природу життєдайністю сил, красою буйноквіту, а геній впав… впав у важкій недузі, хоч сам був Травнем – тією всеплодющою снагою, що годувала люд духовно, тішила його надіями, вірою, що казала йому: “Та прийде час і ти огнистим видом засяєш у народів вольних колі…” Упав Франко, який “кров’ю свого серця змивав” горе рідного народу, що був його “міццю духа” та “огнем любови”. Упав саме тієї щасливої і сумної нашої історичної пори, коли Українські Січові Стрільці тримали героїчний бій над Стрипою проти ворожої російської армії. Сумна вість про його смерть болем полоснула молоді серця українського стрілецтва, серед якого був син поета Петро Франко.

Власне, усі “усусуси” були духовними синами Каменяра, який упродовж життя формував їх політичний світогляд, будив їх гідність, складав маніфестуючі гимни, слова яких рвали ланцюги неволі, здирали з очей рабську полуду, шикували в ряди одностойців, братерської любові.

Це він – Франко, уже спрацьований, натруджений на усіх перелогових ланах нужденної і поганьбленої української дійсности, зітре з чола піт і раптом побачить, що недаремно орав і засівав рідну ниву. Він втішиться, що його поле зарясніло молодими, здоровими врунами. Тоді із його зболеної душі, зі змученого серця зринуть на волю, у світ слова:

Але того сумного травня 1916-го “красен мак” у печалі похилив свої буйні голови. Вулицями Львова ішла “Січ” – цвіт української нації, – ішли славетні “усусуси” і на своїх дужих раменах скорботно несли у Вічність домовину свого Мойсея – генія України.

У некролозі усусусівський журнал “Шляхи” напише: “На бойовому шляху України упав перший жовнір першого ряду першої чоти каменярської сотні. Упав по боротьбі важкій, склонив сиву голову по метушні життєвій, поклався на вічний спочинок по праці виснажуючій, кервавій, упав з піснею на устах”.

Отже, є своя гуманістична закономірність, що останні дні свого життя Франко провів у Львові в Притулку Українських Січових Стрільців по вул. Петра Скарги. Але “закономірності” радянського режиму дотримувались своєї фарисейської логіки. Рівно через півстоліття, коли наймолодший Франків син Тарас публікуватиме спогади про Батька, редакторська рука соцреалізмівського режиму зобов’яже його вписати брехливі рядки: “Людина, яка не бажала служити військовій машині гнобителів, останні дні свого життя перебувала серед військових”. Суща правда – Франко ніколи не служив “військовій машині гнобителів”, як і правда велика та незаперечна, що він був духовним генералом українських військовиків як для легендарних “усусусів”, так і для легендарних воїнів УПА.

Радянська ідеологія знала, що робить. Вона “вдягала” Слово Франкове в уніформу свого тоталітаризму, маніпулювала ним і вкладала його у свої матриці, афішувала його як Слово, начебто засвічене від вогню російського соціял-демократства. Вона ж водночас ампутувала його найздоровше тіло, і на місці його ран, що стікали кров’ю поетового серця, з’являлись купюри. В инших випадках, коли слово Франкове ампутації не піддавалось, вона живцем його замикала у спецфондівські каземати.
Та Франко за всіляких умов, як говорив Євген Маланюк, залишався Франком – “інтелектуально-духовним подвигом”, “вельмишановною академією наук в одній особі”, “інстинктом величі”. Симон Петлюра назвав його “поетом національної чесности”, Дмитро Донцов – “ляском батога” по обличчю національного гніту”. А Леся Українка, прочитавши “Зів’яле листя”, писала поетові, що його слово “стинає кров”, що “такий вже фатум над поетами”, які “не вміють терпіти мовчки як “мужикові пристало”, а мусять гукати на майданах і прорицати, “аки одержимі”, у той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки”.

Як ще багато можна цитувати крилатих “золотих слів”, у яких ідентифікується Франкова велич, геній, працелюбність, патріотизм, високість і незламність духу, революційність, апостольство правди, провідництво, краса і естетизм!..
На жаль, не надто менше знаходилось “злоустів” із лукавими та фальшивими фразами, що при житті вижирали поетову душу. “Доля їх мені ніколи не скупила”, – констатував Франко. Щоправда, і він їх не щадив. А найчастіше, що було для них найбільшою образою, він наче б не дивився в їх бік, не звертав на них уваги і робив своє:

І нині цих “вражих дітей” різних мастей, “породистої і непородистої шерсти” Франкові , до речі як і Шевченкові, Лесі Українці вистачає. Над його біографією і творчістю збиткуються новітні та “ґрантові” постмодерні псевдолітературознавці. Одні оббріхують його інтимне життя. Инші “запрягають” його творчість у “соцдепівські” вози. І зашуфричені із замороженими душами в шурмовках їздових намагаються поганяти Франком. А він “не кинувши каменярського молота”, як колись не боявся виписувати галицькій доморощеній інтелігенції правдиві характеристики, говорити про нікчемність її “дрібничковости, тісного матеріяльного егоїзму, дволичности й пихи”, так і сьогодні, – “бо пора се великая єсть”, вивівши свій народ, “молодий цвіт” українського студентства на революційний Помаранчевий майдан, і в бік хохлів, малоросів, манкуртів, покручів, “братів” із “русского общества” та “ іже з ними” з-під стягу Януковича та кучмівської банди каже:

Ця ціложиттєва послідовність його боротьби, що виражалась у мускулистих фразах його публіцистизму, їдких сатиричних інвективах, у підтекстах притч, у неспростовних сентенціях його палких промов, дискусій, публічних виступів тощо, врешті в усій творчості завжди виростала з любови до людей:

Сьогодні, можемо сказати, віковічні скелі гніту розтрощено. Голос Франка нас “іззиває” до вільного “труду”. Вісімдесят дев’ятий раз ми прийшли на могилу Каменяра. І будуть приходити наші діти, онуки, онуки їх онуків, бо Франко належить вічності.

Тарас САЛИГА,
професор,
завідувач катедри української літератури ім. М. Возняка
ЛНУ ім. І. Франка

Черговий випуск “Наукового вісника музею Івана Франка у Львові”

У 2000-му році у Львівському літературно-меморіяльному музеї Івана Франка започатковано видання збірника наукових праць співробітників музею та инших наукових установ. Вийшов з друку вже четвертий випуск “Наукового вісника” (видавництво “Каменяр”).

Джерельною базою нових франкознавчих досліджень і розвідок, опублікованих у “Науковому віснику”, є архіви Львова та инших міст України, і, в першу чергу, фондові збірки музею, що за обсягом і цінністю єдині в Україні. Відкривається останній випуск “Наукового вісника” працею директора музею, члена Національної спілки письменників України Романа Горака “Побратими”, яка присвячена взаєминам Івана Франка та Михайла Павлика. На тлі цих взаємин, які ведуть початок від осени 1875 року, коли Іван Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, автор розкриває картини першого соціялістичного процесу в Галичині.

“До питання про велич Івана Франка та історію його творчої спадщини” – так називається дослідження донедавна старшого наукового співробітника музею, тепер доцента Львівської державної музичної академії ім. М. Лисенка, кандидата мистецтвознавства Якима Горака. Молодий науковець, аналізуючи осмислення величі письменника та його спадщини, не без тривоги констатує: “…небезпідставно гордо заявляючи про велич митця і науковця, ми ще досі не спромоглися на вичерпне, повноцінне багатотомне видання його творів, а це і є однією з причин того, чому ми сьогодні не можемо вповні збагнути його величі”.
Учений секретар музею, кандидат історичних наук Валентина Кухар публікує статтю “З історії взаємин між Іваном Франком та Євгеном Олесницьким”.

Про взаємини Івана Франка з громадським діячем Галичини, економістом, агрономом, учителем Осипом Олеськовим розповідає Роман Горак у дослідженні “Товариш юности Йосип Олеськів”. У цьому ж контексті опубліковано посмерту згадку Івана Франка “Осип Олеськів”, а також листи Йосипа Олеськова до Івана Франка, опрацьовані Романом Гораком. Слід зауважити, що в “Науковому віснику” вже в перших випусках приділено значну увагу епістолярній спадщині – спілкуванню з Іваном Франком.
Листи до Івана Франка, які зберігаються у фонді Івана Франка Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, вперше опубліковані у “Науковому віснику” з повним збереженням текстів і ґрунтовним аналізом та коментарем науковців.

У четвертому числі “Наукового вісника” надруковано “Листи Єлисея Трегубова до родини Франків”, які опрацювала старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, кандидат філологічних наук Лариса Чернишенко. Старший науковий співробітник музею, член Національної спілки письменників України Катерина Зозуляк подає “Десять листів Іларіона Свєнціцького до Івана Франка”. “Листи до Івана Франка та маловідомі спогади про нього Євгена Чикаленка” опрацював Яким Горак. Роман Горак представив “Листи Михайла Зубрицького до Івана Франка”.
В окремому розділі “Наукового вісника” подано хроніку діяльности музею за 2002 рік.

Згідно з Угодою між Львівським національним університетом імени Івана Франка та Львівським літературно-меморіяльним музеєм Івана Франка про спіробітництво в галузі культури, науки і освіти від 5 жовтня 2000 року, згаданий “Науковий вісник” видано за фінансової підтримки університету. Колектив музею висловлює подяку ректорові університету, професорові Іванові Вакарчуку!

Петро ЗОЗУЛЯК,
заступник директора музею
з наукової роботи
Світлина Андрія КИРЧЕВА